Лизун

«Міфічна істота, у подобі великого звіра, що живе в лісах і поїдає людей».

Легше за все відмахнутися від цієї статті у «Словарі української мови», тим більш, сам її автор – Борис Грінченко – наголошує на міфічному характері загадкового хижака. Ну, а якщо все-таки це страховисько, покликане, вочевидь, залякувати неслухняних дітей, не лише плід людської уяви? Що, як «міфічна істота» має, все ж, реальну основу?

Вибір «великих звірів» у наших широтах не такий уже й широкий. Печерний лев, печерний ведмідь…

Однак ми трохи злукавили, не назвавши третього звіра з епітетом «печерний». Печерна гієна! Як і названі вище хижаки, вона вимерла. Але стародавні мешканці України цілком могли зустрічатися з нею. Це, знову-таки, зафіксовано у наскельних малюнках та інших зображеннях.

Уявлення про цю надзвичайно цікаву тварину дають, звичайно ж, не тотемні амулети, а її добре вивчені наукою живі родичі – плямисті гієни Африки.

Історія вивчення гієн – це суцільний ланцюг спростованих міфів та забобонів. З’ясувалося, наприклад, що ніякий гієна не класичний стерв’ятник на кшталт жалюгідного шакала. Точніше буде сказати, що звір не гребує тим, що ми називаємо мертвечиною, але аж ніяк не надає їй перевагу у своєму раціоні. Натомість гієна є природженим хижаком, коефіцієнт корисної дії якого значно переважає відповідний показник у лева, леопарда, гепарда чи будь-кого іншого. Інакше кажучи, відсоток невдалих полювань у гієни чи не найнижчий серед хижаків. Це пояснюється кількома чинниками. Скажімо, гієна не відає втоми під час переслідування жертви, вона просто заганяє її. Гадаю, зазначеного досить, аби, бодай, похитнути уявлення читача про гієну як про ницу, нікчемну тварюку, яка краде у шляхетного лева його законну здобич. Усе відбувається з точністю до навпаки. Це лев часто-густо брутально забирає їжу у значно ефективнішого мисливця, яким є гієна. Отака несправедливість. Є ще кілька фактів, які перевертають з голови на ноги усталені стереотипи. «Ница» тварина, виявляється, дбайливо і з великою любов’ю пестить і виховує своїх дитинчат і чи не єдина серед хижаків не кидає на місці бойовища своїх поранених родичів. І, нарешті, гієна чудово піддається дресируванню і прирученню. Це давно підмічено, наприклад, у Кенії.

Усе, що ми розповіли про плямисту гієну, стосується і її вимерлого печерного підвиду. З однією лише поправкою: печерна гієна була відчутно габаритнішою!

«Друзі ніколи не бачили такого звіра. Масивні передні лапи його були довші за задні, передня половина тулуба сильно здіймалася над крижами, спина була похилою. На товстій шиї прямо сиділа важка голова з масивними щелепами і крутим випуклим лобом. Коротка світла шерсть була вкрита темними плямами. На карку і на потилиці дибки стирчало довге жорстке волосся. Звір віддалено нагадував плямисту гієну, але нечуваних, колосальних розмірів: голова його була на висоті п’ятьох ліктів од землі. Широкі груди, плечі і карк приголомшували своєю масивністю, буграми вип’ячувались могутні м’язи, а велетенські криві пазурі зловісно стукотіли, наганяючи жах».

Як палеонтолог-професіонал Іван Єфремов у повісті «На краю Ойкумени» майстерно змалював нам гішу. На відміну від плямистої гієни цей відомий стародавнім єгиптянам звір – справжнє страховисько! – залюбки ласував молодими слонами. Проводячи й далі паралелі, ми можемо припустити, що згадуваний міфічний лизун міг бути так само велетенським різновидом печерної гієни, як гішу – різновидом гієни плямистої в Африці. Тільки, на відміну від єфремівського «персонажу», харчувався лизун не слонами, а, скажімо, молодими мамонтами, шерстистими носорогами, зубрами…

…Де-небудь у глухих куточках Полісся, в Карпатах лизун міг існувати у вигляді малих популяцій ще довго після масового вимирання мамонтів, носорогів, печерних левів, ведмедів і гієн. Чи слід дивуватися тому, що таке страховисько, зустрівшись комусь бодай раз у житті, породило міф?

Микола КОЗАК,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top