Роздуми вголос

Сучасне мисливське господарство з погляду звичайного мисливця.

Скарби народної мудрості неосяжні, тому що вони накопичувалися з незапам’ятних часів, тобто упродовж усього існування людства. Один з постулатів цього накопичення свідчить: скільки людей – стільки думок, зокрема, про мисливство. І це беззаперечно…

Кожна людина має право на свою особисту точку зору. Але ця позиція залежить від рівня освіченості того, хто намагається осмислити певне питання. Так само багато залежить ще й від моральних якостей, психології тощо. А люди, як відомо, різні у своїх поглядах і на добро, і на зло, на відношення до інших людей і відповідно до природи з її дикими мешканцями.

Різні за своїми внутрішніми якостями і ті, хто має відношення до полювання, тобто мисливці.

Упродовж багатьох років під час полювання мені доводилося зустрічатись із багатьма мисливцями. Я мав можливість переконатися, наскільки вони різні за своєю суттю, як відрізняється їх ставлення до захоплення полюванням і, звичайно, до природи.

Одних у цьому захоплені притягує природа, але вони при цьому повинні неодмінно бути тут зі зброєю в руках і полювати на дичину. Ці прибічники полювання не замислюються про значення свого захоплення у житті, основне для них – це відпочинок, моральне розвантаження на природі від повсякденних клопотів, спілкування з друзями тощо.

Інші приходять до полювання через зацікавленість до зброї, адже саме ставши мисливцем, найпростіше отримати вогнепальну зброю.

Третіх у полюванні цікавить здобич трофея, саме здобич. Ці здобувачі (а по-іншому їх важко назвати) прагнуть досягти успіху і отримати омріяний трофей будь-яким шляхом, нехай навіть таким, що межує між законним полюванням і його порушенням. Іноді вони особливо не замислюючись, з легкістю порушують його. Їхня мета – здобич (і чим більше, тим краще) переважає над захопленням, вона повинна відшкодувати витрати на це захоплення, а ще краще, принести прибуток.

Є й такі мисливці, які прийшли у полювання за компанію, разом зі своїми друзями. Їх особливо не цікавить зброя, боєприпаси, трофей, для них не це головне, а ось перебування у компанії мисливців, до яких вони з гордістю зараховують і себе, це – головне. У потрібний момент вони обов’язково підкреслять: «Я теж мисливець».

Так перелічувати можна довго, але серед мисливців є й справжні, «правильні», які відносяться до захоплення полюванням як до невід’ємної частини свого життєвого шляху. Для них природа і дикі тварини є не тільки фоном, на тлі якого іде дійство життя. До полювання вони ставляться як до однієї зі складових загальної культури нашого суспільства. Їх цікавить усе пов’язане з цим: традиції, етика, поводження зі зброєю і правильне використання боєприпасів, ведення мисливського господарства, дбайливе відношення до природи, охорона і відтворення мисливської фауни. Такі мисливці не залишають без уваги історію розвитку полювання, літературну спадщину на згадану тематику. А під час полювання, вони більше цінують безпосередньо сам процес, ніж результат. Адже емоції, які надають гостросюжетні моменти переслідування, очікування і, нарешті, зустріч з об’єктом полювання, ні з чим не порівняти. Для таких мисливців головним є відношення до природи з її мешканцями і саме це й визначає щільність диких тварин в угіддях і стабільність їх популяцій.

Таким мисливцям прикро бачити все негативне, що нині відбувається в нашій мисливській галузі. Образливо їм усвідомлювати, спостерігаючи за успіхами наших найближчих західних сусідів. Адже усі ці країни не так давно одночасно з нами покинули табір соціалістичних держав й у них була аналогічна ситуація. Як дбайливо свої угіддя охороняють і мисливці, і держава. Як правильно у них працюють закони, яких беззаперечно дотримуються всі, і які не порушуються права мисливців, як рівноправних громадян своєї країни.

У нас зовсім інша картина – протилежна. Влада нашої країни не може або не хоче боротися з браконьєрами, які все знищують на своєму шляху. На жаль, нині усе це покладено на користувача мисливських угідь, але частина з них або не спроможні займатись охороною та розвитком мисливського господарства, або просто не мають бажання цим займатись і змусити їх ніхто не може. Наслідки такого відношення держави до мисливського господарства можна побачити по всій Україні.

Міністерство екології, здавалося б, має до цього питання безпосереднє відношення, але в дійсності його діяльність абсолютно протилежна логіці. Не треба бути фахівцем, щоб побачити, як нині знищується наше довкілля: забруднюється промисловими і побутовими стоками та відходами, за їх мовчазної згоди здійснюється бездумна забудова передмість, коли не враховуються ні санітарні, ні інші діючі норми. Межі котеджних ділянок захоплюють берегову лінію водойм знищуючи природу, середовища існування дикої фауни, місця гніздувань водоплавних пернатих, місця нерестовищ риби тощо. Де робота славнозвісних екологів, у тому числі, громадських організацій? Куди вони дивилися, коли забудовувалися заплавні луги та болота біля Кончи-Заспи, заплави Стугни й інших річок? Чому ведеться забудова берегів перлини України озера Світязь? А воно розташоване на території Шацького національного природного парку.

Але ж зовсім недавно наші предки, якихось сто двадцять років тому, замислювалися над цими проблемами і працювали над цим. Так, у 1895 році Київський відділ Товариства рибалок і риборозведення з метою збереження рибних ресурсів Дніпра, оголосили озеро Конча заповідним, і використовували його як природний рибороз­плідник. А що там зараз?

Досить дивними здаються активні виступи директора громадської організації «Київський еколого-культурний центр» Володимира Борейка проти використання мисливцями свинцевих набоїв. Невже, вважаючи себе істинним захисником нашої природи, він не бачить інших глобальних екологічних проблем нашої країни? Адже на таку його боротьбу можна подивитися й з іншої боку: йому легше виділитися у боротьбі з сільським дідусем-мисливцем, ніж з олігархом, що порушує закон, але має капітал, потрібні знайомства.

Але повернемося до наших копитних. За радянських часів існували три основні громадські організації, що об’єднували у своїх лавах мисливців: УТМР, ТВМР і «Динамо», нині вони втратили свої позиції, поступившись частиною угідь іншим громадським і приватним мисливським господарствам. «Динамо» та ТВМР, через недбалі дії свого керівництва, «спускають останній подих». УТМР ще тримається на плаву завдяки своїм районним підрозділам, але все одно втратили багато угідь та членів організації.

Нові мисливські господарства мають різну спрямованістю: одні приймають на полювання у свої угіддя усіх охочих мисливців, інші спеціалізуються на обслуговуванні заможних мисливців, треті – мисливські клуби з вузьким колом членів або одним власником, де доступ до угідь, як ви розумієте, дуже обмежений. Деякі господарства мають добре обладнані бази, готелі, лазні й басейни і туди нічого сунутися простому мисливцю.

Переважно, створені за останню чверть століття, комерційні мисливські господарства мають вузьку спеціалізацію, культивуючи у своїх угіддях в основному здобич копитних, як найприбутковіший вид полювання. Хутровій і пернатій мисливській фауні у них приділяється значно менше уваги, бо це не приносить відчутного доходу. Тому, полювання з кожним роком стає дорожчим і менш доступнішим.

Як бачимо, єдиної концепції в побудові і розвитку окремих мисливських господарств у нас немає. Кожен йде своїм шляхом і дуже шкода, що за останні кілька років українські мисливці втратили державні мисливські господарства, які й охоронялись краще, ніж громадські, і послуги вони надавали якісніші, і вартість була доступніша, ніж у комерційних.

На тлі нерайдужного стану мисливського господарства почали з’являтися й позитивні промінці світла. Організовуються мисливські господарства нової формації, які будують свою роботу за принципом наших західних сусідів. Як приклад ВТ «Поліське ТМР» у Брусилівському районі Житомирської області. Це товариство схоже на клуб, де об’єднані місцеві мисливці. «Поліськівці», хоч і з великими зусиллями, але змогли налагодити ефективну роботу в мисливських угіддях площею 19,7 тис. га, збільшили чисельність копитних, налагодили охорону.

Підсумовуючи, перефразувавши афоризм знаменитого Мічуріна, можна сказати так: «Мисливцям не треба чекати милості від влади, необхідно самим брати справу у свої руки і будувати мисливську галузь не зверху вниз, а знизу до верху». Тільки коли саме мисливський колектив буде голов­ним господарем у своїх угіддях, буде ефективно займатись охороною та відтворенням дичини, тоді і в Україні ми побачимо картину, як на заході, де стада козуль і оленів бігають уздовж огорож автострад, і людей треба буде оберігати від тварин, а не навпаки.

Володимир УРСУЛ,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top