Мене поранили…

Річ хороша нова, а мисливець – обережний! Мудра думка хірурга В. Драченка.

Лист третій

Привіт, друже!

Трапилося це восени, в один із днів благодатної пори, коли вже минули перші заморозки, на підході нудні дощі із першим снігом, але сонце десь знаходить розрив у хмарах, і мало не по-літньому знову прогріває землю.

Від того тепла особливо приємно. Але ти, жадібно всотуючи його, саме у такий день ловиш себе на думці: «Все, це вже остання теплінь… Скоро – зима!»

Ми мали ліцензію на кабана. Та вирішили, що стрілятимемо й лиса – сезон уже відкрився.

Для початку молодий – недавно відслужив армію! – єгер Сашко вирішив прогнати ділянку червоного дуба, що пошелестував ледь присохлим листям.

Номер мені випав дальній, перед напівквартальною лінією. Єгер ткнув пальцем униз, показуючи місце, а сам пішов далі, і став метрів за сто. Коли він зупинився, я підняв руку долонею в його бік – показав, що бачу його. Той кивнув головою і теж підняв руку: «Добре!»

Далеко просвистіли, а потім гикнули, загопали гучки. Не минуло й двох хвилин, як видалося, що десь не так, як весь цей час од вітру, шурхонули листки. І майже одночасно із цим справа різко вдарив постріл. Я перекинув погляд вправо – що там? Але жодного шуму звідти не почулося. Ні шерхоту лап по листю, ні клацання замка рушниці, що розкривається.

Я знав, що це означає: Міша Магдюк, який стоїть справа, взяв лиса!

За хвилину очі периферійним зором зафіксували якийсь рух зліва. Це виходив ще один лис!

Найменший порух стрільця у такій ситуації – звір робить блискавичне сальто, і зникає в підрості. Так само блискавично, як і з’явився. Значить, треба чекати…

І він – цей навіть не лис, а цілий лисяра! – вийшов. Просто на мене!

Боже, який він був гарний!

Вилинялий, майже вишневого окрасу, із чорними ногами, мордою і тильною частиною вух, великий, як пес!… Він дивився на мене, схованого з голови до обчасів у камуфляж, і… ніяк не міг зрозуміти: таю я для нього небезпеку чи ні?

Цілу вічність – хвилини півтори – я грав з ним у дитячу гру «хто кого передивиться?», і гарячково вирішував, стріляти чи ні. Проблема крилася в тому, що в патроннику – набій у спеціальному контейнері, залитою парафіном картеччю, а дубина була ще дуже молодою, щоб гарантовано прикрити від неї загоничів, які наближалися…

Ні, таки не стрілятиму!

Лисовин пішов на Магдюка. У вухах аж задзвеніло очікування…

Постріл!

Довга пауза… Ще один постріл! Добив!

Я розправив від задоволення спину. А тут – ніби з усієї сили хтось заїхав мені кулаком, ні – батогом! – у ліву вилицю. І майже одночасно із цим, зліва, від єгеря, торохнув звук пострілу…

Інстинктивно я схопився за щоку, відчув на ній щось гаряче, відняв долоню… По правиці розпливалася кров. Закрив праве око – ні, бачить, не зачеплене, ліве – бачить!.. Судомно зарухав щелепою – працює, різкого болю немає… Значить, кістка не перебита!

Не вірячи в те, що сталося, я знову притиснув руку до щоки, зрозумів, що кров заливає вже бороду і… І на тому ж місці, де хвилину тому був лис, який пішов на Магдюка, побачив ще одного. Чи, може, лисицю. Не знаю. Вона була від мене за сім метрів, але повір, друже, не брешу! – навіть думка вставити в плече рушницю і вистрелити в неї – таку стовідсоткову мішень! – не ворухнулася в голові…

Йшла загінка. Вже близько кричали гучки. Могли піти кабани.

Але нічого того я не бачив.

Забувши про всі на світі інфекції, водою із лісової ковбані змивав з обличчя кров, і заспокоював єгеря, який, ніби заведена іграшка, повторював: «Що я наробив! Треба закінчувати полювання… Що я наробив! Треба закінчувати полювання!..»

Ідіотська ситуація!..

Сказати хлопцям, які вже зібралися докупи, що тебе щойно підстрелили – значить, зіпсувати їм настрій на цілий день… Бо полювання вже сьогодні не буде… Це точно!

Залишилося єдине – закинути на плече покладеного Михайлом лиса, і пояснювати, що кров на куртці – з нього, а ранка на вилиці – від гіллячки у заростях…

Перечитав написане вище – і ніби відчуваю стан легкого паралічу…

Щоб вийти з нього, піднімаюся з-за стола, підходжу до книжкової полиці, і дістаю томик Хемінгуея.

В 50-х він написав прекрасне оповідання – «Постріл». Ага, ось це місце…

«Тепер… мисливців стало чи не надто багато. Аж так багато, що ви можете вважати себе щасливим, якщо за три дні вашого полювання якийсь бевзь хоч раз не пальне у вас чи вашого коня. І коли таке станеться, відповідь має бути тільки одна: негайно стріляйте й собі і цільтесь якомога нижче. Бо антилопи, олені та лосі відстрілюватися не можуть, і хоч би який темний у мисливській справі був той бевзь, що пальнув у вас, цю загальновідому істину він знає. А якщо ви й поцілите в нього, сучого сина, це буде всього-на-всього нещасний випадок на полюванні. Отож відстрілюйтесь, коли у вас стріляють!»

Дідусь Хем знав толк у багатьох справах і чоловічих розвагах, а в полюванні – особливо.

Жаль, що я не згадав його в момент, коли хапався лапою вилицю!.. Треба було таки пальнути у відповідь… А другим патроном можна було б і спробувати дістати… того стовідсоткового лиса!

Жартую.

А якщо серйозно, то ніхто, друже, не застрахований від того, що – тьху! – тьху! – тьху! – не стане жертвою нещасного випадку на полюванні. Чи не відчує, як в його руках – ні з того, ні з сього! – гахнув власний дробовик. Такі, на жаль, реалії…

Мушу тобі чесно признатися, що й у мене рушниця сама, без моєї волі, стріляла тричі. Ось як це траплялося…

Вперше – коли був у такому віці, як ти.

Тоді на Хрінниківському водосховищі ми аж мало не до льоду прекрасно полювали на качок і лисок. В один із холоднючих днів, вигрібаючи на плоскодонці до бази, помітив, як на мене закручує крижень. Не відводячи від нього погляду, поклав весло і потягнувся за своєю курківкою, що стволами догори лежала на рюкзаку. Замерзлий від води, що стікала по веслу, вказівний палець не відчув, що потрапив на спусковий гачок. А курки були зведеними…

Другий неконтрольований постріл трапився літ десять потому. Під кінець дня ми на виораному полі шукали зайців. Бридка поземка змусила закинути за спину напівавтомат МЦ 21-12, і розтирати замерзлі без рукавичок пальці. Це тривало досить довго. І коли в якийсь момент я вирішив поправити ремінь рушниці, над вухом бахнув оглушливий постріл. Виявилося, що спуск якимось чином зачепився за один із ремінців ягдташа, а поставити дробовик на запобіжник я – соромно признатися! – банально забув… (Принагідно рекомендую: знімати рушницю із запобіжника безпосередньо саме перед пострілом привчай себе з перших днів полювання!)

Третій випадок пов’язаний із тим, що в одному із патронів над денцем гільзи виступав капсуль. Не сильно – «десятки» на дві. Я, видресируваний в армійських караулах, відійшов убік, відтягнув затвор, вставив патрон у патронник, спрямував ствол у землю і відпустив затвор. Напівавтомат огризнувся різким пострілом – спрацював не повністю посаджений у гніздо капсуль…

Впевнений, друже, що у кожного мисливця, який має трохи стажу, теж є в запасі кілька таких випадків… Але чи захоче він розповідати тобі про них?

Адже признатися, на думку багатьох, у такому – це страшніше, ніж публічно, при великому скупченні народу, розповісти, як у дитинстві останній раз наробив у штанці…

Про правила поводження із вогнепальною зброєю і техніку безпеки на полюванні написано вже чимало. Створені детальні інструкції що можна, а що не можна робити тому, хто закинув за спину дубельтівку. Обов’язково дістань ці правила! І моя тобі порада: коли будеш їх читати, усвідом, що там немає жодної букви, жодної коми, жодної крапки, написаної чорнилом.

Вірніше, в свій час, перед здачею в друкарню, вони писалися чорнилом.

Але перед тим – кров’ю!

І, зауваж, кров’ю тисяч і тисяч людей…

Уявляєш свого ровесника, якого привезли з полювання мертвим чи калікою тільки через те, що хтось не виконав якогось пункту із інструкції з техніки безпеки?

Колись я дуже прискіпливо цікавився такою темою як нещасні випадки на полюванні. І знаєш, що вимальовується? Виявляється, нещасні випадки на полюванні з використанням зброї мають дві основні причини.

Причина перша, і головна – це, звичайно, свідоме чи несвідоме порушення правил поводження із вогнепальною зброєю та правил проведення полювань, в основному – облавних…

Другим рушієм нещасть є те, що ми й хочемо задовольнити в лісах, полях, болотах – ловецький азарт. Саме він за секунду до пострілу викликає провал у тій частині головного мозку, де мають активізуватися не такі вже й складні «табу», пов’язані з рушницею чи гвинтівкою, і змушує людину забути про те, що на лінії пострілу спереду можуть виявитися загоничі, справа і зліва – інші колеги, але вже невидимі на номерах, а позаду – лісівник чи грибник…

І подолати в собі цей азарт, пам’ятати, що десь поруч стоять чи ідуть товариші, змусити свою голову працювати тверезо – хоч поперла б на тебе замість стада кабанів сім’я слонів! – значить, зробити перший крок до того, що всі твої колеги додому, вибач за розхожий штамп, залишаться живими і здоровими.

Ти, до речі, знаєш, у якому виді спорту найнижчий рівень травматизму?

Не повіриш – у стендовій стрільбі. Бо тут знають: дробовики на близькій відстані завдають таких ран, що лікарі не встигають доїхати до потерпілого – він просто помирає від кровотечі…

Тому й у стендовиків, й у нормальних мисливських командах ніколи не соромляться робити зауваження колезі, який неакуратно поводиться з рушницею.

У таких колективах завжди пам’ятають і ще одну істину: на полюваннях найчастіше вбиває людей… незаряджена зброя. Вірніше та, що вважалася незарядженою. Тому за будь-яких обставин поводяться з нею так, ніби вона не тільки заряджена, а й знята із запобіжника!

Через те тут і здорові всі, і в тюрму нікому йти не треба.

…Ну, а що з тим моїм підстрілом у ранковому лісі?

Ввечері, коли ми робили останню загінку – ту, що на капоті, – я виголосив тост за техніку безпеки на полюванні. Повною мірою всю глибину проблеми відчув, мабуть, лише єгер Сашко.

Шротину із вилиці дістати не вдалося. Тепер вона мій талісман…

Якщо цей «талісман» пройшов би вище або ковзнув по кістці, я був би Одноокий Джо; якщо він ліг би на чотирнадцять сантиметрів нижче, то влучив би в сон­ну артерію, і ти цього листа не отримав би .

Але мій талісман там, де він є.

І я тепер – вже стріляний горобець! – цвірінькаю: «Хай тебе ніколи не підстрелять!»

Вивчай, друже, техніку безпеки!

Твій
Валерій МЕЛЬНИК,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top