Найсокровенніше нашого ловецтва

Про культуру ведення мисливського господарства.

З читачами нашого журналу спілкується головний мисливствознавець Львівщини Василь Бурмас, якого вже знаємо за низкою статей. Але цього разу ми попросили його поділитися роздумами про найсокровенніше – внутрішній світ сучасного мисливця.

– Василю Романовичу, в попередній своїй публікації в «Лісовому і мисливському журналі» ви побіжно згадували серед нагальних завдань нашого ловецтва підвищення культурного рівня українського любителя полювання, особливо його самодисципліни, глибшого розуміння мисливської етики та етикету…

– Так, на сьогоднішньому етапі розвитку нашого ловецтва проблема підвищення культурного рівня сучасного вітчизняного мисливця дуже актуальна.

На регулярних нарадах користувачів мисливських угідь в обласному управлінні лісового та мисливського господарства ми намагаємося, хоч деякою мірою, прищепити принаймні часточку основ­них елементів мисливської культури, виховати хоча б керівників ловецьких господарств, але ми не впевнені, що навіть ці крихти доходять до кожного рядового мисливця, тим більше до молодого мисливця-початківця. У нас є в кого навчатися, з кого брати приклад, бо, на щастя, ще не перевелися справжні мисливці. Але є ще й такі любителі, для яких слово «мисливець» асоціюється зі словом «миска», а не з людиною думаючою (мислячою), і це вже лихо.

У зв’язку з цим мені пригадуються мої перші кроки в мисливстві. Коли мені виповнилося 14 років, я пройшов добру юніорську школу при тодішньому УТМР. Після цього кандидатського стажу я вже добре знав, як потрібно додержуватися мисливського етикету та поводитися в угіддях серед шановного ловецького товариства. Як на мене, до цієї практики конче треба повернутися, адже підвалини мисливської культури найкраще закладаються саме в юному віці.

У наш час багато хто з вітчизняних мисливців мають можливість їздити до наших колег із ближнього зарубіжжя як на лови, так і на традиційні мисливські фестивалі. З того, що мені довелося побачити там на власні очі, можу засвідчити, що найбільше уваги культурі приділяють мисливці в Польщі, Словаччині та Угорщині. (Чого вартують лише традиції, ритуали, обряди, їхня вишукана форма зі знаками рангу). Усе гаразд із цим і в Баварії, Моравії та Чехії. На жаль, навіть Білорусь та Росія тепер випередили нас.

– Гадається, що, значною мірою, тамтешні успіхи в культурному вихованні мисливців стали можливими завдяки більшому впливу церкви…

– Безумовно, тільки подивіться, як шанують на Заході Св. Хуберта, а в Росії – Св. Трифона. Житія цих святих, їхнє ставлення до полювання служать прикладом нинішнім мисливцям і, без сумніву, я думаю, будуть служити прийдешнім поколінням.

У нас, на превеликий жаль, ще не визначились із покровителем мисливців, ми пропонуємо Архістратига Михаїла, але це чин найвищих ангелів. А друга постать серед святих, яку тепер ставлять за приклад нашим українським мисливцям – це Св. Плакида, старовинна мисливська хоругва якого дивом збереглася у Львові й тепер експонується в Кіровоградському обласному історичному музеї. Її туди передали 1946 р. Показово, що це релігійне знамено – на оленячих рогах. На ньому зображено мисливця на полюванні, й аналогів експонату більше ніде в світі немає. Двосторонній олійний живопис високого мистецького рівня належить пензлю невідомого українського художника. Ікона у вигляді хоругви на вдачу в полюванні бентежить уяву і має майже містичний вплив на відвідувачів музею.

Нагадаємо, що хоругва – один із найшанованіших козацьких клейнодів – була обов’язковим атрибутом усіх урочистих ритуалів.

Цікавою і повчальною є оповідь православного календаря про житіє мисливця-ве­ли­ко­му­че­ника, який після хрещення став Євстафієм. Це був видатний воєначальник при імператорах Титі та Траяні. Бог явився йому саме на оленячих ловах і не дав загинути у «сітях вражих», оскільки Плакида, навіть ще не пізнавши Христа, завжди творив діла милосердні.

Св. Євстафій Плакіда

У зв’язку з цим хочеться звернути увагу нинішніх мисливців саме на поняття «сіті вражі». На превеликий жаль, надто багато наших теперішніх звіробоїв потрапляють у них через свою слабкодухість і перетворюються на браконьєрів.

А чому забута наша славна традиція, коли пущею опікувалася вся, ближня до неї, церковна громада? А заповідали ж колись усім миром, обходячи ліс церковним ходом з хоругвами, співаючи «Слава у Вишніх!». А священик забороняв під страхом Божої кари будь-які лови в заказнику на певне число літ.

Доречі, в «Біблії» можна знайти згадку також про першого мисливця перед Господнім лицем – Німрода, сина Куша, онука Хама і правнука Ноя. Саме під його царюванням перебував легендарний Вавилон. Нашим нинішнім німродам треба знати й шанувати славних представників роду мисливського.

– А колись саме давня Русь була прикладом для всієї Європи в започаткуванні культурного ловецтва…

– Маєте на увазі «Руську Правду», в якій було закладено підвалини упорядкування мисливського господарства. Так, уже тоді було названо принципи культурного полювання, а ловецькі угіддя було розподілено, і навіть князь не мав права полювати в общинних землях. Коли ж таке траплялося, то його карали, як це зробили колись новгородці.

Уже за тих часів було визначено, коли й на яку дичину можна полювати, щоб дичина не переводилася. І музика мисливська вже лунала на ловах, і для кожного дійства був свій сигнал. Наші сусіди все це розвинули, а ми чомусь втратили.

Правду кажучи, потреби більшості наших мисливців нині зводяться до бажань мати угіддя, хорошу зброю, джип, зграю собак, гарний одяг та настріляти якомога більше м’яса та хутра. І вони не дуже розмірковують про вищі матерії, про те, що треба бути скромнішими. Але й сліпо перебирати все західне нам нині теж не варто, адже наші природні умови суттєво відрізняються.

Споживацьке ставлення до полювання призвело й до інших перекосів у веденні теперішнього ловецького господарства. Так, скажімо, чиєсь невгамовне бажання добувати більше хутра, призвело до того, що за часів Радянського Союзу в Україну необ­думано завезли єнотоподібного собаку, який перетворився на шкідника і нищить місцеву дичину. Так само нерозумне бажання мати більше хутрового звіра призвело нині до того, що лисицю, кількість якої вже давно перевершила усі допустимі норми, дозволено стріляти лише в обмежені терміни.

– Як, на вашу думку, чи сприяє підвищенню культури ловів поділ мисливців на спеціалізовані гурти прихильників того чи іншого окремого виду ловів, як це нині популярно на Заході?

– Гадаю, що так. У колі однодумців, які вдосконалюються в полюванні чи на пернату дичину, чи парнокопитних звірів, плекається все найліпше, що вдалось накопичити в цій спеціалізації.

Св. Архістратиг Михаїл

А починається в таких клубах все з культури стрільби. Для того, аби отримати допуск до того чи іншого виду ловів, там щосезону мисливці складають іспити зі стрільби на влучність. До того ж, по певному виду дичини в рухому мішень, з відповідної рушниці та набоїв. Підранок для мисливця – великий сором. Звіра треба поважати, і він не повинен мучитися й десь безцільно гинути через нехлюйство та невміння стрільця. Постріл навмання – абсолютно неприпустимий для справжнього мисливця.

– Отже, чи потрібна відповідна навчально-про­па­ган­дист­ська структура в системі мисливського господарства України?

– Так, вона не була б зай­вою… До неї, окрім відділу культури, також могли б входити інститут капеланства і спеціалізовані мисливські суди. Українське мисливство в цьому могло б почати, як то кажуть, з чистого аркуша, на якому, насамперед, має бути написана присяга (урочиста обіцянка) мисливця. А на тих, хто її порушить, має чекати таке саме покарання, як і в сусідній Польщі, тобто позбавлення права полювати на певний термін чи назавжди. Браконьєр – просто м’ясник, і ставлення до цього озброєного організованого злочинця з боку широкої громадськості має бути відповідне.

Так, звісно, добре, що нині підвищили штрафи, але браконьєр здебільшого не сплачує всю суму одразу, і йому присуджують виплачувати її впродовж багатьох років. Для більш дієвого покарання треба застосовувати конфіскацію майна.

Підвищення культури полювання неможливе також без підвищення культури ставлення до мисливців з боку всього нашого суспільства. А то в нас доходить до того, що якийсь сільський голова захоче – дасть погодження на ведення мисливського господарства, а якийсь не захоче – не дасть. І це тільки півбіди, коли голова, а коли це залежить від одного господаря, який має приватизованих угідь лише 0,05 га, то це взагалі нісенітниця. Адже цей господар зовсім не задумується над тим, чи буде в цих угіддях порядок, якщо там не буде мисливців.

Зрештою, й уся процедура надання мисливських угідь у нас якась не зовсім цивілізована…

– Чи можна вважати задовільною ситуацію з підготовкою кваліфікованих кадрів для мисливського господарства?

– В Україні майже не готують працівників нижчої ланки, тобто єгерів. На превеликий жаль, на цих посадах нині люди часто випадкові, і це теж неабияк впливає на культуру проведення ловів.

– А може, для того, аби зрушити справу з мертвої точки, потрібне створення якоїсь, скажімо, асоціації або мисливського департаменту, які об’єднали б усіх понад 700 тис. українських мисливців під своїм крилом, щось на зразок Польського союзу ловецького? З огляду на кількість наших мисливців, вони запросто могли б бути самоокупними. А Львівщина могла б стати місцем втілення пілотного проекту.

– Це питання дискусійне і потребує проекції на нашу дійсність. Польський союз ловецький тісно переплетений із державними структурами і його маршалек входить до складу кабінету міністрів. Тісний зв’язок цієї організації також із військовим відомством, адже вона – готовий розвідувально-снайперський ресурс на випадок військових дій. Перебирати все поспіль від когось собі – це неправильний підхід до розв’язання наших проблем. Потрібно навчатися того, що підходить нашому менталітету і органічно, безболісно втілиться від задуму до реальності. Повинна бути обрана така стратегія розвитку нашого мисливства, щоб змогла об’єднати всю нашу мисливську спільноту. Потрібно визначити шляхи її досягнення і конкретного лідера в особі об’єднавчої структури, до якої входили б усі мисливські організації та мисливці країни.

– Будь ласка, назвіть якими могли б бути вже тепер перші кроки для підвищення культури ведення нашого мисливського господарства.

– По-перше, зберегти те, що маємо, відтворити і примножити поголів’я, і не тільки тих видів звірів і птахів, на які ми сьогодні полюємо, а всіх мисливських тварин, навіть занесених до Червоної книги, щоб їх стало стільки, аби на них могли полювати мисливці без шкоди для популяції.

Насамперед, слід створити в масштабах цілої України резервати для кожного виду дичини з урахуванням природних зон. Їх і шукати не треба, тому що вони вже є – це наші парки різних рівнів, заповідники тощо. Достатньо весь природно-заповідний фонд держави вміло поєднати, але під керівництвом науковців і фахівців, а не випадкових «професіоналів» за кумівством. У них ми могли б вирощувати елітне поголів’я звірів, а згодом випускати чи реалізовувати в мисливські угіддя інших користувачів.

Не можна дозволяти утримувати популяції оленя європейського разом із плямистим. З досвіду знаємо, що вони схрещуються, в результаті чого отримуємо покручів, і, як наслідок, – втрачаються обидва види.

Таким резерватом для оленя європейського міг би стати нацпарк «Сколівські Бескиди», але він нині, на превеликий жаль, з нашими табу дуже швидко може перетворитися на рай для вовків, і це вже велика проблема не тільки для Львівщини.

Зрештою, й ведмедя в Українських Карпатах вже більш ніж достатньо, а він у нас досі в Червоній книзі. Так і до великої біди недалеко, бо це таки великий хижак.

Уже тепер треба зменшити шкоду, яку завдає сільському господарству дичина, особливо копитні. Створити мисливський страховий фонд. Уникнути конфлікту між великими рослиноїдними ссавцями і сільськими господарствами. Йдеться про так званих електропастухів. Але тут треба поміркувати і зробити так, щоб перший-ліпший дядько не крав акумулятор і не змотував той дріт собі на господарку. Роз’яснювальної роботи серед населення теж непочатий край. І проводити її треба на державному рівні, бо ж на голому ентузіазмі нині, як то кажуть, далеко вже не заїдеш.

У населення теж потрібно формувати позитивну суспільну думку про мисливців та мисливство загалом. А досягається це шляхом проведення певних заходів: змагання мисливських колективів, показ своїх досягнень, зокрема і виступи підростаючого покоління, фестивалі, сімейні святкування та інша пропаганда знань про те, що мисливці роб­лять для збереження і примноження звірини, для виховання молоді, а не тільки для полювання.

Культура ведення мисливського господарства полягає також в об’єднанні зусиль усіх мисливців, а то в нас одні господарства завозять та розводять дичину, а сусідні тільки користуються тим, що цей самий звір і до них заходить.

У цьому плані нам на Львівщині щось вдається, а щось ні. Але навіть попри те, що територія області порівняно невелика, щільність звіра тут одна з найвищих в Україні і маємо найбільшу видову розмаїтість.

Розмову вів
Юрій РУДЕНКО,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top