Вивірка

Білка – не дивина, але дивує таки частенько.

Ще в дитинстві в нас удома в сільській хаті протягом трьох років жила білочка, яку в лісі вдалося врятувати від куниці. Вона за гніздо вибрала собі праву кишеню батькової фуфайки. Отож, тільки батько прийде з роботи, повісить одяганку на вішаку, і тваринка миттю сховається в кишені на нічліг. Це було зручно для всіх, адже не виникало небезпеки, що вона, змінюючи місце спочинку, потрапить у біду – сховається під чиюсь подушку чи забереться в постіль, а відтак, вночі, може бути ненароком придушена.

Зустрічала білочка мене щоденно й зі школи, що за триста метрів від домівки, якимось чином визначаючи, що уроки закінчилися. А зустрівши, стрибала на плече і вже аж до самої домівки бігала по мені, як по дереву.

Тож із роками завжди пам’ятав про те спілкування з білочкою, цікавився розповідями про пригоди, пов’язані з цими тваринками, записуючи їх. Один із таких епізодів, вважаю, зацікавить читача, тож перекажу його.

На подвір’ї будиночка, що біля старої контори Мащанського лісництва Костопільського лісгоспу, зустрівся якось наприкінці 90-х років із колишнім лісничим цього лісництва Василем Неживим, на той час уже пенсіонером, з яким давно були знайомі.

– А давайте вас ще раз подивую,– промовив він, натякаючи на те, що я завжди ласий до різних лісових цікавинок.

І таки здивував, провівши до невеличкого ялинника, що розкинувся поблизу його домівки.

Одна білочка, наполохана нашим приходом, наче циркачка, одразу шугнула на високу ялину, а вже з дерева, покручуючи голівкою, почала нас розглядати. Невдовзі до неї приєдналася ще одна пухнастка, а потім – ще і ще.

– Бачите, які вони вертляві? – запитав Василь Володимирович і, не чекаючи відповіді, продовжив: – тому білку ще з давніх-давен вивіркою називають. Певно, в корені «вер» якраз і схована її вертлявість…

Про це все я також знав, але не поспішав відмахуватися від оповідача. І довідався багато на той час невідомого для себе про білочку. Зокрема, що цей красивий гризун не відстає від будь-якого хижака в руйнуванні пташиних гнізд – підбирає не лише яйця, а й маленьких пташенят. Отака вона, розбійниця, на яку й не подумаєш! Але хочу додати, що таке відкриття аж ніяк не вплинуло на моє ставлення до білочки. Природа – є природа.

Зовсім недавно, перебуваючи в іншому знайомому лісі, вирішив навідатися до відомого гнізда дятла великого. Підійшовши до старезної сосни, під нею одразу побачив «дятлову кузню», подумки здивувавшись, що куча «оброблених» шишок помітно зросла, отже, живий курилка!, тож постукав по стовбуру дерева паличкою, щоб привітатися з птахом. Та з дупла вигулькнув зовсім не дятел, а вона… білочка.

Знаючи, що вивірки не займаються «рейдерством» – силоміць не захоплюють пташиних дупел, хоча мають гострі, наче лезо долота, різці, що ростуть усе життя. Але цю зброю ніколи не використовують для нападу, а з допомогою їх звірки не тільки зрізують луску з шишок, щоб поласувати насінням, але дуже швидко розгризають і шкаралупу горіха, вправно захищаються від ворогів. Тож «лісовий коваль» із якихось інших причин залишив свою домівку.

За власними спостереженнями переконався, що серед білок, подібно до людського загалу, трапляються як особини-працелюби, так і ліниві злодюжки. Випадало бачити, коли одна з білок, знайшовши ліщинові горіхи, загрібала їх у ґрунт, а інша, замість того, щоб і собі шукати поживу, сховавшись, навіть незважаючи на присутність поблизу людини, дочекалася, доки працелюбка відійшла від схованки, та й одразу викрала запас.

Правда, не завжди злодійкам таланить. Доводилося чути від знавців, що білки-працелюбки, помітивши, що їх запасом зацікавилася з недобрим наміром сородичка, імітують ховання горішків, й таким чином злодійок залишають «із носом»: доки ті розгрібають землицю, самі влаштовують правдиві схованки, про які не забувають, як стверджують науковці, навіть впродовж дев’яти місяців.

Цими днями почув ще одну розповідь про білок від знайомої рівненчанки Людмили Коваль. Поселилася кілька років тому сім’я пухнасток під дахом дачного будинку, відшукавши вхід під «хвилею» однієї з шиферин. Що ж привабило сюди тваринок?

Та три грецькі горіхи, що ростуть біля будиночка і щорічно плодоносять, а господарі не тільки не полохають білочок, а ще й заохочують посмакувати плодами. Схоже, що звірята вже й «оголосили» обійстя своєю вотчиною, бо коли, як розповідає господиня, сюди забігли чужі одноплемінники, то пухнасті господарі їх швидко прогнали.

Гадаю, наша розповідь таки переконала багатьох, що білка – це не тільки її зовнішні ознаки: сильні лапки (задні дещо довші), вуха з волосяними китичками, пухнастий хвіст, який, до речі, вона використовує при стрибках з дерева на дерево за кермо-балансир, а також він служить теплою ковдрою, коли звірок у холод перебуває у своїм дуплі чи гнізді, яке влаштовує у вигляді кулі з віття, їх колір від темно-червоного до коричневого, темно-бурого, сірого, навіть синюватого, а це щось набагато більше. Зокрема власний особливий спосіб життя, уміння плавати, своєрідна організація побуту (інколи в одному гнізді живе по дві, а то й більше білок, хоча в загальному вони вважаються самітниками), харчова база – кормом для білки, крім згаданого, є також гриби, насіння шипшини, диких груш і яблук, різні бруньки й молоді пагони тощо.

Петро ВЕЛЕСИК,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top