Обережний нічний мисливець

Літня зустріч із борсуками.

Минулого року восени наші поліські ліси були досить багатими на гриби. Тож однієї неділі поїхав із приятелями до лісу, що поблизу села Підгірники Сарненського району. Це якраз ті місця, які описав у своїй повісті «Олеся» Олександр Купрін. Тут уже владарювала осінь, і вересневий серпанок та падолист навіювали гарні думки.

Чия хатка?

Ідучи лісовою стежиною, невдовзі натрапив на кілька нір, які чимось нагадували лисячі. Почав із цікавістю розглядати їх. І тут якраз підійшов до мене мій знайомий, що мешкає в поближньому селі – саме з тих, що знає цей ліс, як своїх п’ять пальців.

– Ось на лисячі нори натрапив, – демонструю свою обізнаність.

– Та ні, в них мешкає зовсім інший звір – борсук, – каже він і продовжує, – тут колись був хутір Борсуки. Хати люди перевезли в села, а от борсуки, що дали назву поселенню, як і сто років тому, живуть на цій території і понині.

Позаглядавши в нори й не виявивши навіть якихось ознак життя звіра, я розчаровано підняв очі на оповідача, але він лише промовив:

– Натупали-нагупали ми, налякали добряче звіра, то вже не скоро він навіть ніс висуне із нори… Тим паче, восени у нього зовсім інша програма. Тож гайда за грибами.

А ті нори, подумки одразу зауважую, таки незвичайні: ось великий вхід, а дещо далі – чимало набагато менших.

Тим часом співрозмовник, помітивши мою зацікавленість продовжує розповідати, а я, примостившись поруч на пеньку, записую все до блокнота, з яким ніколи не розлучаюся. Й ось, пишучи цей матеріал, скористався тими записами, в яких йдеться, що борсуки, у межах сімейної ділянки, зазвичай, використовують велику кількість підземних сховищ та інших схованок для відпочинку в денний час, які мають не тільки чимало вхідних отворів, а й камер та тунелів. Серед них виділяється головна нора та другорядні. Головна нора, як правило, просторіша від інших сховищ у межах ділянки. Саме в ній борсуки перебувають більшу частину свого життя – розмножуються, народжуючи 1–6 дитинчат, а також сплять узимку.

Щодо головних нір, то згодом у літературі вичитав, що їх називають поселенням або « містечком».

Але тоді, відверто кажучи, мені дуже хотілося не тільки наслухатися цікавих розповідей, а й на власні очі побачити тваринку. Отож, кружляючи навколо поближнього горбочка, ні-ні та й повертався до борсучого поселення. Але даремно – звір, схоже, і не збирався визирнути з нори. Зрозумівши ті наміри, мій супутник одразу розчарував:

– Хочеться побачити борсука? Але сьогодні нічого не вийде… І не тільки сорока цьому на заваді, котра зі своїм стрекотінням буквально ув’язалася за нами, хоча, без сумніву, борсуки її чують і розпізнають тривожний сигнал, а передовсім те, що на полювання борсук виходить вночі. Тож удень, натрапивши на його нори, не дуже можна розраховувати, що вдасться побачити тварину. Тим паче, в осінню пору. Інша справа – влітку… Але навіть і тоді, перед тим, як вийти з нори, він обережно виглядає, прислухається, принюхується і за найменшої пі­дозри ховається… Взагалі його, як багатьох інших звірів, слух виручає частіше, ніж зір.

– А, може, його в цих норах взагалі немає, – вставляю і своє слово.

– Чому ж немає? Мені цього літа випадало двічі бачити звірків біля нір, – промовив оповідач. – Правда, довелося добре замаскувавшись та ще й не одну годину просидіти в засідці.

– То, можливо, і зараз влаштуємо засідку, – вихоплюється в мене.

– Ні, з цього нічого не вийде, – відповідає: – по-перше, замерзнемо, бо обоє зодягнуті зовсім не для засідки, по-друге, залишимося без грибів, а по-третє, зараз же не літо…

– А при чому тут літо? – не розумію, і вже наполегливіше: – невже щось цікаве іще сьогодні почую.

– Насамперед поясню, чому потрібне літо, аби гарантовано побачити борсуків, – почав неквапливо співрозмовник. – Саме влітку, не раз спостерігав, борсучихи, як дуже турботливі матері, щоденно виносять своїх малят на сонечко.

І ось на такий випадок і розраховував. Встановивши, у які години самка приймає з малятами сонячні ванни, і прийшов заздалегідь до їх поселення – причаївся в схованці й почав чекати. І дочекався – надивився досхочу на звіряток.

На цьому розповідь закінчилася.

Чому літом?

… Проте згадки про борсукові нори після повернення додому мені не давали спокою. Почав шукати літературу, щоб більше довідатися про цих звірів, дуже рідкісних для нашого краю, обережних і хитрих. А вже нинішнього літа вирішив побувати на місці його поселення на території колишнього хутора Борсуки.

Коли зустрівся зі своїм минулорічним екскурсоводом, з яким попередньо домовився по телефону, він розповів:

– Зовсім недавно був там і бачив борсучиху з малятами. Тож поспішаймо, щоб раніше, як вона організує сонячні ванни для дитинчат, знайти надійну схованку для спостереження.

Наблизилися ми до головного входу проти вітру і влаштували засідку за кілька десятків метрів від нього у невеличкій заглибині, яку залишили ремонтники лісової дороги. На щастя, нас не потурбувала і сорока, напевно, була зайнята супроводом когось іншого.

Отож сидимо – чекаємо, перешіптуючись. Десь за півгодини, о, леле!, з нори обережно виглянула борсучиха. Повела носиком сюди-туди й сховалася. А там – ще через якихось п’ять хвилин винесла на сонечко одне за одним трійко борсученяток.

– Як везе, то вже везе, – прошепотів мій супутник, бо із нори раптом вигулькнув і самець. Він виносив із житла використану підстилку, наводячи чистоту в нім.

Тут вперше так зблизька і побачив цю самобутню тваринку. Загадкову, красиву: тіло клиноподібне, вкрите розпушеним хутром. Гола загострена на кінці морда, вгадувалися, обведені чорною смужкою, маленькі очі, а також короткі, округлі вуха, невеличкий хвіст. І все це тримається на присадкуватих масивних ногах. А ще звернув увагу на те, що морда у звіра навколо рота й спереду біла. Така ж широка біла смуга пролягає і зверху голови аж до потилиці й шиї. А от підборіддя, горло, шия, груди, черево, лапи й пальці – чорні. Цей контраст кольорів надавав звірові особливого шарму.

На жаль, як не остерігалися, щоб не сполохати звірів, але звідкілясь узялася сорока, яка, виявивши нас, щосили застрекотіла. І борсучиха швиденько позаносила дитинчат у нору.

До речі, борсуки, на відміну від бабаків, обходяться без сторожів. Їх безпеку бережуть ті ж сороки та сойки, інші крилаті, які, помітивши у лісі чужинця, подають сигнали тривоги, які розуміє і птаство, і звірина. Так сталося і в нашому випадку.

Що кажуть у зоопарку?

… Повернувшись додому, затявся побільше дізнатися про цього незвичайного звіра. Тож уже через тиждень набуті знання під час відвідин лісу доповнив, побувавши у Рівненському зоопарку. Під час його відвідин не тільки ще раз розгледів борсука в усій його красі, а й довідався іще чимало подробиць про життя тварини. Зокрема, що кормовою базою для борсуків є комахи та інші безхребетні, дощові черв’яки, амфібії, навіть дрібні ссавці, а то й фрукти, кореневища тощо. А дослідження спектру живлення борсука на території Західної України показало, що його кормовий раціон включає 52 види тварин і 47 видів рослин. Хоча особини однієї сімейної групи часто спільно використовують сімейну ділянку та підземні сховища, але не кооперуються для добування корму, захисту від хижаків чи виховання дитинчат. Тривалість життя борсука може становити 15 років, але в середньому зводиться до 5–6 – надто багато труднощів доводиться переборювати цьому звірові.

Дізнався в зоопарку, що борсук відноситься до родини куницевих, довжина тіла дорослого звіра 62–90 сантиметрів, влітку самці важать 7–13 кілограмів, восени окремі особини мають навіть 20-кілограмову вагу. А ось самиці дещо менші. Особливою несподіванкою, яка чомусь потішила, була інформація, що саме борсук є емблемою Рівненського зоопарку. А ось повідомлення екскурсовода про те, що борсуковий жир дуже часто використовують у народній медицині й це призвело до значного винищення згаданого звіра у лісах Рівненщини, дуже-дуже засмутило. Тож як лектор Рівненської обласної організації Українського товариства охорони природи при зустрічах із учнями, студентами, а також учасниками різних екологічних заходів націлюю присутніх на те, що аби не втратити цю неповторну тварину в нашому краю, потрібно всіма можливими способами забезпечувати її охорону.

Петро ВЕЛЕСИК,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top