Який насправді той заєць

Невиправдане звинувачення.

Яких тільки історій не доводилося чути від людей про зайців. І всі вони, як правило, зводилися до того, що заєць чи не найбільший боягуз із поміж звірів. Спостерігаючи за тим, як заєць, піднятий десь на галявині чи собаками, а чи просто перехожими, стрімголов утікає до лісу, та, начитавшись ще у дитинстві казок, що косоокий навіть боїться жабеняти, теж був переконаний у полохливості цього чемпіона області з бігу на сто метрів серед усіх диких тварин, що населяють Рівненщину. Та якось від одного із мисливців почув розповідь зовсім іншого змісту. Він повністю заперечував боягузтво зайця. З його слів виходило, що коли заєць утікає від гончих собак, то спочатку мчить довгими стрибками, стелиться по землі, притиснувши до спини свої довжелезні вуха. А собаки ж із несамовитим гавкотом мчать за ним. Та варто лише втікачеві дещо відірватися від переслідування, як він починає плутати сліди: то назад стрибне, то убік, а потім величезним стрибком зіскочить зі слідів й принишкне за кущиком. І вже сидить спокійно, тільки вухами водить в усі боки – не треба і голови повертати, адже косоокість забезпечує круговий огляд, зовсім близенько від «замкнутого кола», по якому, нюхаючи його сліди, собаки продовжують бігати, доки не виб’ються із сил. І тоді вже втікач неквапно повертається до своїх справ.

Після отої розповіді виникла в мене думка більше довідатися про косоокого – почав збирати бувальщини про різні пригоди звірка. Невдовзі у розмові з жителем села Пеньків Костопільського району Володимир Троцюк почув цікаву «заячу» історію. Одного разу, прогулюючись поблизу лісу, він угледів, як у його бік мчать три здоровенні пси. І з чого б це? Коли придивився, все зрозумів – собаки ув’язалися за зайцем, який клубочком котився попереду їх. Зрозумівши, що втеча не врятує, заєць метнувся прямісінько до ніг перехожого. А той уже зупинив собак і почав їх відганяти. Коли ж «навів порядок», то біля нього вже зайця не було. Він уже щасливо добігав до лісу – там його стихія.

Екстремальні випробування

Невдовзі й мені особисто пощастило побачити косоокого у ділі. Якось у післяобідню пору повертався автомобілем додому. Дивлюсь, а полем прямісінько до асфальтівки, за якою височів бір, на всіх парах мчить зайчисько. Розумію, що його, кимсь наполоханого, якраз і цікавить той сосняк. Але ж рух на трасі досить інтенсивний: як же вухань проскочить до нього через дорогу? Захотілося дізнатися, чим же все це закінчиться. Тож поспішно вийшов із автомобіля, причаївся за ближнім кущиком у канаві й спостерігаю. А сам думаю: «Вгамселиться зайчик у авто, пропаде». Бо якраз за швидкостями й траєкторіями руху автомобілів та зайця легко прогнозувався саме такий перебіг подій. Тим паче, і способу ж, аби допомогти тваринці, не знаходив.

Але ж, на щастя, все обернулося зовсім по-іншому. Біля кювету вухань «увімкнув гальма». Аж сніг угору піднявся. А за тим, мов тренований пес, пригнувшись до землі, що аж животом торкався асфальту, вибравши невеличку паузу в русі техніки на дорозі, по-пластунському поповз на протилежний бік, поблискуючи біленьким «семафорником» задертого хвостика.

Ворогів у зайця в наших лісах чимало: і вовк, і лисиця, і сова, а останнім часом додалися ще і єнотоподібний собака та рись. Але він, як розповідають очевидці, не так вже й легко здається. Коли напасник все-таки застукає – перекинеться на спину і відбивається сильними задніми лапами з довгими гострими кігтями.

А щоб вороги не вислідили зайчат, заведений такий порядок їх годівлі – це роблять не тільки матері, а й будь-яка чужа зайчиха, що, пробігаючи, натрапила на малюків.

Мені особисто випало зустрітися із зайцем також очі в очі… Правда, та зустріч була досить мирною. Якось пішов по гриби в ліс неподалік Білого озера, що у Володимирецькому районі на Рівненщині. У невеличкому березнячку надибав на краснюки. Ото час від часу пригинаюся за черговою здобиччю тихого полювання. А в ліску тихо-тихо… Коли в черговий раз простягнув руку за грибом, то закляк від несподіванки: під величезною його червоною шапкою, наче парасолькою, заєць «сушить» задні лапи. Придивляюся: очі довговухого розплющені, але якісь неживі. Подумалось, що спіткало його нещастя, і загинув бідак. Врешті ж, гриба такого красивого не залишати. Потягнувся рукою до краснюка, напевно, не зовсім обережно, бо зайчисько враз зірвався на лапи й чкурнув у гущину. Але мені він залишив такий гарний спогад та ще й розкрив таємницю: зайці сплять із розплющеними очима.

Хіба ж після описаних заячих «вчинків» не напрошується висновок, що довговухий має сильний характер, він – неабиякий хитрун, уміє знайти вихід із несподіваних ситуацій, що трапляються на його шляху? То ж ті, хто обзиває його боягузом, – глибоко помиляються.

Петро ВЕЛЕСИК,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top