Пристрасті за кабаном

Мисливські угіддя, де ми зазвичай полюємо, донедавна були громадськими, утеемрівськими, але з відомих химерних причин, які в нас трапляються, стали приватними. Однак, місцевих мисливців новий власник обіцяв не кривдити і слів своїх поки що додержується.

Видали нам, нарешті, довго­очікувану ліцензію на кабана і вже третє полювання шукаємо ми цього самого вепра, та поки що безуспішно. Хтось натякнув єгереві, що непогано було б змінити дислокацію і поїхати туди, де ходять справжні табуни диких свиней. – Еге-е-е, – сказав єгер Пушка, – то територія не для вас… – І хитрувато посміхнувся.

Рівно о п’ятій тридцять задзвонив чийсь мобільник. Усі почали ліниво підводитися з ліжок, хапаючись за голови. Сон назавжди поховав деталі веселої вечері. Останнє, що пам’яталося, як грав на гармошці та співав Василів кум, як видавав гопака москаль Ілля…

Зателефонував бригадир первинної і повідомив, що на полюванні його не буде, бо хвороба вклала на лікарняне ліжко. Однак Володимир Андрійович не падав духом, попросив залишити кабанячої печінки – як найкращі ліки для найшвидшого одужання. «Прохання хворого не обговорюємо, – сказав коротко Василь, – дітям і хворим – у першу чергу». На тому кінці з вдячністю відключили телефон. Через хвилину дзвінок повторився. Дзвонив із Софії син Володимира Андрійовича Андрій. «Ну, шо ви?..» Що означало: «Вже похмелилися?..» Андрій працює провідником, з полюванням теж «пролітав», але і йому в далекій Болгарії не давав спокою дикий кабан, який бігає полями босоногого дитинства. Душею й тілом він був з нами, побажавши на прощання: «Ні пуху ні пера!»

Я знайшов свій мобільник – за дзвінком із Василевого мобільника. Мишко знайшов свої шкарпетки – за запахом. Сашко нічого не знайшов, оскільки з вечора нічого не губив. Але чомусь дивився на всіх великими блакитними очима на вже прояснілому обличчі. Складалося враження, що він так і не заплющив їх за минулу ніч.

Хвилина в хвилину, як домовлялися, у хату ввійшов єгер Пушка, висуванець первинної організації. Повідомив приємну новину: вчора з вертольота бачили в районі Вересу кілька кабанів. «Я вам шо казав, а ми де ходили, дятли ви, дятли…», – пожвавішав прояснілий Сашко.

Усі надихнулися «Кабан наш», – коротко сказав Василь, і розлив самогонку по чарках. Настала тиша, хтось дурнувато усміхався, хтось уявив кабана на мушці своєї рушниці. Випили. «Може, ще по одній?», – якось несміливо сказав Пушка. У відповідь – тиша, а мовчання – ознака згоди. Повторили. Підтягнулося ще кілька мисливців. «Бог трійцю любить», – крекнув Василь і вже майже дотягнувся до пляшки, як пролунав гуркіт трактора. Схопивши рушниці й рюкзаки, юрба дружно вивалила у двір. Почали сідати в причіп, у якому, за всіма ознаками, вчора транспортували коров’ячий гній, але це нікого не бентежило. Юрба лізла в причіп, як на барикади Бастилії. Прояснілий Сашко приволік драбину. Врешті-решт, усі вмостилися. Трактор повним ходом, вивергаючи з труби клуби чорного диму, рвонув з місця. «Склянка горілки тому, хто першим знайде сліди», – заснував свій приз мисливець з інтелігентною борідкою Михайло.

Усі вчепилися за борти, остерігаючись опинитися на землі, і роздивлялися навсібіч, шукаючи кабанячі переходи. Стимул не змусив на себе чекати, хтось закричав: «Стоп!!!» Та тракторист не почув. Натхненний обіцяним гонораром, він тиснув на всі важелі. Гамір і крики посилилися. Славко по ходу зістрибнув на землю, Сашко запустив коров’ячим коржем по кабіні трактора. Трактор різко зупинився, кілька членів колективу впало на підлогу причепа, й на адресу тракториста посипалися погрози.

Сліди виявилися старими. Михайло негайно анулював запропонований ним самим приз. Мабуть, завчасно він це зробив. Полювання пройшло абияк, хоча й прочесали Верес уздовж і впоперек. На «фазенду» приїхали засвітла. Причиною злі язики назвали вичерпаний запас самогонки.

…Минув ще тиждень. Знову збираємося в гостинного Василя, знову ми в угіддях. Цього разу асистує нам пенсіонер Федорович на возі, запряженому кобилою. Тракторист Капуста, так і не отримавши обіцяний гонорар за минуле полювання в повному обсязі, з горя запив.

Знову їдемо в район Вересу, прочісуємо весь квадрат, здається, миша не проскочить, не те, що кабан. Де там… От і зараз собаки, певно, напали на слід лисиці, гавкіт то наближається, то віддаляється. Чекаємо.

Тоді вперше полював у нашій бригаді лікар. Ось він узяв і загубися серед неозорих просторів кукурудзяного поля. Чекали його хвилин сорок, усі почали нервувати. Минали дорогоцінні хвилини. Віз із конем повернули в зворотний бік, хтось відводив душу в змістовному діалозі:

– Навіщо ми сюди поїхали, він там мусить вийти, – і далі жест вказівним пальцем у протилежний бік, звідки мав вийти лікар.

– Де там, коли тут. Ми йшли на сонце.. Поглянь де сонце.

– До чого тут сонце, ти шо… Вітер віяв нам в обличчя. Куди вітер дме?

– Хведоричу, повертай кобилу, назад, – лунав рішучий наказ візникові.

Федорович, з жалю до своєї кобили, пручався, але, очевидно, перед його очима, як і перед нашими, стояла на столі величезна сковорідка зі смаженою кабанячою печінкою, і він здавався та підганяв бідолашну тварину. Рипів, тріщав віз, голоблі, наче руки прохача про допомогу, здіймалися в небо, кобила задкувала, не розуміючи, чого хочуть від неї ці галасливі люди. Та, зрештою, під натиском енергетичної аури мисливців повільно повертала віз на крутий пагорб каналу. Протягнувши віз кілька метрів, кобила зупинилася, і вже ніяка енергетика не могла зрушити її з місця.

Стоїмо, куримо, чекаємо… Кілька людей схопилися за мобільники, та потрібний номер телефону, зрозуміло, не відповідає. Лікар ніби у воду канув, а не в кукурудзу. Василь переламав рушницю, підносить дуло до губ, і неначе голос оленя в Булонському лісі лунає над кукурудзяним полем. На цьому Вася не заспокоюється, облизує губи, набирає повні легені повітря, бере на дві октави вище. Заклик з мисливського рогу долітає до сусідніх сіл, сьогодні 24 грудня, напевно, вже моляться бабусі, дочекавшись кінця Світу.

Нарешті й лікар почув. Виходить із кукурудзи в тому місці, де стала кобила Федоровича. Щасливий, патронташ з’їхав із кругленького черевця, рушниця через голову перекинута. Наше припущення підтверджується. «Побіг на гавкіт собак, думав, добуду кабана, – каже він, а сам посміхається чистою дитячою посмішкою. – А у вас шо, нічого?» Розпашілий від біганини за гончим псом єгеря Пушки, у круглому мисливському картузі на потилиці, лікар нагадує французького поліцейського в компанії з Луї де Фюнесом. Але про це ніхто не думає, всі з полегшенням умощуються на возі.

…Прийшли сильні снігопади, за ними морози. Ми, як і раніше, шукаємо кабана. Попутно устрелили двох лисиць. Та лисиці не беруться до уваги, думка про кабана не дає спокою. Як і минулого разу вже пройдено вздовж і впоперек Рибне. Дивлячись на зажурених товаришів, Андрій підбадьорює: «Голубчики мої, сьогодні візьмемо кабанчика, я вас поведу…» Єгер Пушка мовчить, не помічаючи зазіхань на його персональні функції. Голубчики суворо дивляться на Василів рюкзак. Василь дістає похідний несесер, витягає скляночки з білого металу, передає Іллі.

Новий мисливський день багатообіцяючий. На інструктажі Василь, глянувши на обліковий склад, попередив: «Відсутні м’яса не отримають, шо там ділити, по два кілограми…» Каже так, начебто кабан уже добутий і зважений. Ті, хто не був на інструктажі, все зрозуміли. Василя ніхто не підтримав, але й «проти» ніхто не висловився.

Шосте чуття Василя цього разу не підвело. Однак хто б міг подумати, зокрема й сам Василь, що його набій, споряджений капсулем жевело, дасть осічку. Я йшов у загоні за шістдесят метрів від нього, продираючись крізь лісові зарості. Аж раптом чую постріл, а через кілька секунд вигук: «Пильнуй!» Зупинився, вслухаючись у шерехи, пройшов ще кілька метрів. Шум почувся з непрохідних кущів попереду, що росли на межі з сосняком, а через секунду промайнула тінь кабана. Та це інший кабан, не той, у якого стріляв Василь. Не міг він проскочити на другий бік, не помітивши мене. Сосняк такий густий, що стріляти немає сенсу, та й кабан метрів за вісімдесят. На номерах ухнуло кілька пострілів. Долітає чиясь лайка, її доповнює інша – це вигук жалю й розпачу. Я вже не сумніваюся, що стріляли по кабану, який піднявся з боку моїх кущів і, найімовірніше, промахнулися. Так і є. Собаки пішли по кривавому сліду. Незабаром прибіг Карат, давши зрозуміти, що всі надії марні.

– За двадцять метрів піднялися, хай йому грець… Стали і чекають, коли я стрельну, – голосно розповідає Василь, а сам показує, як він цілився в кабанів, – я тисну на курок, осічка, другим – кабанів як вітром здуло.

Підходять інші. Короткий розбір польотів. Заради очищення душі.

– Був кабан, профукали, – з часткою безнадійності констатує Альоша-великий.

Іван щиро картає себе за промах, це він підранив вепра:

– Мені б, дурневі, випустити його з березняків. На чистому був би вірний постріл.

Єгер Пушка мовчки слухає. Очевидно, роздумує, закривати ліцензію чи ні.

– Добре, – каже Пушка, – завтра їдемо в інше місце, сто відсотків – кабан буде, єгер Микола керуватиме. Начальство дало «добро».

– Там же кукурудза стоїть, це ж скільки людей треба… – Не вірячи в нову витівку, заперечують Пушці.

– Кажуть, кукурудзу викосили, подивимося завтра…

Ніч минає в розмовах про майбутнє полювання. Місця для багатьох незнайомі. Василевого кума, гармоніста, не запрошуємо. Застілля переноситься на зав­тра. Ледь світає – всі на ногах. Їдемо на нове місце.

Зустрічає нас на «Ниві» єгер Микола. На сотні кілометрів тягнуться незібрані масиви з кукурудзою. Без слів усім усе зрозуміло.

– Куди ти нас привіз? – запитує Пушка.

У цьому питанні не тільки сумнів, а й моторошна правда про те, що нас водять за носа, і виставляти вепра на стрілецьку лінію спраглим кабанятникам ніхто не поспішає.

– Значить, так, Миколо, везеш усіх до машин і віддаєш половину бензину (на бензин скинулися по десятці), – каже єгер Пушка єгереві Миколі.

– Як накажете, – відповів на першу частину вказівки той, а ось щодо другої всміхнувся і промовчав.

Повертаємося на старі звичні місця. Знову прочесали Рибне, Верес. Поодинокі кабанячі сліди – старі, присипані снігом. Ходимо самотопом. Кобила Федоровича – в деннику, очевидно, хазяїн стомився чекати на довгоочікувану кабанячу печінку, тракторист Капуста, за чутками, ще не вийшов із запою.

День добігає кінця, єгер Пушка повідомляє, що керівництво «здалося» і дає можливість відстріляти кабана з вишки. Одні зраділи, інші обурилися, треті занервували, схопилися за лямки рюкзаків… Після короткої імпровізованої вечері біля багаття наказали Пушці донести до керівництва: «Полюємо до останнього!»

«Забираємо Копитчину гору та йдемо додому», – каже Пушка. Кілька людей поспішають на номери, сподіваючись на успіх. Буквально повземо в снігу болотистої загонки, обрамленої піввіковими соснами. На жаль, і вона не дає результату. Настрій на нулі. Можливо, і від того також, що рюкзаки давно порожні, усю горілку випили.

До села кілометрів десять із гаком. Снігу скрізь нападало повно, проходимо перелісок, ідемо не слід у слід, як раніше. Берегти сили нема потреби. За всіма – єгер Пушка. Кружляє в міжряддях сосен прошва його слідів, що нагадує качину ходу «бурлаки» Чарлі Чапліна. Сині розводи на небі додають світла, освіжаючи густий сосняк, завалений снігом. Мете заметіль, струменіє змійками по обтяженому насту, замітаючи наші сліди, а разом з ними наші невиправдані надії. За єгерем плететься його собака. Обережно ступаючи лапами, він начебто ставить крапки в мисливському сезоні.

Хтось сказав, що в невдалих полюваннях, як правило, є чимало протиріч, які й стають причиною неможливості добути бажаний трофей. Так це чи ні насправді, не знаю. Та особисто я грішу на високосний рік. Може, тому й відвернувся від нас мисливський фарт?

Хоча, в принципі, непогано пополювали.

Віктор ЛЮТИЙ,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top