Сафарі… на Хрещатику

Історія княжих ловів періоду Київської Русі.

Як і збирання плодів, важливим способом добування поживи для наших далеких предків було полювання. Хоча самому терміну «полювання» передував термін «ловче». Принаймні у списках Несторового літопису, в стародавніх актах фігурувало слово «лови». І ще довго потому мисливська данина на теренах України називалася подекуди «ловчим». Про полювання за часів князів київських у цьому матеріалі.

Минали роки, століття – час накладав свій відбиток на полювання. Зокрема поменшало мисливської фауни, збіднів її видовий склад, звузилися ареали, де мешкали звірі. Зникли мамонти, печерні ведмеді, носороги, північні олені. Мабуть, мало кому з киян і гостей столиці України нині спадає на думку, що на її Хрещатику київські князі влаштовували, як на сучасну мову, сафарі на тура, а Звіринець (місцевість у Печерському районі) був справж­нім мисливським «ельдорадо».

За часів Київської Русі хутро звірів виконувало функції грошей і становило головний предмет данини місцевого населення князям. У «Повести временных лет» літописець Нестор зробив під 883 р. такий запис: «поча Олег воевати древляни и примучи вои имаша на них дань по чернее куне», тобто почав Олег підкорювати древлян і примусив їх платити данину шкурками чорної (лісової) куниці.

Унікальні історико-культурні пам’ятки літописи вперше згадують як мисливця великого князя київського Ігоря (913–945 рр.). Зрозуміло, він переймався голов­ним чином утвердженням влади над підлеглими племенами, приборканням повсталих проти нього древлян та уличів, здійснював виснажливі походи на Константинополь, Каспій, але й займався ловами. До цього заняття привчив і сина Святослава, великого князя київського (939–972 рр.), полководця. При Святославові Ігоровичу (після смерті Ігоря під Іскоростенем) державою переважно керувала княгиня Ольга (до 957 р.). За історичними джерелами, вона також належала до пристрасних мисливців. Їй подобалося полювати на древлянській землі, багатій на звірину. Після її смерті Святослав Ігорович (його ще називали Хоробрим), прагнучи продовжити війну на Балканах, призначив своїх синів намісниками в окремих землях: старшого, Ярополка, – в Києві, молодшого, Олега, – в Древлянській землі, у Вручому (нині – Овруч), Володимира – в Новгороді. Згодом між ними почалася ворожнеча, причиною якої став прикрий випадок на полюванні…

Коли Ярополк Святославич (рік народження невідомий – помер у 978 р.) був ще малим, ним опікувався воєвода його батька, відважний воїн Свенельд. Якось у 975 р. його син Лют виїхав із Києва на полювання. Захопившись переслідуванням звірів, він випадково потрапив у володіння древлянського князя. У цей час неподалік полював і Олег. Почувши звуки гонів у лісі, він запитав у своїх дружинників: «Хто це може бути?» Вони відповіли: «Свенельдич». Тоді Олег наздогнав Люта і спересердя вбив його як порушника правил полювання (той проводив лови на чужій території).

Свенельд, у якого Лют був єдиним сином, затаїв ненависть до вбивці. Під його впливом через два роки (у 977 р.) Ярополк пішов війною на брата Олега, розбив його військо біля брами Овруча, і князь загинув. Але й сам Ярополк незабаром (978 р.) став жертвою підступу – потрапив у засідку. Отож після його смерті Володимир Святославич (Володимир Великий, після хрещення – Василь (978–1015 р.), великий князь київський став єдиновладним правителем Русі. Це був один із найвидатніших державних діячів Київської держави. У нього було 12 синів. Але що стосується полювання, то лише про двох із них (Мстислава та Ярослава) історія зберегла хоч деякі (хай і скупі) відомості. Дев’ятий син Володимира Святославовича Мстислав Володимирович Лютий був схожий на свого діда Святослава Ігоровича: мав богатирську силу, твердий і буйний характер, зате благородне серце. Його стихією були військові походи та лови. У літо 1036 р. він захворів на полюванні й помер. Поховали його в Чернігові у церкві св. Спаса.

Ярослав Володимирович (978–1054 рр.), освічена та розсудлива людина, знавець і цінитель книг, за що й отримав прозвання Мудрий, княжив у Києві в 1019–1054 рр. За часів його та його сина Всеволода (княжив у 1078–1093 рр.) мисливство набрало нового розвитку, зокрема, «гучки» (погоничі) заганяли диких кабанів, оленів, козуль, зайців у вузькі місця перелісків і вони, заплутуючись у розвішаних на шляху їх втечі тенетах, ставали здобиччю мисливців. На птахів полювали за допомогою перевисів: між деревами, у місцях перельоту пернатих, розміщували ловчі сітки, в які потрапляла перната дичина. Такі способи добування звірів та птахів свідчать про великі тодішні популяції їх.

Удатним мисливцем був онук Ярослава (син Всеволода) Володимир Мономах (Володимир – Василь Всеволодович – видатний державний і політичний діяч Київської Русі, великий князь київський (1113–1125 рр.). Ще в дитинстві він захопився полюванням і був відданий йому до кінця життя. У своєму «Поученні» («Поучення дітям» Володимира Мономаха) він писав: «А ось як я трудився на ловах, коли сидів у Чернігові: коней диких ловив своїми руками в пущах та на рівнині й зв’язував їх живими. Два тури кидали мене рогами разом з конем моїм, один олень колов мене, а з двох лосів один топтав ногами, а другий рогами бив. Дикий кабан у мене меч одірвав, ведмідь мені при самому коліні пітник прокусив, лютий звір стрибнув на сідло і коня зі мною повалив, та доля зберегла мене живим. Удома в себе сам настановляв, стежив за роботою ловчих та конюхів. І про соколів та яструбів сам турбувався. І бідного смерда й убогу вдову теж не давав на поталу сильному.

Постарайтеся робити добрі діла на землі, а смерті, діти, не бійтеся ні на війні, ні од звіра, труд виконуйте мужський, як вам те подобає».

Подібно до київських, чернігівські, волинські, галицькі князі також мали велику пристрасть до полювання. Галицький князь Ярослав Володимирович 1166 р. влаштував відстріл турів з нагоди приїзду грецького царевича Андроніка Комніна (за участі київського князя Ростислава Мстиславовича та інших князів). Гостеві так сподобалося полювання, що він потім на батьківщині впровадив його. А ось волинський і галицький князь Данило Романович Галицький (1221–1264 рр.), король з 1253 р., проводжаючи своє військо 1255 р. до Грубешова, власноручно забив рогатиною кілька кабанів, а м’ясо віддав війську на прокорм.

Племінник Романа Галицького, волинський князь Володимир Васильович вдачею трохи нагадував Володимира Мономаха: така ж відвага та самовіддача на полюванні, така ж турбота про людей та їх добробут.

У соборі Софії в Києві, заснованому на початку II тисячоліття (1017–1037 рр.), є сценки полювання мисливців на конях, піших мисливців, мисливських собак, ловчих птахів. Фрески храму, відкриті у середині XIX ст., містять під шаром штукатурки фігури ведмедя, вовка, вепра, оленя, зайця, білки… Тоді, в XI ст., на вовка полювали зі списом-рогатиною, на кабана – зі списом, на білку (або вивірку) – з луком, на зайців – з яструбами, їх також ловили тенетами. На фресках Софії зображено також кулана дикого (щось середнє між ослом і конем). Його жир, багатий на цілющі речовини, правив за ліки.

За об’єкт полювання в давнину правив тур – дикий, висотою у холці близько двох метрів, ссавець. Один із предків домашньої худоби був досить поширений на Україні аж до початку XVII ст. Він, на своє нещастя, не тікав у хащі, а виходив на двобій з людиною і, зазвичай, терпів поразку. Про цього мисливського звіра в рідному для авторів цієї публікації Лугинському районі, що на Житомирщині, нагадують топоніми – лісова річечка Турійка та однойменне урочище Турійка поблизу райцентру.

Попри законодавчі акти, обмеження на полювання, зокрема, на тарпанів (диких коней), турів, лосів, панівні прошарки суспільства не стримували своєї зажерливості, ненаситності, користолюбства, азарту, що межували з патологією. Для учасників велелюдного з’їзду князів, рицарів-хрестоносців та інших вельмож, який був скликаний 1429 року в Луцьку, за розпорядженням великого князя Литовського Вітовта у волинських лісах, навіть поблизу Житомира, щодня добували сотні зубрів, лосів, диких кабанів тощо. Вінценосні особи та їхній почет пили та їли у місті на Стиру впродовж двох місяців.

Ще в середині XIX ст. фауна Півночі України досить стабільно зберігала своє видове розмаїття. У важкодоступних лісах, на болотах, берегах численних притоків і річок, у заростях верболозів звірина знаходила надійний притулок, багатий та різноманітний корм, сприятливі умови для розмноження. І хоча хутрових звірів загалом меншало, наприкінці XIX – на початку XX століть мисливці добували немало куниць, тхорів, лисиць, бобрів, борсуків, видр тощо. Адже хутро їх продовжувало цінуватися досить високо та приносило значний прибуток. Часто трофеями мисливців були дикі свині, зайці, качки.

Поменшало звірини в роки Першої світової та громадянської воєн. Нове подальше загострення ситуації припало на період війни 1941–1945 рр., потім масового поширення набуло браконьєрство. Все це, а також інші чинники (вирубка лісів, осушення боліт, застосування пестицидів, мінеральних добрив, обміління річок тощо) призвели до того, що окремі види промислових тварин повністю зникли (зубр, ведмідь, лісовий кіт тощо), а деякі опинилися на межі зникнення (бобер, лось, благородний олень).

Мисливська фауна нашого краю включає нині понад 30 видів звірів і 70 – птахів. Проте не всі з них масово поширені й не всі однаково популярні, як об’єкти полювання. Частину з них, яка має незначну чисельність, занесено до Червоної книги України. Із звірів це, зокрема, борсук, видра річкова, рись звичайна, тхір степовий, горностай, норка, заєць білий. Відновлення та збереження генофонду дичини – надзвичайно актуальна проблема і підхід до розв’язання її має бути державний. З тим, щоб майбутнім поколінням не дісталися у спадок лише перекази про диких звірів, що мешкали за нашого життя в Україні, – на кшталт турів, уявлення про яких нам, нині сущим, дають хіба що енциклопедії, інші довідкові видання.

Павло ТАРГОНСЬКИЙ,
Микола АТАМАНЧУК,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top