Так легко натиснути на спусковий гачок

Життя надто скороминуча річ, аби постійно вчитися лише на своїх помилках.

Кажуть, що вік живи, і вік – учись, а дурнем (вибач!) – переконані деякі – помирати доведеться. Визнаючи мудрість цього вислову, я все ж вважаю, що людина – особливо людина молода! – має, найперше, вчитися на помилках чужих.

Лист перший

При написанні цих і наступних сторінок намагатимуся бути максимально щирим. Не приховуватиму власних допущених під час полювань помилок, – з одного боку. І максимально правдиво розповідатиму про реальну, а не існуючу на папері, «полаковану» мисливською літературою і пресою, практику полювання, – з іншого боку.

Мета досить проста – дати молодому мисливцеві можливість активніше вчитися мистецтву ловів на практиці моїй та моїх знайомих, а не лише витрачати дорогоцінний час на пізнання прописних істин та набивання стежкою до них гуль на лобі.

Так, здається мені, й має бути між добрими колегами: коли не можеш прибрати граблі, на котрі наступив сам, то обов’язково попередить про них інших! Особливо, якщо це стосується молодших, менш досвідчених.

Розповідаючи про основ­ні поняття, закони і принципи спортивного полювання, складні відносини у системі «людина – дика тварина», я також свідомо акцентував увагу на етичних нормах, прагнув донести до читача розуміння того, без духовності, глибокого розуміння природи і готовності при потребі стати на захист її, без тієї відповідальності, що бере на себе за кожен постріл людина з рушницею. Бо без розуміння кожним із нас тієї маленької пташиної чи звіриної трагедії, що сталася із волі стрільця, навіть найпоетичніше із полювань перетворюється на жорстоке і холодне вбивство…

Серія цих листів і написана саме для тих, хто не тільки хоче стати «своїми в полі», а й отримати поняття про сам дух «правильних» полювань, їх етику, естетику та традиції. А ще – навчитися цінувати життя кожної живої істоти, кожного пагона, кожної травинки…

Цей, як і наступні листи – найперше, для тих, хто вже підходить до розуміння, що полювання – не тільки стрілянина, а й найінтимніша (і найнебезпечніша!) форма спілкування із Природою. І саме слово «Природа» завжди готові писати з великої букви.

Інші можуть не гаяти свого часу на його читання…

Ти, друже, ще дочитав до цього місця? Тоді вітаю – тебе дійсно зацікавила ця мандрівка в таємничу, загадкову для більшості людей країну з назвою «Полювання».

Не так важливо, що саме у тебе нині із зброї – одностволка із скріпленим ізострічкою прикладом, посадиста, відбалансована «тулка» чи моднячий, весь закамуфльований у кольори осіннього лісу «ремінгтон». Голов­не – у тебе є справжня зброя! І ти вже можеш неквапливо пройтися пальцем по воронуванню, глибоко втягнути в себе запах рушничного мастила, що ні з чим не сплутаєш… А головне – хоч тисячу разів рвучко вставити в плече приклад, зловити якусь ціль за вікном, обігнати її, і подумки чи й насправді натиснути на спусковий гачок…

Ти маєш свої «стволи»! І ти – вже трішки інша людина, ніж той же ти – тільки ще вчора, коли квапився із папірцем-дозволом до зброярського магазину!

Кажу це так впевнено тому, що я сам ще й досі не забув, як вперше взяв у руки свою першу гвинтівку – малокаліберку.

…Потім, через вісім літ, з’явився мисливський квиток, і перший дробовик – прекрасного бою курковка ТОЗ-66… Яку вона давала купчастість! Але, мабуть, саме ця властивість рушниці і призводила до величезної кількості прикрих промахів. Вихід був – йти вчитися стріляти. Пішов освоювати ази стендової стрільби.

Стенд – це школа, яку повинен пройти кожен мисливець; у деяких країнах Європи посвідчення полювальника не отримаєш, якщо не складеш іспитів зі стрільби літаючих тарілочок!

А літають вони досить швидко – при відриві від метальної машинки швидкість становить до тридцяти метрів за секунду. І специфіка стрільби полягає в тому, що вистрелити треба – залежно від номера, на якому стоїш, – за пів, а то й чверть секунди. Себто, в майбутньому твоя стрільба має стати практично інстинктивною: почув, побачив, рушницю в плече – постріл!

Школа ця зараз дуже дорога, але якщо маєш можливість, друже, взяти хоча б п’ять-десять уроків – не порахуйся із грішми. Витрати потім швидко окупляться, а навички правильної стрільби залишаться на все життя!..

Але це вже тема іншої розмови…

Так, ось…

Вже був досвід стенду. І постріл на качиних полюваннях робився так швидко, що товариші поруч часто просто навіть не встигали підняти рушницю. Але прикрі промахи все одно траплялися. Я грішив на купчастість своєї «тулки», і щоб зменшити її, вирішив зробити декілька патронів з картонними прокладками у шроті.

Літо видалося дощовим, і осінь щедро дарувала одну із найпрекрасніших мисливських втіх – можливість ходити пітними луками за куликами. Кращої можливості реалізувати себе як стрільця – впевнений! – просто не існує. Слово «снайпер», до речі, знаєш, що означає? Від англійського «snіpe» – «бекас». Стрілець бекасів, значить… Ось цих довгоносиків я і шукав одного дня…

Несподіваний шурхіт в осоці справа змусив незручно повернутися – вилітала пташка. Рушниця звично пішла в плече, палець почав тягнути спуск… «Щось не те!.. – кольнула думка. – Що?.. Колір! І немає зигзагу!.. Не бекас!.. Не стрі…

Але палець вже перетиснув спусковий гачок за критичну межу. «Тулка» бухнула димним порохом, штовхнула в плече. І я побачив: птах, який пішов по прямій, раптом беркицнувся, втратив швидкість, і завалився у траву.

Підійшов.

На болотяній купинці, наче на п’єдесталі, лежала якась очеретянка. Рознесена шротом, з неприродно закинутою рознесеною «бекасином» голівкою. Із відкритими очима…

Тієї осені ось так, «на автоматі», я зробив ще два постріли, які не хотів робити. Вірніше, навіть не два, а три. Ні, третій – то свідомо, але за нього теж соромно…

Перший – це коли сучина-курцхаар Білка в густому, залитому водою очереті, почала працювати з голосом, і виставила під стволи пташку з цікавою назвою – великий бугай. Стріляти у тому місці – в Маковому болоті – треба блискавично, інакше через мить птах сховається за верхівками рослинності. Наприкінці секунди, коли я побачив птаха, палець вже набрав ходу, але «комп’ютер» десь у глибині мозку видав, що це не качка. Та руки вже робили свою звичну роботу, і зупинити я їх не встиг…

Другий – це коли в сутінках, після заходу сонця, коли вже більше надієшся на слух, ніж на очі, вліпив заряд шроту у силует птаха, який несподівано виринув на фоні неба. В останній момент, коли в патроні бойок вже почав вминати капсуль, я зрозумів: чогось у цій звичній, стандартній ситуації, не вистачає; ще за мікроскопічну мить «догнав», чого саме – свисту крил… Але руки завчено вели стволи, і за долю секунди палаючий порох виніс із рушниці свинець…

Ще не вірячи собі, я підняв птаха.

Це була невелика сова.

Душі стало гидко, ніби я свідомо втопив її у рідке котяче лайно…

Третій постріл взагалі був, не побоюся цього слова, – дурним.

Ми тоді знайшли в полях баюру діаметром метрів сто, що місцевими гордо називалася озером, із незрозумілою назву Оселейко. Вона мала абсолютно голі береги. Ця обставина й давала качкам можливість без ризику, що ворог підкрадеться непоміченим, безпечно днювати тут.

Але там було декілька розкішних кущів пижма. І, трішки попрацювавши лопатами, ми блискуче використали природне укриття, щоб зробили за ним непомітні курені. Залишалося висадити на воду два десятки гумових качок і очікувати.

Позитивні емоції тут були забезпечені з двох причин. Перша: ми могли стріляти качок, які сідали тут без страху, навіть без звичного для крижнів кола-обльоту. Друга: метрів за двісті проходила дорога, якою їздили машини, в тому числі, й з мисливцями. Друга обставина була цікавішою, ніж перша.

Справа в тому, що полювальнички з дороги помічали на озері наших гумових качок, зупиняли машину, довго радилися, як підкрастися до озера абсолютно відкритою місцевістю, і завжди приймали одне й теж рішення – повзти. Азарту їм додавав крик ще однієї – вже живої! – підсадної качки, що плавала серед чучел.

Ми давали «хантерам» можливість відміряти животами отих двісті метрів до берега озерця. При цьому з підленькою зловтіхою спостерігали в біноклі за мімікою на їхніх обличчях, а коли помічали, що «пластуни» вже знімають запобіжники на рушницях – демонстративно піднімалися зі своїх куренів і запалювали цигарки.

Мат, мушу тобі, друже, сказати, на тому березі стояв завжди відбірний! Але жоден із тих диваків, які не могли відрізнити гумову качку від справжньої, «розбиратися» до нас чомусь так і не підходив…

Та якогось осіннього дня не було ні качок, ні «артистів» на животах. А ще захотілося випробувати патрон.

І коли в обід через мене летіла пара круків, я здуру бахнув по одному з них. Він упав підранком.

Я взяв його у руки, але птах вже не пручався, хоча ще був живим.

Життя разом із великими краплинами крові покидало його, і секунда за секундою голова безсило звисала. Аж поки не обвисла зовсім…

Ніколи не подумав би, що голова у крука розміром з великий кулак…

Стало соромно.

Перед собою.

І за себе.

І тільки пізніше, вже після цього випадку, прийшло розуміння: «Краще випустити п’ять качок, ніж стрельнути непотрібну тобі птаху, котру кинеш потім гнити в болоті чи на полі!»

Але це буде розуміння інтуїтивне, підсвідоме.

І лише коли покійний нині фронтовий кулеметник Леонід Спіцин в одній із бесід, тяжко, зі стогоном, зітхне, згадуючи своє військове минуле в Другій світовій: «Ой, і крові ж на мені!..» – прийде розуміння причини отого мого сорому біля вбитого крука.

Не повинно, друже, бути на нас крові, пролитої без потреби!

Ні людської, ні звіриної!..

Ти вже маєш рушницю і повинен вкарбувати собі в свідомість, що можеш використовувати її лише у двох випадках. Або щоб добути собі й ближнім своїм харч, або – не доведи Господи! – для самозахисту.

Інакше тебе – як нині мене – мучитиме потім совість.

А це, мабуть, найважче, що може бути у житті нормальної людини!..

Чи не так? Що ти думаєш з цього приводу?

З повагою
твій колега по захопленню –
Валерій МЕЛЬНИК,
шарж Миколи ВОЛОШИНА,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top