Настав час заМИСЛИТИСЬ

Осмислення ролі та перспектив Українського мисливського господарства.

Мисливське господарство України потребує негайних змін. Гарантією успіху становлення мисливського господарства на належне йому місце буде лише повна довіра мисливців до ініціаторів та керівників змін. Мисливці – особлива когорта людей, які частіше, ніж пересічні громадяни, надіються лише на себе та плече друга. Брехня в мисливстві виключається.

Важко придумати дотепний анекдот чи влучне слово про якесь характерне явище, що зачіпає за живе та користується у громадян популярністю, ніж скаже про це народ. Таким явищем (поняттям, способом провести чи згаяти час, можливістю втекти від сірої буденщини чи ще від когось), що постійно слугує приводом до беззлобних, але часом солонуватих жартів різного калібру, безумовно, є – ОХОТА, тобто – полювання. Мовляв, усі чоловіки та жінки мають знати, що таке «охота». Горе тому, хто цього не знає. Якось у далекому поліському селі за столом, де точилися розмови виключно про полювання (судилося-рядилося про вдале закриття сезону), трапився не мисливець. Був він начальником – командиром військової частини, а в селі гоїв вовчим жиром свою покалічену «салагою-танкістом» ногу. Набридли йому мисливські ляси і він обурився на громаду: «Чи не час поміняти тему, не всі ж тут охотники. На ті слова завжди врівноважений господар грубувато та сердито гукнув дружині: «Наташо! Відчини двері і випроводи звідси не охотника. Дружина швиденько побігла виконувати наказ. На вечірній вулиці розгулялася перед­новорічна хурделиця та тріщав добрий морозяка. А господар ще й додає: «Не охотникам тут, серед справжніх мужиків, не місце». Німа сцена. Ніхто не очікував від завжди толерантного Миколи Юхимовича такого. А той продовжує: «Не охотник? А до риби?» Полковник – заядлий рибалка. «А до грибів?» Полковник – заядлий грибник. «А до жінок?» Полковник і тут не промах. «Наташо, зачиняй двері – тут всі свої, чоловік не може не бути охотником».

Один із сучасних корифеїв мисливського господарства України, Микола Олексійович Мироненко завжди стверджував – найбільш повно явище полювання окреслює саме українська мова. Саме українська мова за допомогою не одного, а двох слів, де перше прагматично визначає цю людську пристрасть словом «полювання», а інше додає більш душевний синонім «мисливство», дає можливість справжніми мисливцями сприймати його, як «полювати, замислюючись». А замислитись є над чим, бо настав час.

Настав час осмислення ролі та перспектив вітчизняного мисливського господарства. І як галузі суспільного виробництва (чи є така галузь, сперечалися багато, але Закон України «Про мисливське господарство та полювання» від 20 лютого 2000 року поставив крапку суперечкам), і як способу задовольнити мисливцеві своє непоборне бажання вистежити дичину, і як можливість знайти людині теплу шпаринку в холодному вирі сучасного технократичного життя. Настав час не лише тому, що в сучасний революційно-реформаторський період, коли на рахунках держави на вагу золота кожна копійка та кожна можливість її знайти та заробити, вирішення долі мисливської галузі – це вирішення долі одного з чималих природних ресурсів, що традиційно недовикористовувався і міг би давати, але не дає, добрі гроші, зокрема валюту. З іншого боку – це також вирішення долі майже мільйонної армії прихильників цього активного виду відпочинку. Хоча часом назвати відпочинком процес мисливства язик не повертається. Але в країні реально існує ця армія озброєних, мобільних, активних, фізично загартованих і вправних чоловіків і жінок (є й такі).

Не варто забувати, що, на відміну від багатьох видів природних ресурсів, мисливські тварини, як природний ресурс загальнодержавного значення, має самовідновний характер. Тобто, якщо ним користуватися з розумом – він безкінечний. А тепер підходимо до найголовнішого – до користування з розумом.

Можемо вважати мисливське господарство, яке мусить із розумом використовувати загальнодержавний мисливський ресурс, великим казаном із мисливською юшкою, що доварюється на багатті. А навколо казана зібралися бажаючі з різнокаліберними ложками: кому до вподоби юшка, а хтось не проти витягнути гарний шматок кабанятини, комусь хочеться лосячої губи, а комусь досить потеревенити з сусідом та подихати ароматним димком (може, поститься чи виразку має). Все правильно, та не слід забувати, що ресурс (те, що вариться в казані) самовідновний, але відновиться лише в тому разі, коли ми відженемо від нього халявних посіпак-браконьєрів, убережемо від вовків і собак-волоцюг оленячий молодняк, не піднімемо зброю поза сезоном. Крім того, ми повинні забезпечити вагітній кабанисі спокійні умови для опоросу, а зайчику чи козульці гарну травичку чи взимку сіно для годівлі. Але головним часто виступає не це. Головним важелем поділу мисливського ресурсу біля мисливського казана буває довжина та розмір ложки, якою збираються черпати юшку. У кого більший розмір черпала – тому більше дістанеться.

Якщо ж жарти закінчилися, то зробимо короткий аналіз мисливської ситуації та її перспектив.

Почнемо з того, що реально, з великою точністю, ми не знаємо і знати не можемо (за даних методичних умов звітності) характеристик стану мисливського господарства: ні фактичної чисельності мисливських звірів і птахів, ні чисельності мисливців, що ходять зі зброєю в угіддях. Перше виправити простіше – потрібна єдина, обов’язкова для всіх користувачів угідь, Інструкція з обліку. Хоча знову згадаємо того самого Миколу Олексійовича, який мав великий досвід мисливствознавства в Німеччині. Він говорив, що коли єгер справжній та постійно на своєму місці, він всіх своїх оленів знає «в обличчя». Ми пересвідчилися, що це факт. Під час серйозних обліків з якісною оптикою оленя асканійського на острові Джарилгач через тиждень ми впізнавали «в обличчя» самців із різних гаремів. У нас був свій «президент», свій «прем’єр», свій «придурок», «чорний», «білий», «невтомний». Хоча найреальніший облік чисельності, особливо ратичних, дає результат обліку добутих звірів. Факт є факт, від впольованих туш нікуди дітися. Що ж маємо ми? Станом на 01.01.2013 р. у мисливських угіддях України (44,565 млн га) проживали/добувались законно: 5556/64 лосів, 22039/571 оленів різних видів (благородний, плюс плямистий, плюс лань), 147436/5543 козулі, 63632/6550 диких кабанів. Скільки це? Скоріше, небагато, бо, наприклад, Польща (на площі 17,06 млн га угідь) добуває 140–150 тис. козуль, Угорщина (8,9 млн га) – більше 70 тис., Німеччина (32,09 млн га) – відстрілює близько мільйона особин козулі щорічно – у 180 разів більше за Україну. Ось такий невтішний результат, хоча вітчизняні угіддя мають бонітет якості, що відповідає західним. Зате ми успішно годуємо 2635 вовків (1461 особин якого добуто протягом 2012 р.).

Відносно чисельності мисливців трохи складніше, але зорієнтуватися можна. Згідно з різними джерелами, в Україні: або 619 тис. мисливців (сайт Державного агентства лісових ресурсів України за 2011 р.), або 350 тис. (Василь Єгер, 2011). Або: за даними Української асоціації власників зброї, з дозволу Small Arms Survey (Женева, Швейцарія) відносно наявності цивільної зброї, в Україні у 2011 р. мисливці, які ходять на полювання, мали 800 тис. стволів, ще 800 тис. – ті, що не полюють, плюс – 3,1 млн нелегальних стволів.

Враховуючи низький рівень охорони мисливських угідь від незаконних полювань (особливо на значній частині угідь УТМР 401 організація якого займає 68,7% мисливських угідь країни, а показники господарювання на цій левовій частині території нижчі, ніж у інших користувачів – 204 господарствах Держлісагентства (11,4% угідь) і 423 інших господарствах, що не входять до структури УТМР (17,7% угідь)), з великою вірогідністю можна припустити, що значна кількість усіх цих немисливських і нелегальних стволів регулярно додатково та ретельно «зачищають» наші угіддя від усілякої дичини. Нічим іншим пояснити «порожнечу» вітчизняних мисливських угідь неможливо, тим більше, що маємо приклади густоти населення оленів, лані, муфлона (Скадовське досвідне господарство, острів Джарилгач, природні умови напівпустелі), недосяжні для Західної Європи. Можемо ж господарювати. Хоча по Джарилгачу вимальовується інше проблемне питання: на території досвідного мисливського господарства, де більше 50 років збільшували та використовували за валюту чисельність дичини і регулярно стримували зростання поголів’я лиса та єнотоподібного собаки, організували Національний природний парк. Положення про НПП дає можливість регулювати чисельність тварин, але гальмо під назвою «ніззя» вже призвело до різкого збільшення чисельності хижаків і появи скажених лисиць на материковій частині господарства. В перспективі можемо отримати замість роками відпрацьованого прибуткового господарства кладовище ратичних на острові. Заради об’єктивності слід зауважити, що ідея національних парків, яка дає можливість поєднати режими охорони природи та її використання – чудова, особливо в антропогенно порушених ценозах України, але оте «ніззя» нищить увесь позитив.

Ще одне питання непокоїть на тлі убогих вітчизняних мисливських угідь. Можливо, воно є ключем до всіх ключових проблем мисливського господарства. Закон України «Про мисливське господарство та полювання» (статті 4-11) виписує порядок державного регулювання в галузі мисливського господарства. І не останнє місце в цьому регулюванні займають, крім інших регуляторних структур, органи виконавчої влади з питань лісового та мисливського господарства різного рівня. На даний час саме лісова галузь і її органи на місцях приймають на себе основний організаційний вантаж керівництва мисливським господарством у країні. Сильне колись у всіх аспектах Українське Товариство мисливців та рибалок втрачає свої прекрасні традиції, бо на даний час тут працює лише грошова вертикаль (внески ростуть, послуги падають). Недержавні мисливські господарства зростають у показниках, але приватне є приватне – захочеться господарю завтра вирощувати крокодилів чи продати бізнес – мисливства не стане, нікуди не дінешся. Тому саме державні лісові мисливські господарства виступали в усі часи базою та взір­цем мисливського господарювання. У не такі вже далекі часи Головне управління мисливського господарства було авторитетним керівним та організаційним органом мисливської галузі. До мисливського Главку сходилися всі ідеї щодо поліпшення та популяризації мисливства, у Главку концентрувалися всі керівні галузеві важелі, без ідейної участі Главку не відбувалося жодного всеукраїнського мисливського заходу – з’їзду, конференції чи змагання. Але з роками ценз лісового відомства (а з ним і управління мисливства) падав: Міністерство лісового господарства – Держкомліс – Лісагентство. Куди далі? Потрібно розуміти, що в малолісній державі має зростати роль кожного лісового гектара не лише як джерело дров, а й як зелених легенів, як найкращий притулок звірині та птаству, як джерело творчого натхнення. Доцент Харківського національного аграрного університету О.М. Голікова (2014 р.) цитує доповідь генерала С.П. Шипова (1839 р.), присвячену відновленню лісівничої науки «…ліси становлять одне з найголовніших джерел державних прибутків; користь лісового господарства не обмежується короткочасністю епохи, його результати іноді виявляються через століття».

Щоб закінчити цей проблематичний мисливський перелік, спробую тезисно визначити, з одного боку, позитив мисливської галузі, з другого – гальма, які заважають цивілізованому її існуванню.

Позитив:

мисливська галузь мусить існувати, бо існує серйозний самовідновний, природний фауністичний ресурс, який може приносити людям користь;
існують люди, фанатично віддані мисливству;
крім фінансових можливостей у вигляді «живих грошей» (мисливці США витрачають на свої «мисливські забаганки» кошти в розмірі, порівняному з бюджетом України) мисливське господарство дає можливість безкровного спілкування з диким царством через фотополювання, запис голосів звірів та птахів – вікно для втомлених душ наших співвітчизників;
мисливський ресурс – самовідновне благо, на відміну від деяких інших (корисні копалини).

Негатив:

Мусимо зрозуміти, що з дешевої рибки ніколи не звариш гарної юшки. Даром нічого доброго не буває. Тому, щоб запрацювала мисливська галузь, необхідний серйозний державний підхід:

відновити істинного господаря угідь за принципом «працюєш – працюй, не працюєш – віддай свої угіддя в державний резерв»;
організувати незалежну, з правами на рівні органів МВС, Інспекцію боротьби з браконьєрством;
поновити вдалу колись практику роботи «єгерів-вовчатників», бо угіддя вже кричать «караул»;
законодавчо узгодити питання природокористування в об’єктах ПЗФ;
згадати про відсутність у країні мисливської науки, бо вона не панацея, а захід (у Німеччині функціонують 9 науково-дослідних інститутів мисливства, в Україні вже 10 років не можемо організувати навіть лабораторію).

Ігор Шейгас,
завідувач сектору
мисливствознавства ДП «СФ
УкрНДІЛГА»,
“Лісовий і мисливський журнал”

One Reply to “Настав час заМИСЛИТИСЬ”

  1. Однобічна думка людини, яка працює в держпідприємстві, площі угідь ті , що займає УТМР потрібно висвітлювати правільно, вказавши , що більша частка тих площ, це польові, які приватним господарствам не цікаві, УТМР і так роздерли, залишивши шматочки лісу, які результати можуть бути на таких площах? як приклад наше товариство, загальна площа 37037 тис.га. з них 5200 тис га . це лісові , і це не все в купі з тих 5200 вони розділені на половину і між ними відстань 30 км. які тут можна хотіти показники? все решту це польові і водно болотні, тому не треба говорити , що УТМР має левову частку угідь.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top