Чи залишились традиції у наших мисливців?

Мисливець – ворог природи чи її захисник?

Сьогодні мало хто з наших мисливців обізнаний із вітчизняними мисливськими традиціями, не говорячи вже про мисливську культуру, ритуали посвячення в мисливці, вшановування добутої дичини тощо. Багато мисливських традицій втрачено назавжди, а те, що залишилося, немає кому зібрати і немає кому передати у спадок.

Про рідний край

Я виріс на Прикарпатті в родині, в якій, скільки себе пам’ятаю, мене навчали любити природу. Ще змалку батько брав на полювання, риболовлю, до лісу, і я по-справжньому закохався у красу рідного краю. Коли більшість моїх однолітків ще ніжилися в ліжку – я вже милувався сходом сонця, а наприкінці дня проводжав його за обрій. Тож я змалку назавжди полюбив рідну природу.

Не раз захоплювався і дивувався звичкам звірів і птахів, робив перші спроби оберігати їх від браконьєрів: насамперед від тих, хто ставив петлі. Вчився орієнтуватися в лісі, знаходити прихисток від дощу і морозу, рятувати пташенят чи звірят від повені, садити деревця, прищеплювати їх і доглядати за ними.

Тепер займаюся улюбленою справою і хочу поділитися з читачами думками про те, яким повині бути наше мисливство, як галузь, та мисливець, як голов­ний охоронець природи. Львівщина, нехай вибачать мені науковці, це така собі мініатюрна модель України за природними зонами, в якій бракує лише степової зони.

Прикарпаття – це чудовий край, частина нашої прекрасної України. За розташуванням та фізико-географічним районуванням територія Львівщини унікальна. Її поділяють на три природні зони: поліська зона, у нас кажуть «Мале Полісся», лісостепова – найбільша частина області, яку ще називають Прикарпаття, та гірська частина області – Карпати. З півночі на південь тягнуться рівнинні ліси Малого Полісся зі стрункими соснами та синіми озерами і глибокими болотами, їх змінюють мішані широколистяні ліси розлогих бучин і тінистих дібров із заливними луками Дністра та Бугу і їх притоками та різнобарвними килимами ланів горбогір’я, які переходять у чарівні ялицево-букові ліси Карпат із численними потоками та кришталевими джерелами, що спадають із гір. Ці пейзажі справляють незабутнє враження на кожного, хто хоч раз побачить їх і хто по-справжньому закоханий у природу рідного краю.

У кожній географічній зоні є певні типи мисливських угідь і звичні для них звірі та птахи. Кожний із цих біотопів потребує індивідуального, диференційованого господарювання, у тому числі мисливського. Складність ведення мисливського господарства полягає в тому, що мисливське господарство є вторинним. Адже мисливські угіддя розташовуються між небом і землею, а точніше – на польових і лісових ділянках суходолу та водно-болотних угіддях, де вже є первинні господарі (власники або основні землекористувачі), які використовують земельні ділянки – поля, пасовища, луки, ліси та водні об’єкти за призначенням. Але на цих ділянках водяться мисливські звірі та птахи, які можуть бути використані для ведення мисливського господарства і проведення полювань.

Географічне розташування Львівської області, сприятливі кліматичні умови і різноманітність угідь зумовлюють видове розмаїття теріофауни (фауни ссавців) для кожної природної зони.

Соціально-економічні умо­ви в країні впливають на всі галузі економічної діяльності, загострюють проблеми та потребують пошуку відповідей на виклики. Повною мірою це стосується мисливського господарства. На сучасному етапі розвитку мисливства в Україні нагальним є формування стратегії розвитку та модернізація законодавчої і нормативно-правової бази мисливського господарства, впровадження сучасних технологій у мисливстві, покликаних забезпечити ефективне відтворення державного мисливського фонду.

Серед областей Західного регіону саме в нашій області найбільше мисливців та мисливських господарств різної форми власності, і з кожним роком ряди мисливців поповнюються, а мисливських господарств стає дедалі більше.

Площа Львівщини 2,18 млн га. Площа лісів Львівщини – 689 тис. га, що становить 32% території області і 9% лісів України. Загальна площа мисливських угідь області – 1,77 млн га, а це 81% території області і 4% мисливських угідь України. Польові угіддя становлять 1,73 млн га, лісові – 653 тис. га та водно-болотні – 45 тис. га.

За даними вітчизняної науки у фауні України обліковано близько 45 тис. видів тварин, з них близько 750 видів – хребетні, близько 400 видів птахів та 120 видів ссавців. У мисливських угіддях Львівщини обліковано 71 вид ссавців та 199 видів птахів. Багато з них – об’єкти полювання, але мисливське значення мають тільки 26 видів, з яких використовується 16. У лісах Львівщини є також борові птахи: глушці, тетеруки, орябки та голуби дикі. З червонокнижних видів фауни, яких на Львівщині налічується понад 30, водяться зубри, ведмеді, рисі, коти лісові, видри, норки європейські та багато видів птахів, на яких полювання заборонено.

Ліси області стали своєрідним резерватом для лісових мешканців. Адже для більшості тварин ліс – домівка, яка їх захищає і годує.

Мисливець чи «природолюб»?

У минулому провадилося масштабне вирубування лісів, інтенсивне скотарство, гідромеліорація, забруднення акваторій отрутохімікатами, необґрунтований промисел хутряних звірів, знищення хижаків, випалювання і викорчовування лісів для розширення сільськогосподарських угідь, вели гірничовидобувні роботи. Усе це за короткий час призвело до катастрофічного скорочення природних ареалів і чисельності фауни. Внаслідок цього не тільки збільшилися площі еродованих земель, а й змінився клімат, зникли деякі види тварин, значно зменшилися природні багатства Землі. Таке однобоке використання складних біогеоценозів дає короткочасний ефект, але в кінцевому результаті призводить до негативних наслідків.

Лісові мисливські види звірів і птахів належать до основних компонентів лісового біогеоценозу, тому використання цієї групи фауни в мисливському господарстві нероздільна з правильним лісокористуванням.

Саме в лісогосподарській галузі, поряд із веденням лісового господарства, важливе місце посідає мисливське господарство, нехай воно і вторинне, але є складовою частиною лісогосподарського виробництва і саме мисливське господарство поєднує лісове, сільськогосподарське та рибне господарство не тільки в нашій області, а й у державі загалом. Найтісніше переплітаються лісове та мисливське господарство.

Фахівці лісового і мисливського господарства, як ніхто інший, знають, що недбале втручання в природне середовище може призвести до зміни біотопів або погіршення їх якості. В свою чергу, такі зміни не тільки впливають на чисельність якогось окремого виду фауни, вони порушують або взагалі знищують біогео­ценоз. Прикладів ігнорування правилами ведення мисливсько-господарської діяльності чимало. Безслідно зникли дикі коні, тури, сайгаки та інші давні види. За останні двісті років практично зникли зубри, лосі, річкові бобри, хохулі, перегузні тощо.

Крім цього, у нас існує вдосталь «природозахисників», які вважають основною причиною знищення флори і фауни України полювання, а мисливці, на їхню думку – злісні вороги природи і винуватці появи Червоної книги. Ще більше дратує, коли «паяци в зелених халатах» публічно відпрацьовують гранти, а на ділі зав­дають шкоди країні, в якій живуть, та ще й при цьому вводять в оману суспільство і називають себе стражами флори і фауни.

Від «благородних» закликів «природолюбів», наскрізь просочених ідеалізацією природи, – користі не буде, адже необхідний фаховий підхід до вирішення проблем природокористування.

Безглуздо берегти і примножувати пацюків, тарганів, колорадських жуків, «одягати» в білі халати санітарів вовків, створювати умови для розмноження малярійних комарів, оводів тощо. Ні природі, а ні нашому суспільству не потрібна така абстрактна любов. Природу просто треба розумно берегти, охороняти і шанувати всіх її представників. Тут місця вистарчить всім: і оленю, і козулі, і вовкові… Слід ставитися з повагою навіть до найменшого живого створіння, розуміти всі проблеми взаємовідносин оточуючого нас природного середовища та професійно розв’язувати наболілі проблеми.

Інколи «природолюби» відстоюють хибну думку про те, що чисельність звірів і птахів залежить від кількості мисливців, тож чим менше буде мисливців – тим більше буде тварин. Але ж у розвинених європейських державах і мисливців багато, і звірів багато. Чому так? Мабуть, тому, що культура полювання на високому рівні. А в нас, крім справжніх мисливців, є ще й добре озброєні, технічно забезпечені, в переважній більшості, самодостатні ділки, які вміло прикидаються мисливцями. Власне, через таких озброєних злочинців і звірів стає менше, і спотворюється громадська думка про мисливців та полювання. А інші ділки наживаються на цьому і паплюжать підряд всіх.

Натомість за останні п’ятдесят років на території Львівщини саме мисливці та лісівники (лісомисливські підприємства) шляхом реа­кліматизації, почали відновлювати деякі зниклі види: річкових бобрів, лосів і зубрів. Добре акліматизувалися також і нові види, зокрема ондатра, єнотоподібний собака (вид, який завдає відчутної шкоди пернатим видам мисливських птахів і не тільки), плямистий олень і лань. Усе це результат наполегливої роботи державної лісової охорони та мисливців.

Мисливська справа, переважно, передається у спадок. З покоління в покоління молоді мисливці наслідують батьків, дідусів чи когось із родичів. Іноді навіть людина, яка раніше ніколи не полювала, побувавши якось із товаришем на полюванні, захоп­люється цим зайняттям, а з часом створюються нові мисливські династії. Відтак формуються мисливські традиції, ставлення до полювання кожного члена сім’ї, від малого до старого, особ­лива сімейна культура полювання. Так по зернятку формувалася культура полювання українського етносу, а разом з цим і всієї нації, усього народу.

На превеликий жаль, нашу територію і народ грабували всі: князі, королі, царі, загарбники чи визволителі; нищили нашу історію та звичаї наших предків, ритуали і обряди родоначальників, національну культуру, в тому числі й мисливські надбання. Звичаї полювання, мисливські традиції наші предки, за свідченнями літописців, не переймали в чужинців, а створювали самотужки. Згадаймо Статути Великого Князя Ярослава Мудрого, «Руську Правду», далі Володимир Мономах та перші пущі (Біловезька, Цуманьська та Клєваньська) – це перші Європейські заповідники.

Якщо наші предки ще в X–XIII ст. додержувалися культури полювання, а громада за порушення статуту полювання могла позбавити престолу навіть князя, то чому ми у XXI ст. не в змозі зібрати бодай спадщину, відродити і зберегти традиції? Звичайно, багато з цих традицій втрачено назавжди, а те, що залишилося, немає кому зібрати в одне ціле і немає кому передати у спадок.

Сьогодні мало хто з наших мисливців обізнаний із вітчизняними мисливськими традиціями, не говорячи вже про мисливську культуру, етикет мисливця, ритуали посвячення, урочисту присягу, ушановування добутої дичини тощо. Якщо ми, мисливці з досвідом, але не знаємо і не поважаємо мисливської культури, то що можна казати про підростаюче покоління і суспільну думку про мисливців загалом. Я переконаний, що все-таки залишилися ще справжні мисливці в Україні, і це гідні представники нашого суспільства, які з пошаною ставляться до впольованого звіра, для яких полювання – це культурний процес активного відпочинку, а не заготівельний сезон, а влучний постріл – це здобуття трофею.

На Львівщині ми проводили кілька мисливських святкувань, навіть міжнародні Фестини Діани, щоб започаткувати відродження національних мисливських традицій, розпочати прищеплювати спільноті, а особливо молодому поколінню, мисливську культуру. Подібні святкування проводили також мисливці Ялтинського клубу «Артеміда». Але такі поодинокі святкування не дають необхідного результату, значимості події, тому що загальнодержавного значення вони не мають. В Україні немає офіційного Дня мисливця, через брак коштів до таких заходів не вдається залучити багато гостей, учасників і відвідувачів, організувати змагання, конкурси, вікторини з нагородами та призами. Адже такі святкування мають бути організовані на державному рівні.

Мисливці і працівники мисливського господарства стали опорою нашого суспільства в справі проведення екологічної політики і практичної реалізації окремих природоохоронних проектів. На сучасному рівні розвит­ку людства я назвав би цих людей генофондом нації. Армія мисливців зі справжньою мисливською свідомістю і багажем природничих знань не завдасть шкоди дов­кіллю, а, навпаки, збереже його для прийдешніх поколінь.

Нині, в еру техногенних звершень, як ніколи швидко зростає антропогенне навантаження, виникає необхідність переходу від прямих, обмежуючих заходів, до більш гнучких форм ведення господарювання, можливо, навіть не вигідних економічно. Запорука вдалих заходів щодо збереження нашої фауни – пропаганда всіма доступними способами і методами різноманітних природоохоронних заходів та роз’яснювальна робота серед населення і молоді про важливість таких заходів. Спеціалісти лісового і мисливського господарства та мисливці – це одна з основних опор нашого суспільства у проведенні природоохоронної політики та втіленні її в життя.

Василь Бурмас,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top