Мисливська наука

Історія і сьогодення мисливства в Україні.

Полювання… Для мисливця – це ранкова зоря з туманом над очеретами та свистом качиних крил, засніжені смереки, гавкання гончаків і шалений біг по глибокому снігу напереріз сікачу. Але це тільки зовнішні романтичні атрибути складного організму під назвою «мисливське господарство».

Полювання відіграло величезну роль взагалі у становленні людини. Дехто навіть з учених, далеких від біології, висловлюють думку, що первісна людина була рослиноїдною, а в подальшому розвитку стала «гіршою», пристрастившись до м’яса. Ця нісенітниця підхоплюється дилетантами та збоченцями у харчуванні, які не знають, що навіть серед тварин м’ясоїдність супроводжується більш складною поведінкою, та як кінцеве явище – вищим інтелектуалізмом.

Дійсно, м’ясо – це концентрована їжа з великим вмістом основних компонентів – білків (будівничого матеріалу), жирів (акумулятора енергії) та мікроелементів. Тому в еволюції людини перевагу отримали гілки людиноподібних істот, що харчувались саме м’ясом тварин. Крім того, велике значення мали соціальні риси. Тому полювання первісної людини привело врешті-решт до створення біосоціальної істоти. Вже на перших кроках еволюції виживали й залишали нащадків угруповання людей, що об’єднувались для сумісного полювання на великих тварин: мамонта, носорога, диких коней. Це приводило до соціалізації людини: створювалась якась ієрархічна структура, яку очолював не завжди найсильніший, але завжди найрозумніший. Сила, хоробрість вождя поєднувалася з розумом, умінням аналізувати процес полювання, розробляти найбільш небезпечні і в той же час ефективні, кажучи сучасною науковою мовою, хай і примітивні технології. Крім того, тваринна їжа могла добуватися весь рік! Тому рослинна їжа не мала такого великого значення ще й тому, що вона пов’язана з порами року.

Завдяки постійному добуванню м’ясної їжі (тобто тварин), людина швидко «розумнішає», тому не дивно, що сучасний «Хомо сапієнс», незважаючи на те, чи він вийшов з центру Нью-Йорка, чи з племені на узбережжі Чукотки, в змозі освоїти сучасну інформацію. Мозок, «зліплений» еволюцією завдяки полюванню і харчуванню м’ясом, має колосальні можливості, відсутні у рослиноїдних тварин.

Сучасне полювання має й інший, дуже важливий для сучасної людини аспект, про який вчені-психологи, на жаль, майже не згадують. Інформаційний потік «засипав» нас і в ньому загубились деякі, м’яко кажучи, не дуже приємні, глибинні риси людини, серед яких на першому місці – його величезна агресивність. Тому полювання – це спосіб нейтралізувати значну її частину. За майже 60 років спілкування з мисливцями (серед них були професори, робітники, селяни, політичні діячі та інші) я дійшов висновку, що ці люди, як правило, носії найкращих людських якостей. Як не дивно, але відомі вчені, артисти, художники найчастіше були мисливцями. Я пригадую моїх учителів: професорів М.А. Воїнственського, М.М. Щербака, О.Б. Кістяківського, В.Є. Флінта, які були завзятими мисливцями та зробили великий внесок у зоологію та відтворення рідкісних видів птахів.

Полювання та все пов’язане з ним пройшло разом із становленням людини складний шлях. На першому етапі це була необхідність, що змушувала людину для успішного вистежування тварин вивчати особливості життя своєї здобичі, передавати цю інформацію нащадкам. А під час полювання необхідність якогось спілкування стимулювала створення та розвиток мови. Я впевнений, що всебічне визначення полювання у формуванні людини ще чекає на свого розробника, але те, що це явище було видатним в історії формування людини – безперечно.

Вже в IV–II тисячолітті до нашої ери полювання деякою мірою стає для невеликої частки аристократії розвагою, можливістю показати свою мужність, силу, хоробрість, уміння володіти зброєю. Так, ассірійський цар Хаммурапі полював на левів, пізніше, в VIII–XIV ст. нашої ери, київські князі билися віч-на-віч з туром чи сікачем, французькі королі полювали на кабанів та оленів. У цей час особливого розвитку досягає полювання з соколами: кречетом, сапсаном та балабаном. У Московії при Олексії Михайловичі ця розвага набуває величезного значення (іноземні посли вважали, що царське «віддарювання» кречетом замість скринь із дорогоцінним камінням – це знак прихильності й поваги до них та їхньої держави). Пізніше, при синові його Петрі все це зникло (пригадайте Петрові жахи щодо знищення та катування людей, його пияцтво, але на полюванні він не був жодного разу).

На мою думку, загалу треба знати, що завдяки полюванню були створені і перші в світі заповідники (для збереження соколів – на півночі Московії, оленів – у Франції, зубрів – на Кавказі і в Біловезькій Пущі – у Російській імперії). Навіть створення «надморських заповідників» на Азовському узбережжі України відбулося завдяки мисливцю А.С. Костюченку!

Швидке перетворення Західної Європи в лани, міста і заводи призвело до різкого зменшення кількості мисливських тварин. Полювання вже не є засобом добування необхідного, воно стає переважно розвагою для заможних людей. Таке поєднання (заможність мисливців при нестачі мисливських тварин) привело до створення мисливствознавства як науки. Все частіше важливим стає не м’ясо добутої тварини, а роги оленя, козулі, баранів, ікла дикої свині, шкіра та череп хижих звірів. Необхідність їх адекватної оцінки привело до формування окремої ланки мисливствознавства – трофейної справи.

З часом великі кошти витрачаються на штучне розведення мисливських тварин: оленів, ланей, муфлонів, фазанів. Потреби в штучно вирощених тваринах поступово втілились у найважливішій зараз ланці – розведенні дичини. Нові й нові потреби приводять до формування мисливствознавства як комплексної науки, завданням якої стає не тільки розробка методів використання ресурсів тварин, але й штучного розведення птахів і звірів та шляхів покрашення умов їх існування, мисливської зброї і знаряддя, а також мисливського сервісу і туризму.

Після розпаду СРСР в Україні залишилося декілька десятків мисливствознавців радянської школи, орієнтованої переважно на добування тварин з найменшими витратами у Східному Сибіру, де щільність населення дуже низька. В Україні ж умови зовсім інші (найвища в Європі щільність населення, значний антропогенний вплив на екосистеми) і тому нам потрібні спеціалісти, що добре розуміються на управлінні угрупованнями мисливських тварин, розведенні дичини, технологіях підвищення якості мисливських угідь та інші. Тому стало питання підготовки фахівців у ВНЗ України. Це було необхідно тому, що вже у середині ХХ століття мисливство перетворилося в індустрію зі своїми виробничими особливостями, інфраструктурою, тисячами робочих місць та значними надходженнями у державний бюджет.

В Україні було створено десятки розплідників, де вирощували і випускали в угіддя десятки тисяч фазанів (і тепер цей птах – обов’язковий елемент нашої фауни), акліматизували невідомих раніше в Україні звірів: плямистого оленя, європейську лань, муфлона, єнотоподібного собаку, американську норку, ондатру. Вони дали додаткові можливості для мисливських господарств. Разом з Держлісагентством великий вклад у збагачення фауни зробили підприємства УТМР.

Довгий час мисливське господарство не мало чіткої законодавчої бази. Тільки у середині 90-х років з’явилася перша спроба створити Закон про мисливське господарство та полювання, але лише у 2000 році він був прийнятий. Це дуже важлива подія в історії мисливського господарства, що дала поштовх до створення разом з державними та громадськими мисливськими організаціями – приватних мисливських господарств.

Розпочато і підготовку спеціалістів – мисливствознавців. Уперше в країні цю спеціальність на рівні бакалаврів було відкрито в Кримському агротехнологічному університеті (м. Сімферополь) у 2002 р., а потім ще й у Харкові та Львові. На жаль, у новому переліку спеціальностей у 2012 р. мисливствознавство було знищено, а на рівні спеціалізації залишилось у «лісовому господарстві». Але ж дерева, на відміну від птахів та звірів, не літають і не бігають! Інженери лісового господарства (я з великою повагою відношусь до них!) мають недостатні знання роботи у мисливських господарствах! Тому є нагальна потреба відновити підготовку бакалаврів – мисливствознавців.

Ентузіасти мисливствознавства не заспокоїлися й у 2012 р. під керівництвом автора було розроб­лено державний стандарт та відкрито магістратуру зі спеціальності «мисливствознавство» у Криму, а потім у Києві (НУБіП) та Харкові. До 2014 р. все ж у Сімферополі готували досить кваліфікованих мисливствознавців, але після окупації Криму там все це було знищено.

Мисливське господарство України практично не забезпечено науковими кадрами. Зараз у нас немає спеціалізованого науково-дослідного центру з мисливського господарства (такий центр не замінить лабораторія у Олешках та Харкові). Інститут зоології НАНУ зараз немає у своєму складі висококваліфікованих науковців, які розуміються в мисливствознавстві. Як не дивно, але нині справжній науковий центр мисливствознавства розташований у невеликому місті Мелітополі. Тут у різних ВНЗ працюють відомі науковці, доктори наук В.І. Лисенко, А.М. Волох, О.І. Кошелєв, Й.І. Чернічко та інші.

Сучасне мисливське господарство в Україні – це важлива галузь народного господарства, що налічує кілька сотень спеціалізованих мисливських підприємств, забезпечує роботою тисячі людей, які опікуються дичиною і підтримують її оптимальну чисельність, надають послуги для мисливців та відраховують податки до держбюджету. Тому для розвитку мисливського господарства Україні потрібна якісна та сучасна мисливська освіта та наука, тільки тоді ми будемо мати шанс зберегти мисливську галузь – традиції і спадщину нашої країни.

Валерій ЛИСЕНКО,
доктор біологічних наук, професор,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top