Язловець – «ключ Поділля»

Історія збережена в камені.

З попередніх мандрів по Тернопільській області мені відомо, що містечко Язловець, яке розкинулося у Бучачському районі, має цікаві пам’ятки старовини. Воно стоїть осторонь жвавих трас і, як багато інших міст України, приховує у собі рештки давнини, яка продовжує хвилювати. Я назвав його містечком, хоча зараз це село, де проживає майже 600 осіб. Але в мене язик не повертається називати старовинні українські містечка або навіть міста, які мали Магдебурзьке право, були широковідомими в Україні та за її межами, – селами тільки тому, що вони з плином часу втратили свій статут і залишилися звичайними заштатними селами.

Перша письмова згадка про Язловець у документах датується 1436 роком. Поселення стояло на перетині шляхів з Галичини і Поділля до Молдавії і завдяки торгівлі місто процвітало. Недарма Язловець вважали «ключем Поділля», що підкреслює його статус.

Отже, маючи певний багаж знань і рюкзак за плечима, я раненько вже стояв на зупинці маршрутки. Я не став чекати прямого рейсу: шкода було часу, вирішив цю відстань пройти пішки і не пожалкував.

При дорозі, праворуч, неподалік селища, побачив цікавий пам’ятник, мабуть, єдиний такий. На постаменті, у повний зріст, хлопець у шоломі, з мечем у правій руці і щитом у лівій, з крилами, як у ангела. На пам’ятнику написано: «Лапущак Юрій, вістун УГА, геройськи загинув у бою 10.VII. 1919 року за волю України». Ще одна далека звістка з минулих часів про криваві події на території ЗУНР у 1918–1919 роках. Здалеку побачив польське кладовище, на якому збереглися старовинні могили. Підійшов ближче і оглянув дуже цікаві надгробки та пам’ятники, що свідчили про високу культуру обробки каменю і мистецькі здібності тих, хто їх виготовив, а також невимовну тугу живих за померлими. Найцікавішою виявилася каплиця – усипальниця роду баронів Блажовських, останніх власників Язловця, збудована у неоготичному стилі. Усередині запустіння, але видно, що сюди приходять, оскільки стоять квіти та ікони.

Покинувши кладовище, попрямував дорогою до наступного цікавого об’єкта, розташованого на узвишші. Це костел XVII ст. Вознесіння Діви Марії, збудований для ордену домініканців. Першою мене зустріла типова для католицьких храмів дзвіниця на три дзвони, розташована поруч, та міцні виступи – контрофорси, що виконували функцію зміцнення споруди. Зовнішній вигляд усього приміщення наводить на думку, що воно мало не тільки сакральний, але й оборонний характер.

Дізнавшись у місцевих жителів шлях до старої фортеці, рушив у її бік асфальтовою дорогою.
Заснування і подальший розвиток замку пов’язаний з родинами Бучачських–Язловецьких. Замок наполовину зруйнований, але в одній з його кімнат розташувалися робітники, зі спілкування з якими стало зрозуміло, що існують наміри з його відновлення.

Монастир Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії розташувався у приміщеннях колишнього палацу. Його збудував краківський каштелян Станіслав Понятовський, батько останнього короля Польщі Станіслава Августа Понятовського.

Назустріч мені вийшла монахиня і запропонувала оглянути деякі його приміщення, зокрема, другий поверх, де розміщується каплиця, музей засновниці монастиря – блаженної Марцеліни Доровської, територію і місце поховання сестер і самої Марцеліни. Ця пропозиція трохи здивувала мене, адже монастир це не виставковий центр чи художній музей, але потім я зрозумів у чому річ. У монастирі є дитячий санаторій, тому «режим відвідування» не такий суворий.

Сергій ГОЛОТІН,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top