«Ковалі» поліських лісів

Коротенька екскурсія у світ пернатих.

Зустрічаючись із школярами, часто цікавлюся, яких птахів вони знають. Як правило, перелік пернатих діти розпочинають із пелікана, колібрі, папуги, а лише після додаткових запитань нарешті добираються і до своїх пернатих, згадуючи уже лелеку, ворону, синицю тощо.

Чому ж заморські крилаті настільки популярні серед дітвори? Не важко здогадатися, що саме тому, що ще з колиски оточують їх книги про птахів із чужини. А зайдіть до книжкової крамниці й поцікавтесь виданням про птахів – знову ж таки запропонують пелікана… Тож саме крилаті чужинці найперше асоціюються в пам’яті дітей із поняттям птахи, а не за інерцією, що все заморське краще, як дехто думає.

Насмілюсь стверджувати, що наші птахи аж ніскілечки не гірші за чужинських і заслуговують на те, щоб про них усі знали, допомагали виживати в скруту.

Тож позаяк усе велике починається з малого, хочу запропонувати читачам розповіді про дятлів.

Що ж мені відомо про цих птахів?

Насамперед те, що не треба їх шукати по закордонах, бо на території України мешкає все-таки 11 видів із ряду дятли, що включає 379 видів.

Далі, щоб конкретизувати свою розповідь, спробую звузити спектр знайомства з дятлами до тих, що мешкають у лісах Рівненщини, і яких кожному, хто бував у наших зелених кварталах, неодмінно випадало зустрічати. Та ще й у будь-яку пору року, включаючи й зиму.

Зовсім недавно, потрапивши до осіннього лісу зі своїм онуком-шестикласником, зачувши барабанний стук, вирішив «організувати» йому першу зустріч із одним із цих лісових «ковалів». «Це дятел обізвався», – одразу виявив свою обізнаність він, приємно здивувавши. І я запропонував хлоп’яті поспостерігати за роботою лісового коваля, тож одразу і попрошкували лісовою стежкою в напрямку барабанного стуку. А онук захоплено розповідав, що про дятла довідався давно, ще в першому класі – з «Букваря», повідав і про інші подробиці з життя цього птаха.

Тим часом, із кожним нашим кроком стук усе дужчав і дужчав. А далі почулося з дерева пронизливе «кри-кри-кри», через мить «уііі-уііі». І ось уже геть над головою той стук, а внизу під сосною натикаємося на кучу сухих вилущених соснових шишок. Задерши голови, шукаємо порушника тиші. Й дуже скоро між зеленого віття наші погляди вихоплюють зовсім не те, що очікували побачити, особливо онук – там працював якийсь чорний птах.

«То так само, як дятел, стукає у лісі ще якийсь птах, зовсім інший?», – уголос висловив своє здивування він.

Який з них «справжній»?

Тож довелося одразу розвіювати його розчарування, повідавши, що помилки аж ніяк не трапилося, бо це якраз привітався з нами справжнісінький дятел, правда, рідкісного виду – дятел чорний, а по-іншому – жовна чорна. А той дятел, якого бачив школяр вперше у «Букварі», має назву – дятел строкатий великий, котрий, як і жовна, також має свої «кузні» в наших лісах.

Дятел великий строкатий

Жовква чорна

Та згодом, блукаючи в лісі, натрапили ми і на строкатого великого дятла. Хоча, зрозумівши, що внук не дуже повірив у те, що цей дятел саме великим називається, довелося зробити певну ремарку. Мовляв, справді проти жовни цей лісовий коваль – справжнісінька дрібнота: якщо чорний дятел має масу до 400 грамів, то строкатий «велетень» заледве дотягує до 100 грамів. А великий він проти інших своїх родичів –дятлів також строкатих середнього та малого… Зате щодо строкатості, то, зауважую, тут усе чин чином: птах же зверху чорний, має білі плямки на крилах, а на потилиці червону ознаку. Дехто, наголошую, називає ту червону плямку шапочкою, однак, як на мене, то до шапочки вона аж ніяк не дотягує – навіть якщо порівняти з бареткою жовни.

А вже для читачів часопису хочу доповнити, що у дорослого дятла строкатого великого лоб і голова з боків рудувато-білі. Такого ж окрасу і воло, груди й черевце, а от підхвістя – червоне. Проте, якщо ви зустрінете раптом лісового «коваля», що матиме описані ознаки, за винятком того, що у нього відсутня червона плямка на потилиці, то не подумайте, що натрапили на якийсь окремий вид – просто на цей раз ви стріли самку дятла великого строкатого.

Для цього виду пернатих, як і для інших дятлів, характерною є організація «кузень». Віднайшовши щілину між корою, птахи встромляють у них шишки, з яких добувають поживне насіння. Відтак, під деревами нагромаджуються досить великі купи використаних шишок.

Мені особисто випадало зустрічати в поліських лісах ще дятлів зеленого, сивого, строкатого середнього, строкатого малого, білоспинного. Від свого великого родича вони відрізняються лише розмірами, голосами та поведінкою. Скажімо, дятел строкатий малий має масу всього до 30 грамів, а строкатий середній відзначається з поміж інших неймовірною рухливістю.

Білоспинний дятел – дещо більший за великого строкатого. І хоча обидва схожі за забарвленням, але середня частина спини першого – дуже біла. І червона шапочка, приладнана йому природою зверху на голові, не суцільна, а складається з окремих плямок. На додачу – білоспинний ще й на крилах має широкі білі смуги. Тож із строкатими родичами його аж ніяк не сплутаєш. А ще, гніздяться білоспинні не так, як інші дятли, що шукають для цього висоти, а часто дуже низько над землею – навіть у дуплах пеньків.

Дятел білоспинний

Нарешті ще раз згадаємо представника цієї родини – дятла зеленого. Він також не обділений червоною шапочкою, а ось «кафтан» має своєрідний – зверху і знизу зелений, а надхвістя – жовте. І вже справжньою несподіванкою є те, що, наче для солідності, ще й вуса має цей птах – чорні смужки з червоними плямками, що пролягають від кутиків дзьоба.

Дятел сивий

Однакову масу із зеленим, тобто до 200 грамів, має і дятел сивий. Він також має вуса. Правда, щодо яскравості їх та величини поступається зеленому. І хоч цей птах не обділений зеленою барвою – верхня частина тіла такого кольору, але все-таки домінуючий сірий колір дає можливість відрізняти його від зеленого. А ще голос його аж ніяк не сплутаєш із позивними інших дятлів. Його гугняве «клай-клай-клай» дуже вже кволо лунає в порівнянні з виразними дзвінкими позивними зеленого побратима «клей-клей-клей».

Чим і кому корисні

Варто додати, що для усіх дятлів є спільною харчова база – живляться переважно комахами та їх личинками, як правило, шкідливими для насаджень, яких вони видобувають з-під кори. Слід сказати, що ці лісові ковалі, на додачу, ще й умілі діагности, які безпомилково виявляють шкідників дерев під корою ще на зародковій стадії, коли незначна кількість дозволяє швидко їх знищити. Тож коли побачите дятла, що сів на дерево і починає свою «морзянку», знайте, що це сигнал про те, що тут потрібна допомога людини. Цікавим є й те, що дятлам не притаманне пташине «рейдерство» – вони ніколи не силкуються зайняти чужу домівку або ж лісову «кузню». Принаймні мені ні разу не доводилося бачити щось подібне та й чути від інших людей про такі дії цих птахів.

Дятли всіх видів також мають споріднену організацію «побуту». Як і чимало інших пернатих, свої гнізда вимощують у дуплах, які, на відміну від більшості птахів, вони часто видовбують самі, навіть у досить міцних деревах. Правда, сиві дятли дупла видовбують у гнилих деревах м’яких порід.

Щоб полегшити цю їх будівельну працю та добування їжі з-під кори дерев, природа наділила дятлів не тільки міцними дзьобами, а й особливо жорсткими стерновими перами, на які вони опираються під час лазіння по деревах та видовбуючи дупла.

Не знаю, з яких причин, але свої навіть досить розкішні житла дятли не рідко залишають, і їх поспішають зайняти інші птахи, а то й білки, кажани та інші тварини. Тож і з цієї причини від дятлів у лісах велика користь, не кажучи вже про те, що знищують вони масу шкідників насаджень. І дуже жаль, що з невідомих причин останніми роками їх кількість у поліських лісах почала зменшуватися.

Петро ВЕЛЕСИК,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top