ВОВЧА ПОЛІТИКА

Реалії українського мисливства та як захистити мисливську галузь від «зоозахисників»-радикалів?

Мисливська галузь не готова до захисту своїх інтересів, це довела програна торішня боротьба за лося. Нині перед мисливцями вже постали нові виклики – захист мисливського собаківництва та «вовче питання». Про наслідки перемоги вовків над мисливцями і про методи самооборони галузі поговоримо з науковцем, відомим дослідником вовків, директором Поліського заповідника Сергієм Жилою.

– Сергію Миколайовичу, «вовче питання» – це тільки наша проблема чи загальноєвропейска тенденція?

– В Україні вовк, завдячуючи нашим сусідам – Росії та Білорусі, ніколи не був рідкісним видом, на відміну від країн ЄС. Але, незважаючи на це, відношення і мисливців, і суспільства до «вовчої теми» в Євросоюзі зовсім інакше. Наприклад, у країнах Прибалтики, які теж є членами ЄС, було розроблено та запроваджено змістовні Національні плани дій, в яких враховано інтереси і природоохоронців, і мисливців. Завдяки цьому документу та політиці прибалтів, радикальні «зелені» рухи не можуть вплинути жодними заборонами на мисливське господарство, натомість самі мисливці, у рамках закону, полюють на вовка і навіть на рись. І не тому, що там розвелось їх багато. Ні, це політика, де враховуються інтереси всіх.

У країнах ЄС, на відміну від нас, лісівники та мисливці мають високі рейтинги серед громадськості, тому високопосадовці та законодавці не можуть ігнорувати та не враховувати думку та інте­реси лісової та мисливської галузей. Представники цих галузей дуже дорожать своїм позитивним іміджем і задля його підтримки вони докладають багато зусиль. Там давно зрозуміли, що тільки завдяки цьому можна захистити свої інтереси. На жаль, ми цього поки що не розуміємо.

У нас на темах заборони рубок, полювання, взагалі на забороні господарської діяльності, зоо­захисники заробляють політичні дивіденди та симпатії суспільства. Натомість до лісівників та мисливців частина нашого суспільства відноситься негативно, навіть зневажливо. Ми втратили багато часу, щоб довести протилежне, і тепер необхідно крок за кроком формувати правильну думку громадян про лісове та мисливське господарство, про людей, які там працюють.

– Хотів би окремо зупинитися на темі, яка нині «хвилює» майже кожного зоозахисника: на темі вовка. Ви, як науковець, який займається вивченням цього виду, що думаєте про загрозу зникнення вовка?  

– В Україні, так склалось історично, чисельність вовка регулювали впродовж року фахівці – мисливці-вовчатники і для наших умов це найкращий варіант, але таких спеціалістів майже не залишилося. Більше того, якщо будуть прийняті зареєстровані нині законопроекти і вовк стане звичайним мисливським видом, єгерська служба не матиме права його регулювати, полювання буде можливе тільки за окремим дозволом і тільки в мисливський сезон, то найближчим часом це призведе до зростання його і так немалої популяції. Нинішня чисельність вовка вже перетнула межу, яку можуть витримати наші, бідні на дичину, мисливські угіддя.

На жаль, про це мало хто говорить у суспільстві й у парламенті, в результаті можуть з’явитися зовсім недоречні заборони та обмеження. Цю ситуацію треба обговорювати, збирати всі зацікавлені сторони за «круглим столом», залучати науковців, фахівців-практиків, а не теоретиків, які виконують якісь грантові програми. Як не прикро, в Україні, на відміну від країн ЄС, не мисливці та лісівники, а грантоїди-природолюби мають нечуваний вплив. Це відбувається з причини, по-перше, «слабкості» лісової та мисливської галузей, по-друге, корупційної складової, яку ніяк не поборе наша влада.

– Сергію Миколайовичу, яка, на Вашу думку, реальна чисельність вовка в Україні?

– Існують офіційні обліки чисельності диких мисливських тварин, які проводять користувачі мисливських угідь. За цією держстатистикою в Україні нараховується близько 2500 вовків.

Але треба розуміти, що будь-які обліки диких тварин не можуть бути абсолютно точними, тому в країнах ЄС статистика не є головним аргументом якихось заборон, у них навіть не проводять обліки для визначення лімітів добування дичини. У нас же саме цей аргумент став фатальним для лося. Зоозахисники висунули думку, що офіційна статистика не відповідає дійсності і це стало головним аргументом в їхній перемозі занесення лося до Червоної книги. Нині чисельністю знову маніпулюють, але вже у «вовчому питанні».

Щодо оцінки чисельності мисливських видів, то, окрім офіційної статистики, існує ще експертна, наукова оцінка, до якої, чомусь, не прислухаються зоозахисники. А ситуація нині така, що вовк поширився всією територією нашої країни, його популяція «накрила» всі регіони і кліматичні зони, і це – катастрофа. Подальше розселення вовка дещо стримує низький рівень його кормової бази, мисливські угіддя бідні на дичину, зокрема копитних і це дещо гальмує ріст його чисельності. Другий стримуючий чинник – це регулювання його чисельності мисливцями і єгерською службою.

Деякі природоохоронці розповідають, що вовк може харчуватись тільки рослинністю, як би це було так, то я не знаходив би у нашому заповіднику вовків, що загинули від голоду. А голодний хижак не зупиниться ні перед чим. Додайте до цього чинника хвороби, такі як сказ, носієм яких є вовк. Голодні та хворі на сказ вовки – це велика біда для мисливського господарства, не кажучи вже про місцеве населення. Тому, в нинішній ситуації чисельність вовка просто необхідно регулювати.

Якщо ми відштовхуємося від кормової бази вовка, то її стан в Україні нині відповідає рівню 70-х років минулого століття, коли чисельність сіроманця в Карпатах, у Луганській та Одеській областях була мінімальною, а загалом у країні не перевищувала однієї тисячі особин, або 600–700 голів у період перед розмноженням. У лісових регіонах, де лісистість становить до 20% і у Степовій зоні, вовка взагалі не повинно бути. Такі показники є оптимальними для України на даному етапі.

Звичайно, ніхто не говорить про знищення вовка, ми повинні зберігати його популяцію як продуктивну, дбати про генетичне різноманіття, не допускати гібридизації. Але якщо хочемо розвивати мисливську галузь, збільшувати чисельність копитних, то нам треба контролювати і регулювати поголів’я вовка впродовж року, вилучати переважно цьогорічних цуценят, але зберігати при цьому його маточне поголів’я. Якщо популяцію вовка, як пропонують зоозахисники, регулюватимуть тільки мисливці, виключно за дозволами і лише в мисливський сезон на хутрового звіра, тобто восени та взимку, то про збільшення популяції диких копитних тварин можна забути назавжди.

Щоб це довести суспільству, владі й нашим сусідам – країнам Євросоюзу, треба мати якісний науковий супровід, без якого нам не вдасться аргументувати необхідність такого підходу.

– Як Ви вважаєте, чи потребує охорони популяція вовка в Україні?

– Щоб говорити про охорону популяції, яка існує нині чи навіть про її збільшення, спочатку необхідно збільшити чисельність копитних, зокрема, лося в мисливських угіддях, врахувати інте­реси мисливських господарств та мисливців, розробити відповідні програми та запровадити їх, і вже виходячи з цього визначати необхідну чисельність популяції вовка на тій чи іншій території.

На мою думку, вовк може мати в Україні статус охоронюваного виду, але лише у Карпатах і з можливістю обмеженого регулювання його чисельності. Україна є єдиним джерелом підживлення популяції вовка в країнах ЄС, тому без наших вовків, їхня популяція там може зникнути взагалі. Щодо Поліської популяції, то тут вовк повинен мати статус лише мисливського виду, а на решті території нашої країни – небажаного виду, якого треба регулювати впродовж року..

Щодо пропозиції деяких «зелених» внести вовка до Червоної книги, то це є абсурдом.

– Сергію Миколайовичу, Ви зауважували, що для захисту своїх інтересів, мисливцям необхідно формувати громадську думку. Що Ви мали на увазі?

– На пустому місці нічого не з’явиться. Громадську думку треба формувати, для цього необхідно працювати з суспільством, доводити, аргументувати, використовувати результати наукових досліджень. Наприклад, у країнах ЄС на наукові програми та на вивчення популяцій диких тварин направляють значні кошти, адже сучасна молодь не буде цим займатися на голому ентузіазмі, тим більше в польових умовах, які потребують витрат на транспорт, техніку, харчування тощо.

В Україні мисливським господарством займаються, зокрема, заможні люди, але за останній час важко згадати, щоб було створено щось на кшталт фонду чи наукової програми, яка б фінансувалась користувачами мисливських угідь. Але ж без цього всі зусилля галузі – марні й в ЄС це вже давно зрозуміли.

Хтось скаже, що держава повинна опікуватись цими питаннями. Так, державна політика повинна бути, але державне фінансування – це щось ефемерне і не здійсненне на сьогодні, розраховувати на нього не варто. Наукові дослідження, робота з громадськістю, формування позитивного іміджу мисливців це, в першу чергу, завдання тих, хто займається веденням мисливського господарства.

Крім цього, лісовій та мисливській галузі було б набагато легше відстоювати свої інтереси, якби у нас існували чіткі «правила гри», відкриті, прозорі й зрозумілі. У випадку мисливського господарства – це документ «Мисливська політика», який давно існує у країнах Євросоюзу. Цей документ повинен містити питання цивілізованого ведення мисливського господарства і враховувати інтереси всіх сторін, які мають до цього відношення.

Нині в Україні питання з мисливського господарства вирішуються на політичному рівні. Для того, щоб політики прислухались до точки зору мисливців, необхідно працювати над своїм рейтингом у суспільстві.

Не можна вовче чи лосине питання виокремлювати, це повинна бути єдина мисливська політика, до якої треба йти крок за кроком.

Отже, мисливська галузь обов’язково повинна мати кілька документів. По-перше, це зрозумілу «Мисливську політику». По-друге, «Національний план дій» з розвитку мисливської галузі. По-третє, «рамки», які обме­жують діяльність природозахисних організацій. У країнах Євросоюзу деякі радикальні «зелені» організації віднесені до екстремістських та заборонені законом, тому що їхня діяльність направлена на деструктивні наслідки і на конфлікти в середині суспільства. Там за фальшування та підробку наукових даних, викривлення статистики та за наклепи передбачена кримінальна відповідальність, не кажучи вже про заклики та нанесення матеріальної шкоди господарствам, на кшталт руйнування біотехнічних споруд, на що у нас навіть правоохоронці не звертають уваги.

До того ж нашим керівникам мисливських господарств, управлінцям не вистачає знань, знань не тільки з мисливствознавства, а й маркетингу, що є вкрай важливим у сучасному світі. Наприклад, у Польщі навіть держслужбовці, не кажучи вже про приватні господарства, знають як «продавати» і просувати те, чим вони займаються. Вони точно знають з ким і як необхідно спілкуватись, що доводити. До кожної людини у них свій підхід: до політиків, які приймають законодавчі рішення – один, до громади, що впливає на рішення політиків – інший.

Для формування громадської думки та позитивного іміджу у них працюють спеціальні просвітницькі центри. Такий центр є при кожному надлісництві (лісгоспі). Центри орієнтовані на дошкільнят та школярів, а їхнє головне завдання – сформувати позитивне ставлення до лісівників та мисливців, сприймати їх, у першу чергу, як охоронців природи.

У нас цими питаннями взагалі ніхто не переймається, а потім дивуємось: «Чому суспільство нас не сприймає і не підтримує?»

Ми в Поліському заповіднику зробили такий центр, хоча це вартувало нам великих зусиль. Прикро, але більше в Житомирській області, як і в інших областях, скільки я не шукав, жодного такого центру немає.

Тож маю надію, що ми знайдемо в собі сили і мудрість і підемо шляхом цивілізованих країн, інакше нас чекає сумне майбутнє.

– Дякую за розмову!

Роман НОВІКОВ
©”Лісовий і мисливський журнал” 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top