Сподівання «куркуля»

Відверта бесіда з президентом Асоціації фермерів та приватних землевласників України Миколою Стрижаком.

Вільного часу у президента Асоціації фермерів та приватних землевласників України Миколи Стрижака практично немає, бо його хочуть бачити і на телевізійних каналах, і на публічних заходах. Ось тепер, трохи перепочивши після тривожних ефірів, йому доводиться експромтом відповідати на запитання, котрі варто було б поставити урядовцям Олексію Гончаруку та Тимофію Милованову.

– Миколо Івановичу, Ви краще за будь-кого знаєте, що єдине джерело доходу на селі – це земля. Наскільки цей дохід реальний? Чи можуть дрібні фермери та особисті селянські господарства обернути його на користь конкретної сільської громади?

– Уявімо ситуацію, що на території сільської ради, де розпайовано майже 2000 га землі, 500 га обробляється дрібними фермерами та ОСГ. Якщо вони будуть дотримуватися правильної технології вирощування, скажімо, зернових, жнивуватимуть організовано і без зайвих втрат, а вирощене збіжжя не скинуть поспіхом заїжджим зернотрейдерам, а трішечки потримають до вигіднішої ціни, можуть отримати в середньому з 1 га землі чистого прибутку 8000 грн, і ця сума – далеко не межа. Зробіть нескладний розрахунок, і переконаєтеся, що до сільської громади зайдуть кошти в сумі 4 мільйони гривень. Покажіть мені хоч одну європейську державу, здатну дотувати сільську громаду чисельністю 150 осіб такими траншами!

– Нині бачимо в Уряді нові обличчя і сподіваємося на інноваційні реформи, особливо в аграрному секторі. Чи виправдані такі сподівання?

– Не хочеться знову говорити про вантаж старих проблем, залишених новому Уряду попередниками. Але вони таки є, і з цим потрібно рахуватися і урядовцям, і суспільству. Тим більше, що нових ідей поки що не видно. Навряд чи можна вважати інновацією земельну реформу, за основу котрої намагаються видати скасування мораторію на продаж землі. Навіть термінологію трохи причесали, щоб виглядало пристойніше: вже не про купівлю-продаж мова йде, а про обіг землі, та й взагалі, не варто, мовляв, говорити про запровадження якогось нового ринку землі, а лише про «детінізацію» існуючого. Так принаймні стверджує міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України Тимофій Милованов. Тому на особливі інновації розраховувати не варто. Хоч зліва направо розкидай карти, хоч у зворотному напрямку, їх у колоді однаково буде фіксоване число. Так само й з новими ідеями.

– В одному з недавніх телевізійних шоу вже згаданий Тимофій Милованов вимовив досить-таки сакраментальну фразу: «Ми прагнемо збудувати козацько-куркульську державу». Звичайно, це сказано для красного слівця, але хочеться запитати пана міністра: що конкретно планує робити його міністерство, щоб започаткувати майбутніх куркулів, тобто знайти для підтримки дрібних фермерів і приватних землевласників кошти, яких у проекті Бюджету-2020 досі не видно?

– Дійсно, в проекті бюджету для нас – зеро. Тому про куркульську республіку можна лише фантазувати. Як тільки матиму нагоду, запитаю у міністра про це, а ще хочу поставити й додаткове запитання: чи розраховувати фермерам та власникам ОСГ на державну підтримку в 2020 році? Тобто на компенсацію відсоткової ставки при кредитуванні селян у комерційних банках, часткову компенсацію вартості сільгосптехніки та обладнання українського виробництва, відшкодування коштів при купівлі племінних тварин, компенсацію вартості реконструкції й будівництва тваринницьких ферм, компенсацію вартості придбання віт­чизняного посівного матеріалу та саджанців, підтримку створення та розвитку сільськогосподарської кооперації тощо.

Приватні господарі цікавляться також: чи буде передбачена для них, як тепер, державна допомога за утримання молодняка великої рогатої худоби до однорічного віку і в якому розмірі? Та й власники земельних паїв, які повірили в державну підтримку й легалізувалися як сімейні фермери, неодмінно запитають: чи буде працювати програма фінансової підтримки сімейних фермерських господарств через механізм доплати на користь застрахованих осіб – членів/ сімейного фермерського господарства – єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яка була передбачена на 10 років?

І ще одне важливе запитання: а що робити господарствам, які повірили у відшкодування відсоткової ставки державою та взяли кредити на 3–5 років (на сьогодні це в середньому 24–25% річних). Хто їм тепер компенсує ці відсотки? Хто відповість у випадку їх банкрутства?

Тож, слухаючи бадьорі запевнення урядовців, що малим фермерам і приватним землевласникам не варто журитися, про них подбають, їх підтримають, я мушу згадати Станіславського з його знаменитим «не вірю!». Не буде в нас козацько-куркульської республіки, а буде латиноамериканська модель сировинної країни, де пануватимуть 6–7 великих агрохолдингів та агрокорпорацій, з прямим чи опосередкованим іноземним капіталом, а пересічні землероби залишатимуться у них наймитами.

– Чому цілком, здавалося б, нормальні реформи у нас, зазвичай, або спотикаються, або гальмують? Чому ми завжди шукаємо манівців, коли дорога під ногами? Ну, не дав Бог нам Лінкольна, Черчілля, Де Голля, але ж ми не найдурніша нація?

– Ні, ми розумні, але ментальність маємо дещо специфічну. Ми, українці, можемо інтенсивно об’єднуватися найчастіше за двох умов – у дуже великому щасті і в дуже великому горі. Дуже велике щастя ми відчували в період отримання незалежності, коли мільйони людей брали участь у масових заходах, тоді кожен був для кожного навіть більше, ніж брат. А дуже велике горе ми відчули, коли в 2014-му на нас напав агресор.

Крайні репери зрозумілі. Але що між ними, в проміжку між щастям і нещастям? А в ньому стоїть українець, який є одночасно господарником, куркулем, лідером і просто вільною людиною, яка ментально в буденності сама по собі. І тут починаються спекуляції на кшталт того, що ми інертні, нерішучі, заздрісні, байдужі один до одного, неграмотні чи навіть ледачі. Ні, ні і ще раз ні! Ми ГОСПОДАРНИКИ. Але ситуація нагадує риболовлю, коли нам надали вудку у вигляді земельних паїв, але не дали садка для зберігання спійманої риби. І виходить: на ліску, поплавка, гачка десь назбирали кошти, та й то не всі, з них ловити рибу навчилися тільки одиниці, але таки навчилися, а де зберігати здобич? Якщо продати рибу одразу після вилову, виходить дешево; якщо не продати – зіпсується, та й об’єднатися в кооператив – нажити ще більше проблем. А держава не збирається бути вічним поводирем: тобі створили умови, дали вудку – живи! А не вмієш – спускайся на дно і сиди там зі своїм песимізмом і своїм менталітетом.

– Навколо нас можна без особливих старань знайти країни, які свого часу спокусилися легкими грошима і продали частину своїх земель. Серед них Болгарія, Латвія, навіть Польща. Зараз кусають лікті, а повернути втрачене не можуть. А великомудра Росія взагалі примудрилася запустити на свій Схід китайців, і тепер там Росії менше, ніж на Курилах. Невже приклади цих держав нас нічому не вчать?

– Для того, аби вчитися на чужих прикладах, потрібно мати розум, відповідний світогляд, бачити далі за свого носа і нікому не заздрити. Бо те, що сьогодні здається переконливим успіхом, завтра може поставити країну в критичне становище. Ми маємо свою Богом дану нам країну і свої найвищі цінності: це наша мова і наша територія, тобто земля України. Ці два чинники є визначальними для нації, вони повинні бути неподільними. Рекомендую кожному фермеру носити з собою Конституцію України і щодня 3–4 рази читати її – не всю, лише дві статті, а саме: статтю 13 – «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу», та статтю 14 – «Земля оголошена основним національним багатством українського народу» – і це незалежно від того, хто на сьогодні є її власником.

Зараз декому з наших політиків і їхніх «західних партнерів» дуже хотілося б, аби селяни захопилися «формулою Штайнмайєра» чи ще якоюсь дурницею і менше думали, що буде, коли землю (тобто територію України) скуплять свої чи чужі олігархи, а потім продадуть її вже як свою власність кому захочуть – хоч би й ворогам. Ба, більше, всі потуги навколо запровадження так званого ринку землі затіяні купкою саме тих людей, які до цього часу вже, так би мовити, сформували собі земельні банки, причому величезні, та ще й незавжди «по-білому». Пошукайте в Європі конкурентів українським підприємцям, які вже володіють земельними площами в 300, 400, 600 тисяч гектарів і не відмовляться прикупити ще земельки! Ось і тужаться наші нувориші, щоб легалізувати свої статки, бо що там далі буде – одному Богу відомо. Легалізувати ж землю легше в умовах ринку. Іншими словами, за кожним діянням влади, за кожним законопроектом, за кожним публічним виступом Президента чи когось із його найближчого оточення криється одвічне запитання «кому вигідно?».

– Ви багато часу, енергії й нервів витрачаєте на те, щоб власними силами і за допомогою мас-медіа налагодити діалог із «урядом реформаторів» та уберегти фермерську Україну від розшарування і подальшого знищення. Що вдалося і чого ще потрібно досягти?

– Сьогодні наша Асоціація намагається вийти на конструктивний діалог із Президентом України, парламентом, Кабінетом Міністрів, профільним міністерством. Але, повірте, непросто вести діалог із людьми, які ніби погоджуються з твоїми аргументами, навіть дякують за корисні поради, а потім все одно роблять по-своєму, причому незавжди правильно». Зовсім як ті миші зі старої студентської байки, яку колись розповів наш професор: «Жили собі миші, а потім до них у поселення внадився кіт і почав їх винищувати. Зібрали вони Раду і вирішили, що уберегтися від котячих набігів можна простим способом: причепити до хвоста хижакові дзвіночок, щоб почути здаля його наближення і сховатися. Проголосували одностайно, і тільки потім одне мишеня запитало: «А хто причепить того дзвіночка?». Відповіді не було… Не знайшов я її ані в проекті Державного Бюджету України на 2020 рік, ані в законопроекті про обіг землі. А знайти, за активної участі керівництва Уряду, конче потрібно, інакше всі розмови про розвиток середнього класу на селі будуть мильною бульбашкою.

На завершення бесіди Микола Іванович закликав усіх фермерів, усіх селян до пильності, особливо в розмовах з представниками влади та підписанні будь-яких документів: «Рейдерство, особливо «паперове», живе і ще довго житиме, тому будьте мудрими і обережними, а головне – тримайтеся за свою Асоціацію, бережіть єдність».

Спілкувався
Володимир ЯРОШЕНКО,
Газета “Природа і суспільство”

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top