Лісова розбійниця

Рисі прийшли в рівненські ліси…

Це найбільший лісовий кіт, якого можна зустріти в українських лісах, він влаштовує засідки, пробравшись непомітно до місць мешкання лісових тварин та нападає на дрібних тварин або навіть дитинчат копитних звірів.

Лісова стежина в’ю­ниться поміж гущаків, перестрибуючи через жилаве коріння дерев, виводячи до струмочка, котрий бере початок із джерела, що вибилося з-під коріння старої вільхи. Тут, у Карпилівському лісництві, що організовано на території Рівненського державного заповідника, тиша така, що аж дзвенить, та ще й загойдана пташиним співом. Здається, що зупинилася мить у своїй неповторній красі. І всього тут у міру: ані надлишку, ані нестачі…І саме тут, як розповів мені знайомий лісівник, який привів на цю стежину, трапилася лісова трагедія.

У повітрі висіла вже тривога. Варто було лише на стежині з’явитися вервечці диких свиней, що намірялися біля того струмочка втамувати спрагу, як до останнього в тому ланцюжку поросяти метнулася нечутна тінь. То рись нарешті дочекалася своєї удачі. Полювання виявилося настільки вдалим, що вожак стада, досить велика самка, навіть не зреагувала, не помітила, що пропала одна особина з її родини. А здобиччю вже через лічені хвилини, відтягнувши її в затишне місце, ласувала розбійниця.

Не подумайте, що ця пригода сягає сивої давнини, коли рисі розкошували в лісах Західного Полісся – вона сталася нещодавно, буквально на очах одного з тутешніх єгерів.

До речі, як розповів мені мисливствознавець Сарненського лісового господарства, автор книжки «Полювання на Західному Поліссі» Вадим Чернюк, улюб­лений і дуже ефективний спосіб полювання рисі – саме засада. Як правило, звір причаюється біля лісової стежки, якою тварини ходять на водопій, а чи на місця підгодівлі, і може годинами чекати, навіть не поворухнувшись, підстерігаючи жертву. Коли почує якийсь шум на стежці, спружиниться й очікує, доки тварина підійде ближче. А далі все відбувається за описаним вище сценарієм.

– Цей найбільший лісовий кіт, – продовжує розповідь Вадим Чернюк, – трапляється, що влаштовує засідку й на вітах дерев, пробравшись непомітно навіть до місць мешкання лісових тварин, а потім стрибає згори на бідаку – буде це козуленя чи оленя, яке відійшло з якоїсь причини від матерів.

І вже геть про неймовірний випадок, який трапився ще в 1949 р. в угіддях Кузьмівського лісництва, що на території Сарненського району, розповів мисливець Василь Кузьмичук. Якось він підводою проїжджав поблизу старої осики, та кінь зупинився й не хотів іти вперед.

«Чого б це?» – подумав фурман і стьобнув гривастого батогом.

І миттєво зрозумів таку непокору коня, бо вже в того на шиї сидів, загнавши пазурі й зуби в загривок, величезний кіт.

Як з’ясувалося згодом, це рись так захищала свій виводок у дуплі тої старої осики.

Про цей випадок, хоча вже й немає серед живих його свідка, нині лісівники почали все частіше згадувати після появи в цих угіддях значної кількості рисей. Отак довгі роки не було про них і згадки, а це раптом десятками з’являються то там, то тут.

– Скільки ж нині налічується по рівненських лісах цього забутого тут звіра? – звертаюся із запитанням до заступника начальника відділу лісового та мисливського господарства Рівненського обласного управління галузі, головного мисливствознавця Миколи Яцика.

Він розповів, що під час проведення обліку звірини наприкінці минулого року зафіксовано півсотні особин рисі. Від інших фахівців галузі довідався, що до цієї кількості увійшли звірі, які осіли в угіддях рівненських лісів і тут виводять потомство, а також особини так званої маятникової міграції. Останні – це ті, що приходять у наші ліси з Білорусі, коли там сутужно з поживою, а згодом повертаються додому.

Осілі переселенці влаштовують лігва під виворотами дерев, у дуплах, народжують по 2–4 кошенят. Уже цього року рисі були помічені в Карпилівському, Залузькому, Малуському, Кузьмівському, Кричильському лісництвах. Впадає в око те, що з кожним роком ареал поширення рисі на Рівненщині розширюється.

То чим так приваблюють цього звіра рівненські ліси? Відповідь, як мовиться, лежить на поверхні: збільшенням поголів’я дичини протягом останніх років. Скажімо, якщо в 2002 р. козуль налічувалося 5 997 голів, диких кабанів – 1 369, благородних оленів – 266, то на кінець минулого року цей рахунок набрав відповідно такого вигляду: 11 772, 5 385 та 534 відповідно. І це за умови, що з року в рік збільшується добування дичини мисливцями.

Ці числа свідчать про те, що для рисі в рівненських лісах роздолля. Адже вони успішно полюють на козулю, молодняк дикого кабана, зайця, лісових мишей, а також «беруть» глухаря, тетерука, куріпку, перепілку, навіть качку. Під час полювання на зайців, мишей або птахів рись обережно підкрадається до здобичі й миттєвим кидком хватає її кігтями та зубами. Цей кіт такий спритний, стверджують очевидці, що ловить птахів навіть під час зльоту.

Хоча на короткій дистанції рись біжить швидко, але наздогнати здобич у безсніжні пори року їй вдається рідко. Інша справа взимку по глибокому снігу: тут, завдяки перетинкам між пальців лап, вона може перевершити в бігу і козулю, і навіть зайця.

Зібравши таку інформацію про нових мешканців наших лісів, мені, як автору публікації, залишалося з’ясувати лише одне: чи допомагають рисі вовкам у їх санітарних клопотах та як оцінюють природне переселення цього звіра в лісові угіддя Рівненщини організатори мисливського господарства. Про це розпитував багатьох фахівців, і всі вони були однозначними в оцінках. Звісно, не може не тішити поява червонокнижного звіра в наших лісах, в один голос говорили вони, адже це засвідчує прогрес у нашій роботі. Однак насторожує те, що рись, на відміну від вовка, аж ніякий не санітар. Скоріше, вона марнотратник ресурсів полювання: дуже часто доводиться бачити, як уб’є тварину, вибере печінку, серце і на тому закінчує трапезу, майже ніколи не приховує поживу про запас, не повертається назад до впольованої тварини, то вже тут надія на сіроманців – якраз вони ретельно підберуть залишки.

Рисі прийшли в рівненські ліси…То що все-таки сталося? А нічого особливого. Щоб вижити у природі, знайти поживу, залишити потомство і продовжити життя свого виду, хижі звірі в нашому конкретному випадку повели себе відповідно до обставин і до своїх можливостей. А нам залишається подивуватися і порадіти за них, потішитися, що не все так погано в нас.

Петро Велесик,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top