Лев, хоча й без гриви…

Чому африканський звір доречний на гербі нашої держави.

Наскельні розписи, зображення на мисливських амулетах тощо переконливо свідчать: загальновизнаний цар звірів – лев, котрого з якогось дива назвали печерним, у часи, не такі вже давні, був звичайним мешканцем рівнин і долин Євразії, зокрема, й території нинішньої України.

Ті самі портрети хижака дають підстави вважати, що пишна «шевелюра» – грива, – яка є неодмінним атрибутом і гордістю дорослого самця де-небудь в африканській савані, для його нині вимерлого євразійського родича або була дивом-дивним, або взагалі була відсутня. В усякому разі на жодному з виявлених досі зображень грива голову печерного лева не прикрашає. Можна навіть подумати, що стародавнім художникам і каменерізам «позували» виключно представниці жіночої статі, тобто левиці. Палеонтологи й археологи не відразу збагнули, що це далеко не так.

Вочевидь, безгриві леви в жодному разі не комплексували з цього приводу. Треба сказати, вони були габаритнішими і сильнішими за своїх африканських та індійських родичів. Жили, як і нинішні, швидше за все, прайдами. Полювали на рівнинах. Переважно на оленів та інших травоїдних. Але палеозоологи одностайно стверджують, що улюбленою здобиччю печерного лева були… печерні ведмеді! У це важко повірити, але це так. Причому вимирання велетенських кицьок в епоху неоліту пов’язують саме з повсюдним зникненням популяцій клишоногих. Не стало «делікатесу» – вимерли й гурмани.

Чому ж, усе-таки, володаря дикого поля було названо печерним? Це один із курйозів, якими рясніє історія палеонтології та й біології в цілому. Річ у тому, що леви рідко гинули, як кажуть, наглою смертю. В усякому разі, значно частіше вони, постарівши і відчуваючи близькість кончини, йшли до потаємного місця, яким, безумовно, була печера, і там тихо вмирали. От чому скам’янілі рештки цих тварин дослідники виявляли саме в печерах і гротах, що й дало привід вважати левів печерними. Тим більш, ціла низка тварин – ведмеді, росомахи, гієни тощо – таки мешкала в печерах, а не тільки знаходила в них свій вічний спочинок.

Одне діло – наука, і зовсім інше – художня література. Французький письменник Жозеф Роні-старший, автор багатьох творів на тему життя доісторичних людей, у романі «Печерний лев» дещо відходить від упертих фактів і відправляє своїх героїв – Уна і Зура – саме до печер. Та й гривою він своє «чудовисько» не обділяє.

Біологія, утім, не стоїть на місці. Хто б міг ще десятиліття тому сказати, що в лабораторіях ітиме серйозна робота з виділення ДНК і клонування мамонта? А мамонт, до речі, – сучасник печерного лева, який, між іншим, сягав ареалом мешкання далеко на північ і теоретично міг би «законсервуватися» в шарах вічної мерзлоти.

Хоч би як там було, а лева як такого гріх вважати чимсь абсолютно непритаманним для України. А відтак, його можлива присутність на Великому гербі держави (який, сподіваємось, коли-небудь все-таки затвердять!) – річ цілком обґрунтована і слушна.

Микола ЦИВІРКО,
Газета “Природа і суспільство”

One Reply to “Лев, хоча й без гриви…”

  1. Молодець пан Цивірко, тай хто має сумніви у тому, що початок української державності збігся з існуванням на наших теренах мамонтів і левів. Дивно, що це відбулося ще до появи аріїїв.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top