Лісовий красень

Лось. Минуле, сучасне та майбутнє найкрупнішого оленя України.

Необхідно, нарешті, розібратися, що відбувається з українським лосем. Чому на нього безальтернативно закривають на чверть століття полювання і що буде зроблено для його охорони та відтворення?

Знаю з власного досвіду – якщо хочеш побачити у лісі щось нове, незвичайне та цікаве, не полінуйся, прокинься раніше, щоб удосвіта вже бути там, де сподіваєшся на зустріч із невідомим. Гарантії успіху значно підвищуються у тиху, хмарну та маловітряну погоду. А якщо ще й моросить з неба дрібний дощик – вважай, тобі пощастило.

Так було й у той ранньовесняний поліський ранок. Я вийшов на точку, де вчора завершив, а сьогодні продовжив маршрутний облік чисельності лося методом обліку його зимових дефекацій, які у цієї тварини-дендрофагу, тобто деревоїдного оленя, завдячуючи лігніну в спожитій деревині, консервуються та зберігаються впродовж багатьох місяців.

Попутно обліковувалася і козуля. Недавно зійшов сніг, зелена травичка ледь припорошила сірі галявини, і я уважно придивлявся на обидва боки чотириметрової маршрутної лінії у пошуку «кормових» слідів лося та козулі: дефекаційних купок, які фіксував у журналі за видоспецифічними ознаками «авторства» – самець, його вік, чи самиця (рис.1), її вік; таксаційну характеристику угідь, де тварини годувалися; вів перелік стану дерев та кущів, які об’їли тварини. Згідно з методикою, напрямок маршруту визначався за компасом через середину кожного лісового кварталу і я мусив не халтурити, а йти чітко за лінією через усі хащі заболочених заповідних борів. Уже вкотре виходжу з чергового болота на піщану галявину, де росте молодий сосняк, йду поперек зарошених уранішньою вологою рядків і на одному з міжрядь ледь не наскакую на лежачого молодого лося-пантача. Він мене не побачив.

Ніби вчора це було, хоча пройшов не один десяток років. Назавжди запам’яталася картинка: початок весняного дня з мутним сонцем праворуч, моросить тихенький дощик, не трісне під чоботом жодна гілочка на м’якій глиці, майже непомітний вітерець дихає в обличчя: ось чому я ледь не наступив на цього бичка, що куняв на м’якому моху й жував жуйку, як звичайнісінька домашня корова. Вже пізніше я розгледів його схилену голову під шикарними та м’якими, навіть на погляд, пантами. Порушивши методику, крадькома позадкував сосняком, обійшов поза вітром безпечного рогатого дурника, який продовжував спокійно жувати на лежці, й рушив далі маршрутом на північ у напрямку до білоруської границі заповідника, до якої залишалося півтора квартали ходу. І до, і після цієї здибанки я зустрічав десятки лосів-одинаків чи їх групи у поліських та лісостепових масивах на облікових прогонах, на маршрутах, але ті м’які, сап’янові панти пам’ятаю досі.

Облік молодих сосен, пошкоджених лосем

Взагалі період польових спостережень співробітників сектору мисливствознавства за станом популяції лося в угіддях різних лісомисливських областей України охоплює 36-річний проміжок часу (1981–2016 рр.). Початок наших досліджень співпав з проблемним періодом високої чисельності лося у системі «ліс-лось», мільйонними збитками лісової галузі від його кормової діяльності, коли щільність населення цього оленя у деяких лісових масивах Житомирської, Чернігівської, Рівненської, Полтавської областей досягала 10, іноді – 13–18 особин на 1000 га лісових угідь, а в деяких угіддях ще більше. Наприклад, у Селезівському заповідному лісництві на площі 7,5 тис. га у облікові зими збиралося до 270–290 лосів. Максимальна їх чисельність у країні становила 15 300 голів у 1971 році та співпала з максимумом кормових запасів значних площ соснових молодняків посадки 1960-х. Такий високий рівень щільності населення лося спостерігався впродовж двох десятиліть (14 800 особин у 1991 р.). Згодом чисельність поголів’я почала падати та сягнула мінімуму (4,3–4,4 тис.), який тримався впродовж 2002–2006 років. Саме тоді постало питання заборони полювання та навіть внесення лося на сторінки вітчизняної Червоної книги. Зниження загальної чисельності лосиного поголів’я України на фоні загальної циклічності стану популяції лося в усій європейській частині ареалу цього мисливського виду співпало з різким зниженням обсягу створюваних штучних деревних молодняків з 50 до 10 тис. га на рік, а також стало можливим через надмірний прес не лише браконьєрського полювання, але й офіційного промислового відстрілу.

Зимові дефекації дорослої самиці лося

Період депресивного стану віт­чизняної популяції лося закінчився, на нашу думку, у середині першого десятиліття нового століття, коли чисельність стабілізувалася на рівні 4,7–5,0 тисяч особин з тенденцією незначного зростання. Дослідники Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України (В. Смаголь, Г. Гаврись, О. Салганський-молодший, 2012) писали: «…Станом на 2009 р. чисельність лося в Україні перебуває у межах 4600–4700 особин, що зумовлює впевненість безпеки виду в найближчому майбутньому, а відтак знімає питання внесення його до вітчизняної Червоної книги, …зумовлює необхідність продовження досліджень… та заборону полювання на лося впродовж найближчих років».

Лося до Червоної книги не внесли, відстріл через кілька років поновили за ознак деякої популяційної стабілізації, вираженої у зростанні загальної чисельності до 6,4 тисячі особин у 2014–2015 роках. Упродовж 2012–2015 знову, як у далекі «лосячі» 1980-ті роки, ми почали зустрічати та обліковувати появу серйозних зимових стійбищ лосів у Поліссі (Чернігівська область – «Межиріччя», Краснянське військове лісництво; Житомирська – ДП «Коростишівське ЛМГ», де лісокористувачі навіть змушені проводити репелентний захист молодих сосняків.

Ми фіксувати знахідки скинутих лосиних рогів з крупними ро­зетками, притаманними перспективним бикам, появу мігруючих одиночних лосів значно південніше границь ареалу – у північно-східних угіддях Миколаївської області. Ці прояви популяційної активності вселяють оптимізм щодо можливості відновлення виду в Україні.

Захист молодих насаджень за допомогою репеленту

Разом з тим, турбує питання: наскільки гарантованим є рівень такої стабільності, враховуючи низьку ефективність діяльності сучасної єгерської служби в умовах відсутності бюджетного фінансування та загального занепаду мисливського господарства? Питання залишається без відповіді, бо для неї потрібно, здається, геть небагато – лише надійна інформація, ціна отримання якої – проведення більш-менш серйозного вивчення стану справ. А саме – термінове виконання обліку загальної чисельності та статево-вікової структури лосиного стада, плюс аналіз стану використання запасів зимових кормів, допустимих до використання тваринами-дендрофагами в сучасних умовах. І все – картина стане зрозумілою. Починати потрібно не з спонтанної заборони використання популяції лося (на 25, а чому не на 125 років?), а з професійного аналізу ситуації, що склалася. Ніколи ще незважені заборони не приносили користі справі. Для прикладу варто згадати рішення Житомирської обласної ради УТМР «Про закриття на 5 років полювання на козулю в угіддях УТМР», яке було прийняте на початку 90-х років минулого століття. Згідно з цією програмою, планувалося мінімум удвічі збільшити чисельність поголів’я козулі європейської у мисливських угіддях УТМР. Прийняте рішення не обговорювалось ні серед первинних мисливських колективів, ні науковців. У результаті звичайний у ті часи мисливський вид за два роки заборони полювання на нього втратив 2/3 чисельності поголів’я через масове браконьєрство в угіддях первинних мисливських колективів за участю тих же членів УТМР. Чинність цього сумнівного рішення була призупинена.

Але навіть професійне з’я­су­ван­ня стану «популяційних справ» лося залишить невирішеним тривіальне питання: «Що ж робити далі?». До речі, «лосяча» проблема турбує не лише українських лісівників, мисливських користувачів, біологів, усіх любителів живої природи, які бажають зберегти у збіднілій фауні диких тварин України такого, без перебільшення, прекрасного представника, найкрупнішого з родини Оленів.

Свіжі пошкодження кори сосни лосем

В усій південній частині європейського ареалу лося спостерігається зменшення чисельності його поголів’я. Деякі країни Балтії навіть реалізують державну програму реабілітації лося. Біда ж наша в тому, що у нас немає кому і немає за що виконувати мисливський моніторинг. Європа ж тримає руку на пульсі мисливських проблем. За прикладами не треба плавати за далекі моря, досить перейти державний кордон, куди ми так прагнемо. У румунів та поляків мисливський гектар дає на порядок, півтора, а у німців – на два порядки і більше прибутку, ніж наш. Крім того, німці мають дев’ять активно працюючих науково-дослідних інститутів з мисливства. Тобто, є за що і є кому вирішувати фахові проблеми.

Так, може, згадаємо, що мисливське господарство України, як галузь, існує, а згідно з існуючим законодавством (Закон України «Про мисливське господарство та полювання») – є сферою суспільного виробництва, основним зав­данням якого – охорона, регулювання чисельності диких тварин, використання та відтворення мисливських тварин, надання послуг мисливцям щодо здійснення полювання, розвиток мисливського собаківництва.

Тобто пора центральному органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері не лишень лісового, але й мисливського господарства, зібрати за круглим столом основних користувачів мисливських угідь, де проживає наш вітчизняний лось і яким сотні тисяч українських мисливців платять за щось щорічні внески, відомчу науку, яка займається мисливськими проблемами та поставити перед ними завдання: «Розберіться, в кінці кінців, що там відбувається з нашим лосем – гордістю та окрасою українських лісів. Відзвітуйте нам, чому на нього безальтернативно закривають на чверть століття полювання, тобто полишають напризволяще, і що буде зроблено для його охорони та відтворення?»

Ігор ШЕЙГАС,
канд. с.-г. наук,
ДП СФ «УкрНДІЛГА»,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top