Перші кроки на шляху відродження

Випробування реформами лісівників Рівненщини.

Рафалівський лісгосп від заснування і понині постійно переслідують реформування. І все якось виходило так, що після кожного чергового реформаторства справи колективу, як правило, погіршувалися. Аж закортіло заглянути у тлумачний словник, щоб переконатися, чи, випадково, не помиляюся, вважаючи, що всяке реформування повинне давати на виході поліпшення діяльності, а в нашому випадку все виходить навпаки. У словнику, як мовиться, чорним по білому написано, що французьке «реформе» означає – перетворюю, поліпшую. І подальша словникова деталізація також підтверджує, що реформа, як «перетворення, зміна, нововведення в будь-якій сфері суспільного життя…» повинна приносити користь.

Але з Рафалівським лісгоспом все виходило навпаки. Наприклад, перше його реформування відбулося у 1960 році, яке полягало в тому, що до підприємства, яке міцно стояло на ногах, чітко бачило перспективу, було приєднано в статусі підсобного господарства колгоспи кількох довколишніх сіл, які не могли звести кінці з кінцями, й за задумом реформаторів економічно сильний лісгосп, взявши їх під своє крило, мав би врятувати аграрників від остаточного занепаду. Усе було зроблено наче і законно, з благими намірами, адже в той період у країні підтримувалося володіння підприємств підсобними підрозділами.

Тож після того приєднання і качок вирощували лісівники, і свиней, і орали, і сіяли та плекали різні культури, щоб годувати ту живність. Але все скінчилося так, як і належало бути: всі плюси лісового господарства таке «реформування», яке задумувалося не для того, щоб вивести лісгосп на нові рубежі, а щоб виручити колгоспи, звело до нуля – підсобні не тільки не «підсобили» собі, а й пригальмували дальший розвиток економічно потужного підприємства. Тож, врешті-решт, на базі підсобних господарств невдовзі організували радгоспи, залишивши лісівників із багатьма додатково набутими проблемами. Бо ж кілька років лісгосп протупцював на місці, позаяк ресурси витрачав на справи не властиві лісівникам.

Лише згодом почали пробиватися перші паростки нових здобутків. А там, на початку сімдесятих років, рафалівські лісівники знову запрацювали ефективно, зокрема, в напрямку комплексного використання лісосировинних ресурсів перебували вже серед лідерів галузі України. Тут сповідувався такий підхід до економіки, який би давав можливість отримувати якомога більші доходи від обсягів лісозаготівель. З цією метою у згадуваний період у лісгоспі працювало досить потужне виробництво переробки низькосортної деревини, де виробляли ґонт, штахетник, штукатурну дранку, клепки для виготовлення бочок, тарну дощечку, навіть рамки для вуликів та корки для пивних бочок – загалом досить ходової на той час продукції. Крім того, згодом господарським способом спорудили ще й цех деревних пресованих плит, де перероблялися різні відходи при лісозаготівлях, а виготовлена продукція використовувалася в меблевій промисловості, на будівництві.

Крім того, якщо мова вже зайшла про поглиблене використання деревини, то слід згадати, що не марнувалася тут навіть хвойна лапка – з неї виготовляли хвойно-вітамінне борошно та отримували ефірну олію, яка йшла на підприємства парфумерної та фармацевтичної промисловості. Не пропадав навіть пеньковий осмол, що використовувався для виготовлення скипидару, смоли та деревного вугілля – була створена спеціальна бригада, оснащена відповідною технікою, яка займалася його заготівлею.

Такий підхід до переробки деревини приносив значні прибутки. На базі цього підприємства навіть у 1971 році відбувся республіканський семінар із глибокої переробки деревини за участі тодішнього міністра лісового господарства Бориса Лук’янова.

Майже всі лісгоспи Рівненщини нинішнього року відзначили своє 80-річчя. Адже вони були створені, як і Рафалівський лісгосп, у 1939 році, одразу після так званого «возз’єднання українських земель». Та це підприємство не потрапило до гурту лісгоспів-ювілярів.

Чому так сталося? Адже все починалося тоді, як і в інших лісгоспах області. Правда, з тою різницею, що очолила його у 1944 році Наталія Гащенкова, чи не єдиний керівник такого рівня в лісовій галузі Рівненщини за весь період її функціонування аж до сьогодні. Можливо, це робилося з наміром переконатися в тому, що жінки зможуть у післявоєння працювати на рівні з чоловіками на подібних посадах у зв’язку з дефіцитом керівних кадрів, а чи щось інше, про що історія замовчує. Звісно, що від цього експерименту ніякої шкоди не було, бо навіть не відомо, як тій жінці керувалося в той неспокійний час, адже ніхто в Рафалівці не може пригадати цього, бо дуже швидко на її місце прийшов інший керівник-чоловік. Тринадцятим за рахунком директором лісгоспу в 1998 році був призначений Ярослав Чайківський. Він закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Попрацювавши п’ять років директором малого державного деревообробного підприємства «Лісові товари», перейшов трудитися майстром лісозаготівель, згодом головним механіком, нарешті головним інженером, а після такого трудового шляху очолив це підприємство.

Що ж являв собою на той час Рафалівський лісгосп щодо наявних угідь та деревостанів? Площа держлісфонду підприємства становила понад 50 тисяч гектарів, переважали хвойні насадження – 62 відсотки, середньовікових понад 40 відсотків.

Чому ж вибір випав при призначенні керівника саме на Ярослава Чайківського? Можна лише здогадуватися: напевно, насамперед тому, що був потрібен досвід деревообробника, адже орієнтація підприємств лісової галузі на поглиблене використання деревини, про що згадували вище, потребувало таких спеціалістів.

Та знову нагадало про себе реформування: лісова галузь взяла курс на позбавлення у своїх структурах від всіляких деревообробних та інших допоміжних цехів. І це, звісно, позаяк здійснювалося без попередньої підготовки, наскоком, добряче надщербило економіку Рафалівського лісгоспу. І в 2004 році він припинив своє існування, а угіддя були приєднані до Володимирецького лісгоспу.

Здавалося б, на цьому потрібно і поставити крапку в цій розповіді. Але ж ні – у квітні 2018 року в переліку підприємств лісової галузі Рівненщини знову знаходимо Державне підприємство «Рафалівське лісове господарство». Отже, на час роботи над цією публікацією відновлене підприємство працює уже півтора року. З великою надією, що час випробувань для рафалівських лісівників реформами нарешті закінчився і зайшов у відділ економіки та внутрішнього аудиту Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства, який очолює Віталій Мись. Запитань у мене було чимало. Найперше, з чим пов’язана необхідність відродження Рафалівського лісгоспу через 14 років? Які перші кроки здійснило реанімоване підприємство за півтора року? Чи застраховане воно від подальшого реформування?

– У зв’язку з тим, що з економічних причин було ліквідовано кілька спеціалізованих лісгоспів, тож угіддя, які смугою прилягають до Володимирецького лісгоспу, потрібно було йому передати, – розповів Віталій Іванович. – Але площа держлісфонду цього підприємства і так сягала майже 100 тисяч гектарів, і вже відчувалися труднощі з управлінням виробництвом та охороною лісів. Звісно, що розширення угідь за рахунок спеціалізованих підприємств ці проблеми ще й усугубляло б, тому й було прийняте рішення відновити Рафалівський лісгосп, передавши йому певну частину угідь ліквідованих підприємств, а другу – Володимирецькому лісгоспу. Очолив же реанімоване підприємство молодий спеціаліст лісового господарства Максим Гура.

Перші кроки на шляху до відродження свідчать, що таке рішення правильне: у Рафалівському лісгоспі нині працює 182 лісівники, а середньомісячна заробітна плата за січень-вересень цього року перевищила 9 тисяч гривень при вересневому рівні 7,8 тисячі. На території Рафалівського лісгоспу розкинувся державний заказник «Білозерський», який увійшов до складу Рівненського державного заповідника, створеного в 1999 році. А ще є заказники місцевого значення «Озерецький», «Мулчицький» і «Партизанський». Тож реанімація Рафалівського лісгоспу дасть можливість ефективніше охороняти і заповідні території.

Що ж до останнього мого запитання, то Віталій Іванович, усміхнувшись, тільки руками розвів. Мовляв, цього ніхто не знає.

І мною така відповідь сприйнялася як досить вичерпна і аргументована.

Такий уже наш час – прогнозувати складно.

Петро ВЕЛЕСИК,
Газета “Природа і суспільство”

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top