Оберіг

Якось полювали на перелітного гусака на лівому березі Дніпра. Вітер гнав по небу низькі хмари, які повільно ворушились, перевертались, підминаючи одна одну дощові брили. Крайнеба над лісом то світлішав, то знову затягувався вугільним кольором.

Через сто метрів від Єпіфанцева, у чагарнику, де тяглася нитка каналу, у наспіх спорудженому курені, накритого плащ-наметом і замаскованого зверху гілками, стояв Павло Іванович – в окулярах, з турецькою самозарядкою і з суворим зосередженим обличчям – давній приятель Єпіфанцева з полювання.

«От і вгадай, в яку погоду полетить», – думав Єпіфанцев з роздратуванням, споглядаючи на буремне небо та невелике плесо ставка поблизу кукурудзяного поля. Зробивши глибоку затяжку, спритним рухом пальців він «стрельнув» недопалком у міжряддя стебел, обвішаних тугими качанами.

Треба сказати, що в нашому мисливському колективі за Єпіфанцевим давно закріпилася слава невдахи: то «пропуделяє» з вигідного положення, то не може знайти підранка, то потрапить у трагікомічну ситуацію, як було з сікачем. У той день закривали ліцензію. Загоничі вже виходили з кукурудзи на узбіччя, як пролунав постріл, всі завмерли. Далі ніхто не хотів вірити своїм очам. Верхи на величезному вепрі, сидячи обличчям назад, без рушниці пронісся Єпіфанцев. Кабан рвонув через дорогу, у канаві скинув лихого наїзника і дав драла. Після безглуздої стрільби всі кинулися до Єпіфанцева, а той піднявся, і спокійно став струшувати з одягу бруд. Хтось дивувався, хтось не міг стримати сміху, а побілілий бригадир Москаленко, нервово смикаючи вуса – два чорні джгути, що спадають донизу, вимовив: «Слав Богу, що звір не поранений…»

Єпіфанцев у душі обтяжувався своїми невдачами, жартами товаришів. Інша б розсудлива людина – давно б закинула полювання. Кидав і він. У такі дні був дратівливий, худнув, кадик під рудою бородою помітно збільшувався, але минав час і знову тягнуло на болота, у поле, і знову він брав до рук рушницю.

Несподівано бахнуло, немов гуркіт грому, стріляв Павло Іванович. Єпіфанцев не вірив своїм очам, ніби й не було пострілів, на нього, знижуючись, йшла зграя сірих гусей. Він притиснувся до кукурудзи, приставив приклад до плеча і пересунув прапорець запобіжника, молячись про удачу. Підвівшись у весь зріст, повів стволом рушниці крайнього гусака, і як тільки обігнав силует птиці, повільно натиснув на спусковий гачок. Моторно повторивши рух, стрельнув ще раз. Гуси продовжували летіти. Прикрість охопила Єпіфанцева: «Невже промах!» Але в цю ж хвилину його осяяв спалах неймовірної радості: другий постріл, яким він стріляв у гусака, виявився влучним і він почав різко втрачати висоту. Не відчуваючи під ногами землі, Єпіфанцев вибіг із заростей кукурудзи, жадібно стежачи за падінням птаха. Гусак упав біля дороги, у заростях татарнику.

Озираючись обабіч, намагаючись запам’ятати все до дрібниць, він дістався до заповітного місця, а ось і розпластаний на землі омріяний трофей, але що це… замість здобичі – побуріле на сонці листя кінського щавлю. Серце стукало, віддаючи в скроні. «Не вірю своїм очам…», – відганяв від себе сумніви Єпіфанцев. Пройшов уперед – нічого, повернувся назад, потім почав прочісувати довкола… все марно. Гусак немов крізь землю провалився. Два рази вдарила блискавка, яскраво висвітлюючи небо, але він, здавалося, не помічав цього.

Насувалися сутінки, права сторона лісу вже занурилася у нічний серпанок. Єпіфанцев пройшов чергове коло і не помітив, як потрапив на дещо протоптану, вузьку стежку, поруч з якою тягнулась вузенька річечка з густозарослим осотом та берегами болотної трави. За всіма прикметами це була Вьюница. Єпіфанцев пишався, що про неї він читав у книжках великого мисливця Сабанєєва.

Давно стих вітер, небо звільнилося від хмар, над луками з’явилося м’яке місячне світло. Він йшов стежкою, вдивляючись у поверхню темної води і думав: «Що знайти підранка – задумка даремна… що Павло Іванович, як домовлялись, вже поїхав додому… що час і йому повертатися до машини, але ноги, ніби без його волі і зусиль, продовжували вести стежкою.

Гучне іржання відволікло Єпіфанцева від думок. Біля хвощу з рідким колоссям стояв самотній кінь, який дивився на незнайомця, він задер голову, дзвякнувши вуздечкою, і ще раз, але вже радісно, заіржав. «Прийняв за господаря», – відреагував Єпіфанцев, озирнувшись, – і тільки зараз помітив віддалік, у закутку старих дубів, хатинку, вкриту соломою з двома маленькими віконцями. Верхні шибки від місячного світла блищали. У низині, в глибині саду, звідки тягнуло вогкістю, білими пасмами осідав туман. Тишу порушив песик, що вискочив назустріч. Єпіфанцев не чув, але інтуїтивно відчув: чийсь голос зупинив його, собачка замовк… Він штовхнув двері й нібито провалився, опинившись у похмурій хаті. Перше, що побачив, прийшовши до тями, – високу піч, палаючу лампадку під образами, акуратно пов’язані і повішені на сволоку пучки з різнотрав’я, вздовж стін – широкі лавки, стіл. Посеред кімнати стояла жінка, одягнена у спідницю та лляну сорочку з яскравою вишивкою на рукавах. Тонкий стан її обв’язував пояс із красивими дов­гими китицями. Бліде обличчя жінки відтіняли червоні квітки на хустці, яка вкривала голову, роблячи її молодшою.

Але найбільше Єпіфанцева вразили очі: зосереджені, з якимось невисловленим, прихованим болем.

– Вибачте, заради Бога, що турбую вас, заблукав я, – звернувся він до господині.

– Проходь, сідай… якби ти знав, яку радість ти мені принесеш… – Душевно промовила вона, очі її заблищали. – Не заблукав ти. Гуся шукав, а вже потім до мене зайшов. «Дивно… звідки вона знає про гусака?», – подумав Єпіфанцев, сідаючи на лавку.

– А гусака знайдеш, – сказала господиня.

– Давно ви тут живете? – Запитав Єпіфанцев, з цікавістю оглядаючи обереги з дерева, що висіли на стіні.

– Живу з тих пір, як провела чоловіка з поляками битися, – тихо промовила вона. – Чи дочекаюсь?.. – Очі її стали вологими, вона глянула на кобзу, що стояла в кутку під образами і нагадувала в напівтемряві велику диню. Тяжко зітхнула:

– Немає на світі тяжчої долі, ніж чекати…

– А коли це було? – Вирішив підіграти Єпіфанцев, вважаючи, що з ним жартують, а він потрапив у місцевий етнографічний музей.

– Коли? У 1648 році … у Жовтих Водах…

«Що за чортівня, комусь із нас до психіатра треба…», – ще раз подивившись на обереги, подумав Єпіфанцев. Тривога раптом охопила його. Здавалося, щось подібне, він вже пережив, але коли, він напружив пам’ять, при цьому намагався не втратити самоконтроль.

Жінка підійшла до печі, взяла рогач, спритним рухом витягла з її черева горщик, швидко перемішала і наповнила глиняну миску густим, жовтим варивом. «Мамалига…», – згадав Єпіфанцев.

– Зголоднів, напевно, будь ласка… – господиня підсунула чорний хліб у солом’яному кошику, торкнулася руками спідниці й додала: – А товариш твій в канаві лежить, блискавкою його вдарило. – По тілу Єпіфанцева знову пробігли дрижаки: «Блискавкою? Відьма…»

– Відьмою мене прозвав наш ієромонах Никодим, який у храмі в Степках службу вів. Коли я передбачала біду, що насувалася на нас від бусурманів, мабуть, від бабусі дар передався, – ніби прочитала вона думки Єпіфанцева. – А за товариша не хвилюйся, живий він…

Коли прощалися, господиня хати зняла зі стіни один з оберегів:

– Будь ласка, візьми на щастя… Чоловік мій теж мисливець, восени по двісті гусей приносив, знаю, тобі він необхідний…

Що було далі, він пам’ятав смутно: як добирався знайомою стежкою до машини, як на розі доріг, біля татарнику, підібрав гусака.

«А яка вродлива… Стільки років чекати чоловіка!.. Чи можливо таке… – Як у нестямі повторював Єпіфанцев, торкаючи рукою кишеню з оберегом. – Невже має чудодійну силу?..»

Вранці він поїхав до Павла Івановича.

– Як ти?.. Бачу, очуняв… – Павло Іванович лежав на дивані, а на тумбочці блищали таблетки у срібній фользі.

– Звідки ти дізнався?..

– Ясновидиця сказала, блискавкою тебе вдарило.

– Яка ще ясновидиця?.. – Обличчя Павла Івановича скривилося.

– Хочеш, з нею познайомлю, поїхали…

Місце, де впав гусак, Єпіфанцев знайшов швидко, а от стежку, як не старався, знайти не зміг. Вирішили просуватися вздовж річки. Здалеку виднілися розлогі дерева з чорними стволами.

– Хата там стоїть, – вказав з полегшенням Єпіфанцев, – пішли.

Через кілька хвилин Павло Іванович з єхидством запитав у товариша, який ходив між столітніх дубів:

– Ну, де твоя хатинка на курячих ніжках … будеш знайомити мене з ясновидицею?..

– Мана якась … – повторював одне й те саме в розгубленості Єпіфанцев, озираючись по сторонах.

– Ні хати, ні коня … хоча б який-небудь слід… – Як би вимагаючи доказів, говорив Павло Іванович, підсміюючись.

– А це тобі не доказ … не доказ? – Обурювався Єпіфанцев, витягуючи з кишені оберіг, розмахуючи ним перед обличчям товариша. Дерев’яні пластинки з магічними знаками, висохлі і вибілені за давністю років, шурхотіли. Той замовкав, помічаючи пригнічений вигляд Єпіфанцева.

У наступні виїзди на полювання з Єпіфанцевим відбулися зміни.

– Фарт йому так і пре, чим пояснити це… – Не без заздрості дивувалися одні, – випадковість, – повторювали інші.

– Ні, братці, – сказав бригадир Москаленко, – полювання, я вам скажу, не каля-гуля, полювання така річ – наскоком не візьмеш, ось і в Єпіфанцева вийшло не відразу. Але вийшло-таки!.. – Бригадир замовк, погладжуючи чумацькі вуса, потім додав:

– Бачив його на траншейному стенді…

І лише Павло Іванович, поглядаючи на Єпіфанцева, якось недобре посміхався, про щось розмірковуючи.

Віктор ЛЮТИЙ,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top