Про вирубку лісів, екологію, консерватизм і популізм

Розмова з депутатом Закарпатської обласної ради, директором підприємства ТОВ «ВГСМ» Іриною Мацепурою.

«Історія лісоексплуатації не знає дуже ощадливих способів»

– Тотальна вирубка лісів в Україні, зокрема в Карпатах, – це міф чи правда?

– Тотальна вирубка лісів – це такий вислів, який був символом інформаційної атаки на галузь і почався приблизно два роки тому. Лише лінивий не поширював апокаліптичних яскравих картинок із вирубок тропічних лісів Суматри, вітровалів Ясної в Словаччині, сельових потоків десь у Кабардино-Балкарії. Все це йшло під гаслом – «держава бариг нищить народне багатство». Це доповнювалося різними лозунгами: «Ліс їде в Європу, а ти?», «Норвегія відмовилася від переробки лісу». І вже ніхто не розбирався, звідки були фото вагонів із лісом, і що Норвегія відмовилася від імпорту і переробки тропічних порід деревини, а насправді, є одним із лідерів лісозаготівлі та переробки в Європі.

Що стосується історії лісоексплуатації, то вона не знає якихось дуже ощадливих способів. З того часу, як виникла можливість рубати ліси, вони рубалися суцільним способом. Чому? Бо суцільне вирубування лісу є економічно вигідним, і для цього існують всі технології, які створювалися довгі роки. Вибіркові рубки вже відображають сучасну філософію природокористування і є набагато дорожчими і витратнішими в часі.

На старих фотографіях ми бачимо тотально знелісені гори. В XIX ст. лісоексплуатація була дуже активною, правда, і велося активне відновлення лісів. Згідно з тогочасним законодавством, зруби вимагали заліснювати впродовж п’яти років. Зустрічається інформація, що станом на 1870 рік хвойні праліси Верхнього Потисся були знищені на 90%. У середині й кінці XIX ст. виникає активна глибока переробка лісу – пилорами, лісохімічні заводи, до 30% жителів Закарпаття працювало в лісовій галузі.

У часи між світовими війнами, коли Закарпаття було у складі Чехословаччини, лісове господарство велося у відповідності до наукових підходів, нормативно було встановлено, що річні обсяги заготівлі не мали перевищувати 1,2–1,3 млн куб. м. Власне, цих норм дотримуються і сьогодні.

Однак, перші роки радянської влади на Закарпатті призвели до того, що в науковій літературі називається перерубами. В 1948–1956 роках рубали не встановлену норму, а в рази більше – 7–8 млн куб. м, ні про яку господарність і ощадливі підходи мова просто не йшла. Лише в 1964 році під тиском урядів Угорщини і Чехословаччини плани з вирубування лісів значно зменшили.

Лише приблизно з 1995 року, і то, через економічну кризу, коли попит на деревину зменшився, рубки знову ввійшли в норму 1,2–1,3 млн куб. м. Зараз, через більш часті вітровали, можуть досягнути 1,5 млн куб. м, але, загалом, залишаються в межах приросту деревини.

Також треба відзначити, що у зв’язку з такою попередньою експлуатацією лісів багато лісгоспів мають одновікову структуру лісів і можуть призначати в рубку ділянки, які недалеко стоять одна від одної, що і створює видимість тотальних рубок. Наприклад, у Рахівському районі щорічно рубається тисяча гектарів зі ста тисяч лісів. З одного боку, наче небагато – 1%, а з другого, тисяча лісосік по 1 га – це вже тисяча прогалин у лісах.

Можна відзначити, що з XVIII ст. у горах садять не аборигенну породу смереку (ялину), а штучно завезену ялицю, яка спочатку дала прекрасний приріст. Потім її знов посадили, приріст був уже менший. А зараз у горах росте деградоване, хворе третє-четверте покоління цих дерев, яке не витримує ні вітровалів, ні хвороб, ні потепління клімату. І це теж є величезною проблемою. Ці ліси всихають, втрачають свою цінність, рубати їх ніхто не хоче, бо треба будувати дорогу до лісосік, а це вже хворий, дешевий ліс, це економічно себе не виправдовує.

Зараз в усій Європі є епідемія короїда. Всі дружно перестали згадувати про стурбовану громадськість і просто рубають ліси, щоб не допустити великого поширення хвороб. Наприклад, німці лише в цьому році суцільними рубками вирізали 170 тисяч га лісів і ще задекларували 76 мільйонів куб. м пошкодженої деревини (приблизно в рік Німеччина заготовляє 40 млн куб. м лісу, Україна – 16 млн куб. м). При цьому вони позиціонують цей ліс як здоровий (бо своєчасно заготовлений), промисловість отримала великий додатковий ресурс, і вони отримують прибутки з переробки. Ми традиційно заховали голову в пісок, бо громадськість волає про вирубки, маємо 400 тисяч га хворих лісів і не збираємось їх рубати, бо ніхто не хоче ярлика «варвар». Це дуже велика хвора тема. Але я не лісівник, щоб фахово це описати, це публіцистичний виклад.

Так що тотальна вирубка лісу – це образний виcлів, у який кожен вкладає те, що захоче.

«ІКЕА декларувала вихід на наш ринок лише двічі»

– Уже впродовж кількох років українці чекають на відкриття офіційного магазину меблевого гіганта ІКЕА. А поки цього не сталося – прихильники скандинавського стилю і мас-маркетових цін вимушені купувати товари для дому в посередників чи привозити меблі шведського бренда із-за кордону. Як відомо, ваше підприємство співпрацює з ІКЕА, себто поставляє готову меблеву продукцію з українського дерева за кордон, яке ми потім масово повертаємо додому. Чи не здається вам ця тенденція парадоксальною? І розкажіть, будь ласка, детальніше про те, як вдалося вийти на співпрацю з брендом, що має світове ім’я.

– ІКЕА можна розглядати у двох аспектах: як величезні меблеві магазини і як виробника товарів для своїх магазинів. Так, справді, їхнього магазину в Україні немає. З одного боку, цей гігант має високі вимоги до підприємницького клімату в країні, де вона відкриває магазин. Внутрішні стандарти ІКЕА забороняють корупцію і всі інші «непрямі» вирішення конфліктів. З другого боку, звичайно, вони «заміряють» обсяг ринку, на який збираються вийти. І за цифрами виходить так, що економіка росте лише тоді, коли в Україні є влада, яка демонструє демократичні переконання. І не дивно, що ІКЕА декларувала вихід на наш ринок лише двічі.

Щодо ІКЕА як підприємства, яке закуповує в Україні товари для своєї мережі, то в нас є десятки, якщо не сотні, підприємств, які постачають свою продукцію для цієї торгівельної марки. Підприємство повинно відповідати всім вимогам щодо виробництва і його культури, соціальних стандартів, вимог охорони праці й природоохоронного законодавства. Це великі додаткові затрати, але і більш гарантований збут. Ми проходимо щорічні аудити, на яких підтверджуємо свою відповідність їхнім стандартам.

Наше підприємство, в різних організаційно-правових формах (тобто були всілякі реорганізації), працює з ІКЕА з 1992 року, і це вже довга співпраця.

Цікаве питання: чому підприємці, які торгують цією торгівельною маркою, все привозять з-за кордону, хоча в Україні багато чого випускається? Справа в тому, що ІКЕА має десятки тисяч постачальників, і все можна купити в одному магазині й не шукати щось тут по підприємствах.

«Ринок землі має бути»

– Ви, як депутат Закарпатської обласної ради, як оцінюєте Закон про ринок землі?

– Ринок землі… Тут я можу сказати не як депутат облради, бо Закарпаття малоземельне, і тут ще всі пам’ятають, кому які землі належали, коли ще була приватна власність до радянської влади. З 1998 по 2008 рр. я працювала в аграрному бізнесі й пройшла шлях від розпаювання колгоспних земель і дуже слабких господарств, які обробляли землі ще радянською технікою, до великих потужних аграрних підприємств і сучасної світової аграрної техніки і технології.

Ринок землі має бути. Будь-хто, бажаючи займатися агробізнесом, повинен мати можливість чесно купити землю. Будь-хто з власників землі повинен мати право чесно продати свою землю. Яку філософію закласти в такій державі, як наша? Фермерство? Тоді треба виставити межу в 200–500 га. І знайти охочих цим займатися. За радянської влади колгоспи були більш соціальним проєктом утримання людей на землі, зараз приблизно так утримують і світове фермерство – великими мільярдними дотаціями.

Хто такий український фермер зараз? Це 50–100 га землі, отриманої в постійне користування, з якої практично не платяться податки, така собі самозайнятість. Ці фермери зараз обробляють 3 млн га земель у державі. До речі, таку ж площу обробляють ті п’ять-шість найбільших аграрних підприємств України, які є і великими платниками податків, і мають немалі соціальні програми в селах, де орендують землі. Ще є сотня підприємств, які обробляють від 150 до 15 тисяч гектарів. Решта, приблизно п’ять тисяч підприємств, обробляють від 15 тисяч до 2 тисяч га. Тож щодо нині лайливого слова «латифундист» – треба ще походити по ринку і приміряти, хто це.

В Україні розпайовано 26 млн га колгоспних земель між 7 мільйонами пайовиків. Добра третина вже відійшла в кращі світи, і цими землями розпоряджаються спадкоємці. Орендна плата за ці паї – кілька десятків мільярдів гривень щорічно лише за те, що ви чи ваші родичі були колгоспниками. Не зустрічала точної цифри орендної плати по державі, але думаю, що це приблизно щорічно 35–40 мільярдів селянам, і 10 мільярдів надходить як податок із доходів власників паїв у місцеві бюджети. І цей ринок ще має потенціал для росту.

Допускати чи не допускати іноземців до ринку? Ну, ми вже раз не допустили при приватизації іноземців, в результаті отримали монополізм і олігархат. За бажання і короткої пам`яті можна ще раз наступити на ці граблі.

Думаю, що більшість людей, які хотіли займатися фермерством, – уже ним займаються. Ринок землі не відкриє чогось нового і не змінить структуру аграрного сектору. Однак переконана, що ринок землі дасть поштовх нішевим виробникам: фрукти, овочі, зеленина, малі ферми.

Чи зможе законодавець поставити запобіжники, щоб землю купували лише для обробітку, а не для спекуляцій? Побачимо.

Олександра КЛЬОСОВА,
За матеріалами
газети «День»,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top