А ви часом не з Горянських?

Міжнародний день гір.

Якась хвилююча, трепетна, навіть благоговійна любов до гір закладена, мабуть, у людині на генетичному рівні. Була в мене ситуація: треба було швидко, без роздумів уявити найхарактерніший ландшафт планети Земля. І що, ви думаєте, уявив корінний киянин, з діда-прадіда грибник, лісова людина? Пологий гірський схил – залиту сонцем полонину з її буйнотрав’ям і суто гірським тлом – чередою засніжених вершин на задньому плані… Українська журналістка Ольга Іванова авторитетно зазначила б із цього приводу: «Ти, напевно, походиш із Горянських!». Поясню. На зорі давньоукраїнської цивілізації у Києві були дві основні фамілії – Горянські, що мешкали на різних там Хоревицях і Щекавицях, і Подолянські, які, як неважко здогадатися, облюбували Поділ. Хто знає, може, моя однокурсниця й має рацію…

Дивно, але Міжнародний день гір став фактом порівняно недавно. Його встановили у січні 2003 року за рішенням 57-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. У День гір – 11 грудня – міжнародному співтовариству пропонують створити справжній інформаційно-пропагандистський бум на тему гір і їхнього значення в житті людства. Зокрема, не всі, мабуть, знають, що гори займають близько чверті поверхні планети (є, до речі, й гори підводні!). На гірському суходолі проживає майже 10 відсотків населення Землі. У нас такими теренами є Карпати з вершиною Говерлою (2061 метр) і Кримські гори (г. Роман-Кош, 1945 м). Найвищою точкою Європи є Монблан в Альпах – 4810 метрів. За словами українця Павла Білошицького, він входив до групи альпіністів, які ще за радянських часів встановлювали українські синьо-жовті прапори на найвищих вершинах усіх частин світу з Еверестом включно. Павло Васильович зазначав, що найнедоступнішою виявилась порівняно невисока (5029 м) гора в Новій Гвінеї. Як виняток у ряду найвищих опинився й Олімп – зовсім «куценький» (2917 м), але вкрай підступний, з точки зору альпінізму. Звичайно ж, відіграла роль і міфічно-символічна репутація обителі давньогрецьких богів.

Розмова з паном Павлом відбулася давненько, мабуть, ще до моєї поїздки до Японії. А то б я неодмінно поцікавився: «А як же Фудзі?». Фудзі, або Фудзіяма, – це не просто найвища гора Японії, а її візитна картка, символ поряд із гілкою сакури і сонцем-хризантемою. Вирушаючи вже додому, точніше, до Токіо, звідки мав відлітати до Європи, на потязі-шинкансеї, я мав на меті побачити по дорозі два об’єкти – невелике місто Тойохасі, де у 1904–1905 роках «мучився» в полоні брат моєї прабабусі поручик Григорій Якубович (перед самим жовтневим переворотом дослуживсь до генерал-майора), і, ясна річ, Фудзіяму. Бодай, здалеку, бодай, одним оком… На жаль, на мене чекала прикрість. Я побачив лише підніжжя великої гори, решту її обволік густий туман… І от новина. Японія, виявляється, висувала Фудзі як кандидата на занесення до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і отримала (сподіваюсь, поки що) відмову. Неймовірно, але факт: причиною відмови стала «сильна засміченість» гори.

Виходить, і гори, ці, здавалося б, непереможні велетні, потребують охорони і захисту. Не від туманів, звісно.

Микола ЦИВІРКО,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top