«Батя» та його команда

Ті, що заслуговують найвищої поваги.

25 листопада 2018 року російські прикордонники, всупереч двосторонній угоді між Росією та Україною про вільне судноплавство в Азовському і Чорному морях та Керченській протоці й нормам міжнародного права щодо вільної навігації, атакували судна «Бердянськ», «Нікополь» і «Яни Капу» Військово-Морських сил ЗСУ, вчинивши таран і задіявши винищувач СУ-30, який випустив по наших катерах дві ракети. Уперше Путін віддав наказ відкрито застосувати свої збройні сили й розстріляти українських військових на кораблях.

Увесь світ побачив у випусках теленовин результати атак, почув записані переговори російських моряків. Слухав я оскаженіло-істеричне «Дави его, дави!» цих істот і мимоволі згадував повість великого Льва Толстого «Хаджи-Мурат», в якій він, знавець Кавказу (в молоді роки воював там) описує діяння істот (саме істот!), що прийшли «асвабаждать» гордий край та ставлення до них кавказців. Процитую лише два речення: «Почуття всіх чеченців – малого і старого – було сильнішим за ненависть. Це було невизнан­ня цих рускіх собак людьми і така відраза, гидливість і нерозуміння перед безглуздою жорстокістю цих істот, що бажання винищувати їх, як і бажання винищувати щурів, отруйних павуків і вовків, було таким самим природним, як почуття самозбереження». Так написав всесвітньо відомий російський письменник.

А хіба можна назвати людьми тих, хто дав команду відкрити вогонь по наших моряках і хто сліпо виконував її, поранивши шістьох, а потім узявши екіпажі трьох суден у полон. Або тих, хто п’ятий рік веде неоголошену війну на Сході України, де рідко коли випадає день без загибелі когось із захисників Вітчизни. На днях перший заступник Голови Верхової Ради назвала сумні цифри: через військову агресію Російської Федерації на Донбасі 1450 жінок стали вдовами, 2268 жінок втратили своїх синів. Рускі істоти не збираються залишати Україну в спокої.

Вона мужньо захищається. 5 грудня ми відзначали День волонтера, 6 грудня – День Збройних Сил. Героїзм наших воїнів у війні на Донбасі зламав плани агресора, тепер військо міцно тримає щит Європи на Сході країни проти російських загарбників. У лавах захисників – ціла армія добровольців. На 2017 рік статус учасника бойових дій отримали близько 326 тисяч осіб, серед них і представники лісової галузі. Про це красномовно кажуть цифри: з початку війни і до серпня цього року для участі в АТО було мобілізовано 882 працівники підприємств, установ і організацій Державного агентства лісових ресурсів України. 733 воїни вже повернулися до мирної праці, 134 чоловіки ще продовжують службу. А 15 працівників лісової галузі загинули в горнилі війни – «Природа і суспільство» від 12 жовтня ц.р. назвала їх поіменно.

Сьогодні на прикладі одного державного лісового господарства – Ярмолинецького – ми розповідаємо про участь лісівників у захисті своєї Вітчизни.

Вони полишили мирні справи і зі зброєю в руках виступили проти російських окупаційних військ на Сході країни – представники Ярмолинецького лісгоспу разом із директором Іваном Кирилюком.

Директор Ярмолинецького лісгоспу Іван Кирилюк (ліворуч) з бойовим побратимом із Закарпаття Олександром Іконовим під час служби в Донецькому прикордонному загоні

Травневого дня 2015 року, коли країна відзначала День прикордонника, у Маріуполь, до захисників держави, приїхали з далекої Хмельниччини артисти-співаки Вадим і Євген Гжегожевські. Ініціатором виступу земляків із концертною програмою став Іван Кирилюк – директор державного підприємства «Ярмолинецьке лісове господарство», на той час військовий прикордонник. «Я бачив, як люди навіть у фронтових умовах потребують пісні, тому й запросив талановитих братів-близнюків на Донбас, аби подарували задушевні мелодії тим, хто боронив рідну землю від окупаційних військ Путіна та його найманців у зоні АТО, – скаже мені при зустрічі. – Вадима та Євгена Гжегожевських люблять на Поділ­лі, вони пишуть чудову музику на власні вірші, є лауреатами багатьох всеукраїнських та обласних творчих конкурсів, організаторами щорічного свята «Співучі дзеркала» в Ярмолинцях. До речі, «Гімн лісівників Хмельниччини», який сьогодні знає кожен працівник галузі області, – теж їхнього авторства».

Концерти просто неба у Маріуполі та на блокпостах пройшли з великим успіхом. Прикордонники дякували артистам і дякували за влаштоване свято «Баті» – так тепло назвали Івана Івановича. «Було приємно, що молоді побачили в мені побратима, а це слово на війні дорого вартує. Воно стало моїм позивним». Того дня ще відбулися урочисті відкриття в місті пам’ятника загиблим морякам та церемонія нагородження учасників АТО – серед відзначених Почесною Грамотою командувача сектору «М» був і старший сержант Кирилюк. Портрет подолянина занесли на Дошку пошани Донецького прикордонного загону.

Працівники Ярмолинецького лісництва біля пам’ятного знака героям Небесної Сотні

…Спогад про пам’ятну подію – лише один епізод із воєнного життя учасника бойових дій на Сході України (посвідчення УБД № 016604 від 30.04.2015 р.). В Ярмолинці я приїхав напередодні Дня Збройних Сил України, аби розповісти в «Природі і суспільстві» про нього, директора місцевого лісгоспу та його молодих колег, котрі пройшли випробування війною, розв’язаною Росією на Донбасі. Спершу – про керівника підприємства, інтерв’ю з ним.

Ота стежина в лісовім краї. Народився Іван Іванович 1957 р. в селі Вишнівчик Чемеровецького району в родині лісівника Кирилюка Івана Семеновича.

– Народився та ріс, – наголосив, – майже в лісі, який підступав до нашої садиби. Під його шатами минуло дитинство, юність. Там пас корову, збирав гриби і ягоди, через ліс ходив до школи за 6 кілометрів у сусіднє село. Взимку часом батько підвозив на санях – мали двоє коней, та здебільшого любив ходити пішки добре знайомою стежиною.

– Ота стежина в лісовім краї й привела до лісового життя, до лісової професії?

– Нерідко й мені так здається. Хоч захотілося стати моряком і після школи навіть середнє морехідне училище закінчив в Одесі, але за покликом серця прибився до іншого моря – зеленого. Військову службу проходив у морській піхоті, після демобілізації пропонували йти в міліцію, та гору взяли батькові слова. Як зараз пам’ятаю їх: «Ти виріс, сину, тут, посеред лісу, і я все життя йому присвятив». Ті слова стали переконливим аргументом – вибір зробив на користь лісу і служу йому вже більше 32-х років. Фахову освіту здобув без відриву від виробництва у Сторожинецькому лісовому технікумі та Українській державній аграрній академії. А починав трудовий шлях від лісоруба, був лісником, майстром лісу, сім років – лісничим Вишнівчицького лісництва Ярмолинецького лісгоспу. В грудні 2011-го довірили кермо підприємства.

– Із розгортанням бойових дій в зоні АТО Ви звільнилися від виконання обов’язків директора і добровільно пішли на фронт. Удома залишилися дружина, малолітні донечки Настуся та Софійка… Що спонукало в 57 років змінити лісову форму на військову?

– Мною було прийнято таке рішення. Не треба бути великим героєм, аби зрозуміти, яке значення Батьківщина має для тебе. Інша справа – це готовність в один момент покинути і крісло керівника, і родину, і певні побутові зручності й опинитися в абсолютно протилежній атмосфері – у військовому підрозділі. Де ти – не Іван Іванович, а старший сержант Кирилюк. Незважаючи на вік, ти – в бронежилеті, в касці, з автоматом, двома ріжками, гранатами. Усе разом важить до 40 кілограмів, ще й повітря навколо розігріте до 40 градусів. Ось там і розумієш, хто ти й що таке людське життя…

У секторі «М». Звернувся з заявою до військкомату – направили на Закарпаття, в навчальний центр. Дружині Жанні сказав, що їду в тривале відрядження. Звичайно, були сльози, були серцеві напади, коли дізналася правду. Але зрозуміла мій вибір – у подальшому підтримку родини, як і колективу відчував на кожному кроці. Після нетривалої підготовки в центрі отримав направлення до військової частини на кордоні з Угорщиною. Не пробув там і тижня, написав рапорт і опинився в зоні діяльності Донецького прикордонного загону, в секторі «М» Маріупольського напрямку.

– На той час це був чи не найкритичніший напрямок на Донбасі – ворог рвався до Маріуполя…

– Так, озброєні до зубів сепаратисти, підтримувані російськими вояками, всіма тими, про кого досі трубить преса рашистів, що «их там нет», будь-що намагалися захопити це надзвичайно важливе в стратегічному плані місто. Мені, як лісівникові, доручили облаштування бліндажів, блокпостів, контрольно-пропускних пунктів уздовж лінії зони дії прикордонного загону, а це Широкине–Водяне–Гнутове. Практично, доводилося починати будівництво з нуля. Дуже допомогли тоді деревиною лісівники за координації обласного управління, Держлісагентства. Підключилися приватні фірми, що працювали з Ярмолинецьким, іншими лісгоспами краю – надсилали хто лісоматеріали, хто кошти… Особлива подяка за підтримку колегам – директорам лісгоспів області. Усім без винятку. Українські воїни, прикордонники, моряки вистояли, не здали ворогу Маріуполь. Хто не пережив 2015-й рік у Приазов’ї, тому навіть важко уявити, чого це коштувало. Перемога дається дорогою ціною.

– Що особливо Вам за­па­м’яталося з фронтових днів?

– Дружба побратимів, високе почуття відповідальності кожного в бойовій ситуації. Пригадую один із моментів, коли була неабияка напруга внаслідок потужного артобстрілу наших позицій. І тут якраз телефонує мій товариш Андрій Шутяк, теж учасник АТО, теж доброволець – пішов на фронт у 2014 році з посади голови райдержадміністрації. Звісно, він чув звуки канонади і якось так з гумором запитав: «Іване Івановичу, що Ви там робите?». Я тоді відповів: «Життя переосмислюю, Андрію». І це правда. Тому щиро кажу: не треба бути патріотом на словах чи героєм у балаклаві, що за 300 гривень продає душу, а треба, коли хочеш показати себе, їхати за 1300 км від дому, пожити у фронтовій атмосфері, поваритися в бойовій обстановці. Там відразу видно, хто є хто. Це не високі слова: маємо бути патріотами, маємо боронити свою країну. Це істина. Я виконав свій обов’язок на Сході з лютого 2015 року до квітня 2016-го. Бачив людські трагедії, кров, смерть, несправедливість. І цього бачити нікому не бажаю. Прошу в Господа миру для країни й твердо знаю: так і буде. Маючи таких захисників Вітчизни, як воїни Збройних Сил, ми відстоїмо її свободу.

– У лісовому музеї, який нещодавно, в дні святкування 80-річчя Ярмолинецького лісгоспу відкрили в центральному офісі, я познайомився з розділом, присвяченим лісівникам – учасникам АТО на Донбасі. Звернув увагу, що це переважно молоді працівники підприємства.

– Вони – мої побратими, моя команда, якою пишаюся я і пишається весь лісгосп. Представники Віньковецького лісництва – лісник Володимир Мазуренок, тракторист на лісозаготівельних роботах Ігор Рембач і лісоруб Павло Колесников, лісники Ярмолинецького лісництва Руслан Гуменний і Городоцького Андрій Рудар – з кожним із них я пішов би в розвідку. У своїх підрозділах під час бойових дій продемонстрували високий патріотизм та волю до перемоги, неабияку мужність, силу, витривалість. Повернувшись до мирної праці, продовжують сумлінно трудитися, плекати діброви Поділля.

– Дякую, Іване Івановичу, за інтерв’ю. В наступному числі «Природи і суспільства» ми познайомимо читачів з членами Вашої команди, котрі в лавах Збройних Сил України мужньо боронили її від російських окупантів.

Микола ПУГОВИЦЯ,
Хмельницька область,
фото автора та надані
героями публікації,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top