З побажанням дива

«Святий Миколаю, подаруй (поверни) нам річку (озеро)» – такі побажання дедалі частіше зустрічаються в листах, що їх діти напередодні улюбленого свята пишуть чудотворцеві.

«Світязь! Який ти будеш за сто, двісті років? Чи ж милуватиме краса твоя зір тих, хто прийде тоді на ці береги?», – цими словами я завершував першу статтю з Шацького поозер’я, датовану ще 1978-м роком та опубліковану в передостанньому минулорічному числі газети «Природа і суспільство». Йшлося про те, на що півстоліття тому перетворювали перлину Полісся перетворювачі природи, як паплюжили верхів’я сестри Дніпра – Прип’яті, підривали здоров’я всього краю. Сьогодні мова – про наслідки того «перетворення».

Що тобі сниться, рвана Прип’ять?

Контора радгоспу «Річицький» Ратнівського району, пригадую з 80-х років минулого століття, стояла над самим ставком. Разом з директором господарства Михайлом Макаруком ми сіли в човен і взяли курс на протилежний берег. Там водойма недовгим, вузьким рукавом з’єднується з Прип’яттю. Раз по раз мимо нас пропливали човни, вивершені соковитою травою. Інші попритискалися до берегів, погойдувалися на хвилях – хазяї пройдуть на прибережжі останню ручку, згребуть запашне різнотрав’я, перенесуть його на човни і тоді візьмуться за весла.

Ми повернули вгору проти течії. Косарі траплялися дедалі рідше. Трави вже вибиті, видно лиш групи корів, невеликий табун коней. Прип’ять тут якась байдужа, млява. Пряма, наче стріла. А вона ж, як і кожна річка, хоче, щоб нахилялися над нею верби та вільхи, щоб було з ким погомоніти, було де сховатись від спеки, суховію. Тут же лише де-не-де непоказні кущі верболозу на облисілих берегах.

– Рвана річка, – мовив Михайло Михайлович.

– Яка-яка? – не збагнув я одразу.

– Рвана, кажу. Так її з тих пір називають, як спрямили русло, осушуючи береги.

Розвернулися і попливли за течією назад. Минули сільський ставок, йдемо вниз і вниз. Картина на очах змінювалась. Наче на іншу річку потрапили. Не встигнеш повернути моторку вліво, як уже треба викермовувати праворуч. Поворот за поворотом. Обабіч – густий верболіз, висока осока, далі – квітуче різнотрав’я. Місцями немов тунелем пробираємось – дерева понахилялися над водою, переплелися віттям. Спостерігаємо за лелеками, що бродять повагом у пошуках поживи, здалека оглядаємо житла бобрів, вітаємося з косарями – тут їх багато, бо трави пишні.

А на думці все слова: «рвана річка». Аж ніяк не схоже було бачене на те, звідки щойно повернулися.

– Меліоратори, – пояснював Михайло Михайлович, – прислухалися до вчених, котрі не радили осушувати болота в заплаві Прип’яті. Припинили роботу якраз на території нашого господарства, ось і маємо наче дві річки. Раніше там, де підривали русло, по два-три укоси брали, тепер же такий собі пастівник… А Прип’ять повинна бути Прип’яттю. Вона не тільки нам потрібна – хай і діти, і внуки бачать цю красу…

Меліорація в буквальному розумінні слова – це поліпшення, облагородження, господарська перебудова землі. Але коли лишаються після неї рвані річки замість голубих перлин? Коли сякий-такий випас мають там, де б мали бути заплавні луки? Коли маса птахів уже не може знайти місць для гніздування і покидає віками облюбовані куточки Полісся? Коли… коли… Чи не занадто дорого платимо за гектар відвойованої в природи землі?

Я недаремно згадав зустріч із керівником волинського господарства, світлої пам’яті Михайлом Макаруком. «Прип’ять не тільки нам потрібна», – слова, кілька разів повторювані ним улітку 1984 р., актуальні й нині. Бо до чого дійшли? Як свідчить передноворічна пошта улюбленця та покровителя малечі Святого Миколая, серед найзаповітніших бажань, з якими напередодні свята хлоп’ята й дівчатка звертаються до чудотворця, непоодинокі й такі: «Дідусю Миколаю, подаруй (поверни) нам річку (озеро)». Ось якого дива просять діти. Чи потрібні тут якісь коментарі?

Перш, ніж ганьбити добре ім’я болота…

Кілька років тому почув по радіо: військові Швейцарії запропонували один з аеродромів, що не використовується, перетворити… на болото. Для відновлення природного водного басейну в регіоні, – пояснили. Невдовзі і «Німецька хвиля» вустами спеціалістів запитувала: що робити з болотами, але вже осушеними? Співробітники мюнхебергського Центру аграрних досліджень дійшли сумного висновку: внаслідок меліорації в кілька разів збільшується звільнення парникових газів двоокису водню та закису азоту. Іншими словами: осушені болота вносять значну лепту у виділення пагубних для клімату планети парникових газів. Серед рекомендацій – реанімація боліт.

І це не викликає подиву: Європа добре відчула наслідки багатовікової денатуралізації довкілля, тому неабиякі кошти вкладає у відтворення зруйнованих екосистем.

А що наша країна? В Україні вже навіть набуто було певного, хоча й куцого, досвіду ренатуралізації – на Закарпатті. Значні низовинні площі області здавна називали «краєм боліт», але з приходом радянської влади ті болота змішали з брудом, порахувавши їх великим безглуздям – тож до кінця 70-х років минулого століття від них не залишили й сліду.

– Ще студенткою я багато чула про найбільші водно-болотні угіддя регіону – Чорний Мочар – у ме­жиріччі Тиси й Латориці, – розповідала мені свого часу (на жаль, нині вже покійна) доктор біологічних наук, завідувачка Міжвідомчою комплексною лабораторією наукових основ заповідної справи Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного Тетяна Андрієнко. – Захоплювалася ними моя дорога наставниця Єлизавета Модестівна Брадіс. То були незвичайні болота. Але я вже їх не застала.

Тетяна Леонідівна закінчила біофак Київського університету. Коли навчалася на третьому курсі, Єлизавета Брадіс, професор Інституту біології, підшукувала собі ученицю. Вибір упав на неї… «Ви не боїтеся боліт?», – спитав завкафедрою ботаніки Олексій Липа. – «Не боюся, бо я їх ніколи не бачила». – «Тоді надам вам шанс облазити всі болота України». І стали гумові чоботи й брезентова куртка таким самим атрибутом її одягу, як ситцевий халат чи домашні капці. На все подальше життя. Якби довше прожила Брадіс (портрет її завжди висів над робочим столом Андрієнко), вона, безсумнівно, пишалася б своєю ученицею, котра стала чи не єдиним у країні лауреатом високої міжнародної премії природоохоронної організації «Planto Europa» («Рослинний світ Європи») «Срібний листок» – за збереження рідкісних рослин.

– Я вчилась у Єлизавети Модестівни, потім стала її аспіранткою. Вона першою серед вчених України виступила за охорону боліт, проти осушення, спрямлення річок. Ми, молоді, допомагали їй, а над нами багато хто сміявся. Тоді, на початку 70-х, болота мали негативний імідж. Та ми не звертали уваги і продовжували вивчати ці «комори сонця», ці колиски рік. З роками і меліоратори визнали, що то велика помилка – їх осушення…

Логічний фінал. Справді, роль водно-болотних угідь у природі важко переоцінити, надто за сучасних умов, коли відбувається загальне потепління клімату і виникає дефіцит прісної води. Вони виконують функції регулювання гідрологічного режиму, є найважливішими осередками збереження біорозмаїття. Болота – це ще й літопис природи, бо болотний торф – перша ланка в ланцюгу перетворення рослинної речовини на кам’яне вугілля. Якби не було їх (наведу такий дивовижний приклад), навряд чи ми дізналися б, що, скажімо, в Гренландії чи на Шпіцбергені колись дуже давно… росли магнолії й пальми.

Болота нині входять до числа екосистем світу, над якими висить загроза – насамперед, у зв’язку з тим же осушенням та ще забрудненням. Протягом десятиліть різні міжнародні екологічні організації докладають неабияких зусиль для збереження водно-болотних угідь у найрізноманітніших їх проявах (долини та дельти рік, болота, перезволожені землі, торфовища, озера, ставки, водосховища, риборозплідні водойми тощо). З цією метою ще 2 лютого 1971 р. в іранському місті Рамсарі 81 країна підписала документ, відомий під назвою «Рамсарська Конвенція». Відтоді 2 лютого відзначається як Міжнародний день захисту водно-болотних угідь. 29 жовтня 1996 р. до конвенції приєдналася і Україна. Та не компенсувати вже тієї шкоди, якої завдала її екосистемі кампанія меліорації 60–80-х років.

«Втрати незмірні й безповоротні»

Аби підбити підсумки варварського осушення боліт, звернуся до свідчень колеги, волинського журналіста Олега Потурая, на чиїх очах відбувалося те безглузде дійство. «Реквієм по Шацьких озерах?» – називалася його стаття, надрукована в листопаді 1998 р. в газеті «День». «Якщо поглянути на знімок, зроблений із космосу в серпні 1985 р., – писав автор, – то можна переконатися: на той час річка Прип’ять уже була відповідним чином «відрегульована» вздовж усієї своєї протяжності в області. Це вже не річка, а звичайний канал. То тут, то там у ньому встановлено шлюзи для регулювання рівня поверхневих вод. Але ж уся ця меліоративна система створювалася відомим соціалістичним методом, тому шлюзи встановлено не скрізь, де слід, а таким чином, щоб зекономити кошти. Внаслідок цього рівень вод у верхів’ї Прип’яті фактично не регулюється. Відтак постає питання, що тут здійснено – меліорацію чи звичайне осушення території? Відповідь дав директор Поліського регіонального науково-виробничого центру екологічного та аерокосмічного моніторингу Олександр Бондар:

– Методом меліоративних робіт є структурне поліпшення земель із максимальним збереженням їхніх природних особливостей. У нашому ж випадку втручання в природу меліорацією назвати не можна. Верхньоприп’ятська осушувальна система фактично знищила природний поліський ландшафт, сформувала територію з нестабільною екологічною ситуацією. Внаслідок її дії пониження рівня вод має нині локальний, а не загальнорегіональний характер. Це, просто кажучи, зневоднення території. Осушувати ж унікальні місця заплав – у жодній цивілізованій країні світу такого не практикують. У результаті знищено цілі природні комплекси – торфовища, болота, річки, озера. Втрати незмірні й безповоротні».

…Ось і звертаються діти до свого захисника та покровителя з побажанням дива: «Святий Миколаю, подаруй (поверни) нам річку (озеро)». Звертаються навіть із озерного краю. Про інші проблеми Шацького поозер’я – в заключному листі з Волині.

Микола ПУГОВИЦЯ,
Луцьк–Шацьк–
Світязь–Ратне,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top