НЕ ЛЮДИ ДЛЯ ДЕРЖАВИ, А ДЕРЖАВА ДЛЯ ЛЮДЕЙ

Редакція «Природи і суспільства» продовжує започатковану рубрику. Сьогоднішній наш гість – український політик Валерій Черняков. На парламентських виборах 2012 року пройшов у Верховну Раду за списком ВО «Свобода» (№ 22 у списку). У Верховній Раді був головою підкомітету з питань взаємодії з громадянським суспільством Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Державне агентство лісових ресурсів України Валерій Вікторович очолював з 25 березня по 26 грудня 2014-го.
 
– Валерію Вікторовичу, Ви практик, пройшли усі кар’єрні щаблі, добре знаєте лісову галузь. Як думаєте, є у нас достойні кадри, чи варті вони того, щоб до них дослухатися і допомогти їм при потребі?
 
– Професійні кадри у нас є. Чимало лісівників пропрацювали по 30–40 років. Досвідчені, уміють вирощувати та берегти ліс. Звісно, бувають окремі винятки з правил, але де їх нема. Якщо щось десь не так робиться, то цим мають займатися правоохоронні органи. А не так, як буває, приходять до Голови Агентства: «Ти маєш зняти когось із роботи!» Без фактів, без нічого. Насправді, я повинен сказати, держава має звертати увагу, насамперед, на ті господарства, що не мають за що себе прогодувати. Особливо це стосується Сходу, Центральної України. А кадри у нас хороші. Ви знаєте наші університети, вони випускають професійні кадри. Це і Львівський лісотехнічний університет, і НУБіБ, і мережа лісових коледжів, які, на щастя, ще збереглися. 
– Лісівниками професійно розроблені концепції реформування галузі та проекти законів, що надіслані до Верховної Ради, МінАПК, Уряду, Президента, але на них не звертають уваги. Про це дуже виразно засвідчив, зокрема, й останній з’їзд лісівників України.
 
– Я спостерігав за його перебігом та рішеннями. Так, звернення є, але в Уряді створюють комісії, куди не входять фахівці лісової галузі, створюють концепції, яких самі не розуміють, для чого вони. Є багато людей, які говорять про польську, німецьку, шведську моделі лісогосподарювання, хоча й не розуміють, що вони у нас не приживуться. Адже польські ліси – однорідні, а в нас – і Полісся, і Карпати, і Степ. Нам потрібно не скорочувати людей, а навпаки набирати, адже в лісгоспах є багато ділянок, які потребують працьовитих рук. Колись лісгоспи мали по 600–700 працівників. У мене був обхід величиною у 600 га, тепер майстер лісу опікується 1000–1500 га. А це у грошовому виразі 10–15 млн грн. Не в кожному банку зберігається стільки грошей. Ним опікується випускник лісоколеджу. Це великі навантаження на молоду людину, які потрібно зменшувати. Гнатися за кількістю не значить мати добру якість. Раніше лісівники заготовляли березовий сік, всіляку ягоду, гриби, зараз цим, окрім Волині мабуть, більше ніхто не займається. А це великий прибуток. Чужі люди збирають ягоди, купляють чорниці, так колись і лісгоспи робили. Потрібно заробляти копійку. Ліс – не тільки деревина.
 
– Ви мали добрі перспективи у лісовій галузі, але чому пішли у політику?
 
– Я у політиці був завжди. Я член Всеукраїнського об’єднання «Свобода» – з 1991 року. 
 
– У 2012 році завдяки «Свободі» Ви потрапили до українського парламенту. Як вам тоді працювалося, чи вдавалося захищати лісові інтереси?
 
– Парламент 2012 року був ще більш політичним, аніж сьогодні. Я потрапив у Комітет по боротьбі зі злочинністю, а наша агенція, як ви знаєте, тоді підпорядковувалася комітету агрополітики. З таких важливих лісових питань, які ми тоді змогли відстояти, це, якщо пам’ятаєте, був так званий «вольєрний закон» Нестора Шуфрича. Цим законом хотіли узаконити будівництво «безмежних вольєрів». Ми говорили, що можете робити вольєри на 200–300 гектарів, але без меж?!. Так можна було б увесь ліс обнести сіткою! А як же бути людям? Де полювати, збирати ягоди, гриби? 
І ми зуміли відстояти свою правоту. Тоді для прийняття цього закону не вистачило всього лише шість голосів. Ми на трибуні ледь не побилися… Хочеш невеличкий вольєр, будь ласка, але на тисячі гектарів!… Туди ні по гриби людям зайти, ні пожежній машині заїхати, щоб при потребі пожежу загасити. Нам вдалося його зупинити. Ця моя парламентська діяльність тривала фактично рік, а тоді почався Майдан і війна… 
 
– Коли Вам запропонували очолити Державне агентство лісових ресурсів, як Ви це сприйняли?
 
– Не готовий був до цього через свої моральні принципи. Одна справа – низові ланки, а тут… Вирішив спробувати. Спочатку було важко, та ця напіввійськова галузь продовжувала працювати автоматично. Віктор Сівець пішов, а лісівники лишилися і професійно робили свою роботу. І цим завдячую начальникам обласних управлінь і директорам лісгоспів, які тримали руку на пульсі. Декілька місяців знадобилося, аби я потрохи став розбиратися, що до чого. Я розумію, що були й помилки. Хіба є керівник, що помилок не робить? Але при цьому досвід отримав колосальний.
 
– Чи мала на той час ваша політична сила своє бачення нової української лісової політики, чи готова була її відстоювати, творити? Хоча особисто Ви були керманичем галузі менше року… За такий період багато не зробиш…
 
– Все ж ми намагалися діяти… Коли дізналися, що партія Олега Ляшка готує законопроект про заборону експорту лісу, вирішили перебити цей намір законом про мораторій на вивезення твердих порід деревини. Нам потрібно було за щось жити, адже почалася війна. Не люди – для держави, а держава – для людей. На той час було таке враження, що ліс не було куди дівати. Тоді всі партії підняли ґвалт: «Ліс! Ліс! Ліс!». Партійці Олега Ляшка показували з кулак завтовшки деревні заготовки… Для сільських людей – це смішно, а на міських, які нічого не розуміються у лісових справах, це діяло. Вони думали, що насправді робиться казна-що.
 
– За час вашої роботи, як очільника Держлісагентства, вам довелося відстоювати Україну і на фронті. Пригадую, що з Волині було відряджено під Маріуполь сто лісівників зі своїм транспортом, необхідним технічним оснащенням, лісовим ресурсом і вони там збудували 100 укріпрайонів, які й до сьогодні служать нашим військовим. Так робили й інші лісові управління. 
 
– Так робили лісівники всіх областей нашої держави.
 
– Наскільки важко далося вам це рішення? Адже на це ніхто не виділяв ні коштів, ні навіть відповідних дозволів не давав. Чи було, бодай, розуміння держави?
 
– Я був на першій нараді, яку зібрав Володимир Гройсман. І коли вирішувалося це питання й нам прямо казали «Маєте стільки-то деревини відправити на Схід», я мовив: «Нам потрібні для цього ваші рішення!» – «Ви відправляйте, а ми потім якось розберемось». Я наполягав: «Так не можна робити. Сьогодні відправлять, завтра щось поміняється, потім будуть тягати лісівників по судах, мовляв, де вони поділи цей ліс. Є ж керівник Уряду. Дайте розпорядження, щоб люди мали нові розпорядження. Адже легко віддати стільки лісу, а потім прийдуть відповідні органи і доказуй, де він дівся». Та все ж ми знайшли вихід і деревина була відправлена  на фронт.
 
– На Волині надавали допомогу матеріально-технічними засобами, надсилали на передову дрова, буржуйки, засоби гігієни і продукти, перераховували частину коштів зі свого заробітку. Багато лісівників було призвано в ЗСУ, прикордонні війська або й добровольцями пішли у найгарячіші точки. Волинь забезпечила сім’ї усіх захисників дровами. І це також зіграло свою позитивну роль.
 
– Ситуація була важкою. Почали гинути люди, які працювали на наших підприємствах. На той час втрати мала вже Чернігівщина, Волинь… На колегії Держлісагентства прийняли рішення, аби їхні сім’ї до повноліття дітей могли отримувати фінансову допомогу від лісових господарств. Зараз потрібно було б перевірити, чи це виконується. 
 
– Валерію Вікторовичу, а як Ви ставитесь до того, що на таку серйозну посаду як Голова Державного агентства лісових ресурсів, керівник Міністерства агропромислового комплексу призначають людей за політичними квотами? На ваш погляд, у майбутньому на цій посаді має бути якась політична фігура чи все-таки фахівець лісової галузі?
 
– Це має бути фахівець лісового господарства, але він повинен мати за собою якусь підтримку. Пам’ятаю, коли міністром Міністерства агропромислового комплексу був Ігор Швайка, мені з ним було дуже комфортно працювати. Декілька місяців він перевіряв нас, як ми подаємо звіти, запити, після того, а він сам юрист, сказав, що лісова галузь все робить чітко і в нас не було ніяких проблем, як це тепер. З Агентства пишуть, а в міністерстві ігнорують. У нас була досить тісна співпраця і взаєморозуміння у поглядах на завдання лісової галузі. Поки в нас буде політична держава, у нас завжди будуть квоти, але хай би це була людина з профільною освітою. Лісівничою.
 
– На ваш погляд, у чому причина упередженості до лісової галузі. Адже ось зібралася на з’їзд вся лісівнича громадськість, кажуть своє професійне слово, а до них ніхто ні з Мін­АПК, ні з Уряду не приходить. Чому так? Чия в тім вина – Агентства чи Міністерства й Уряду?
 
– Це не вина Агентства. Скоріше навпаки, названі вами урядові інстанції не цікавлять думки фахівців. Так вже бувало. Адже держава фактично не помінялася, як була при Януковичу, так і залишилась. Хіба ми забули, як перевірки влаштовували в областях? І прокуратура, і податкова та інші… Для чого?
 
– Чи не вважаєте Ви, як екс-керівник галузі, що Україні потрібно відновлювати Міністерство лісового господарства або, бодай, той же Державний комітет лісового господарства? 
 
– Я пригадую, що в нас було два Міністерства – лісового господарства і деревообробної промисловості. Особисто я вважаю, що і лісова, і деревообробна галузі мають право на розвиток, адже вони офіційно платять податки і зацікавлені у розвитку держави, чого не завжди скажеш про приватний сектор. Міністерство – це було б непогано. У час війни будь-яке розширення – це великі проблеми для Уряду. Але принаймні можна було б зробити, аби Державне агентство лісових ресурсів безпосередньо підпорядковувалось особисто Прем’єр-міністру України. Це міг би бути непоганий варіант.
 
– Як Ви оцінюєте теперішній стан наших лісів, відповідальність політиків за його долю?
 
– Останнім часом я не так багато спілкуюся зі своїми колегами із лісгоспів, тим паче, що вже прийшло багато нових керівників. Але, звичайно, помічаю, що в їхніх очах якось трохи погасла оця притаманна їм оптимістична лісівнича іскорка, вони перебувають у невизначеності. Вони не впевнені, чи будуть завтра працювати чи ні, віддадуть ліси в концесію чи ні. Ми бачили концесію в Румунії, як ліси вирубали. В концесію можуть відати свої ліси хіба що Росія і Канада, у них безмежні ліси і їх можна безжально рубати не одну сотню років. Що зараз і роб­лять китайці в Росії. А в нас цього робити не можна. Я розумію, що концесія – це коли сюди прийде німець чи австрієць, він не буде дивитися на сто років вперед. Він візьме, що йому треба, і піде звідси.
 
– Що має робити керівник Агентства? 
 
– Він повинен писати закони і лобіювати їх.
 
– Через які партії?
 
– Через різні партії. Лісівники мають йти у них за своїми уподобаннями. Адже донецький лісівник не піде в партії, які обиратиме його колега із Західних областей України. Натомість задля вирішення лісівничих питань вони завжди знайдуть можливість консолідуватися. Хоча у парламенті і в Уряді є сили, які ратуватимуть за концесію, продаж землі, і нема іншого шляху, окрім жорсткої протидії цим намірам. 
 
– Як Ви оцінюєте своє перебування на посаді Голови Державного агентства лісових ресурсів України?
 
– Це мають оцінити люди. Керувати такою галуззю дуже важко. Будучи на цій посаді, щонайперше, дав вказівку перевірити наявність в усіх директорів лісгоспів базової лісівничої освіти. Адже серед них були люди різних професій, навіть колишні міліціонери… Дехто пропрацював по кілька десятків років і вже вріс у цю галузь, як кажуть, корінням, але тим не менше я поставив умову, щоб вони пішли на заочне навчання у лісівничі виші. На мій погляд, у кожного українського лісівника має бути в характері три визначальні риси: професійність, патріотизм і порядність.
 
– Ви волонтер? 
 
– Так. Часто буваю на Сході. З 2015 року не раз провідував 93 бригаду, там у нас була окрема штурмова рота, що стояла під Донецьком. Мені у цьому допомагають практично всі лісівники… 
 
– Чи плануєте повернутися у лісову галузь?
 
– Це риторичне питання. Щоб іти туди, потрібно мати підтримку. Нині я залишаюся у політиці.
 
Розмовляв Сергій ЦЮРИЦЬ,
 фото автора
Газета “Природа і суспільство”
  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top