Хто найбільший ворог браконьєра?

Як вести господарство в умовах обмеження полювання.

Наприкінці 2017 року в Україні були затверджені зміни в Законі України «Про природно-заповідний фонд України», який забороняє будь-яке полювання в місцях природно-заповідного фонду, зокрема, в заказниках. Ця норма не могла не вплинути на діяльність мисливських господарств, адже заповідні площі в деяких мисливських господарствах України становлять до 50%. Тим не менше, як розповіли лісівники, вдалося знайти можливість для компромісних рішень.

– У 2017 році в Україні налічувалося 1113 мисливських господарств. Так, на сьогодні в заказниках полювання заборонено. Як правило, ці ділянки використовуються користувачами як відтворювальні ділянки. Згідно до статті 27 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» кожен користувач мисливських угідь з метою охорони та відтворення мисливських тварин у межах своїх територій виділяють не менше 20% площі угідь (відтворювальні ділянки), на яких забороняється полювання. Враховуючи вимоги законодавства, на сьогодні користувачі мисливських угідь внесли зміни у свої накази і ті ділянки, які й так були виділені, включили об’єкти ПЗФ і здійснюють виключно біотехнічні заходи, – розповів начальник Управління мисливського господарства та полювання Державного агентства лісових ресурсів України Іван Шеремет.

Він нагадав, що біотехнічні заходи – це комплекс різноманітних господарських робіт, спрямованих на поліпшення умов існування, розмноження та збільшення чисельності мисливських тварин, і що сьогодні на території заказників забороняється полювання, а не встановлення біотехнічних споруд.

– Я вважаю, та й у світі так заведено, що мисливське господарство – це серйозна галузь виробництва: вона передбачає використання відновлюваного ресурсу, але ми, чомусь, цього не робимо. Я дуже добре розумію, що таке природоохоронний фонд різних категорій, і що без охорони природи ми зараз нікуди не дінемося, зважаючи на тиск людини на неньку-природу з усіх сторін. ПЗФ потрібен, але ПЗФ має різну категорійність. Згідно із сучасним українським законодавством, на територіях об’єктів ПЗФ, починаючи із найнижчої категорії заповідності, заборонено полювання. Я вважаю, що є такі категорії заповідників, де людині взагалі нічого робити – там має бути абсолютна заповідність, полювання – заборонено. Але якщо взяти ландшафтні парки, ботанічні заказники – тут інша ситуація. У Західній Європі, та навіть Білорусі, – на таких територіях, відповідно до встановлених порядків, ведеться мисливська діяльність. Все це визначено чинним законодавством у цих країнах, – наголосив старший науковий співробітник сектору мисливства Степового філіалу УкрНДІЛГА, кандидат с/г наук, старший науковий співробітник Ігор Шейгас.

Він додав, що під красиву «пісню» абсолютної заповідності неможливо вести будь-яке господарство. Абсолютна заповідність – це теорія, при якій абсолютно не можна втручатися в природу.

– Фелікс Робертович Штільмарк, на якого посилаються сучасні вітчизняні «природолюби», був великим та істинним патріотом-природолюбом у Росії. Він створив найбільші заповідні території в Сибіру, але розумів і говорив, що крайнощі такої теорії можуть доводити до маразму. Він наводив приклад, коли у величезному заповідному парку в тайзі працівники купували дрова в сусідньому лісгоспі за тисячу кілометрів… Тобто механічно переносити красиві, можливо, працюючі на безмежних та (колись!) незайманих просторах Росії – але нежиттєві ідеї на Україну – не логічно і не правильно. Тому я вважаю, що ситуація в цьому у нас іде з перекосом. Якщо ми йдемо в Європу, то подивімося, як це вони роблять – як ведуть мисливське господарство, як регулюють чисельність, скільки вилучають тварин – на порядок, на декілька порядків більше, ніж в Україні. В Європі таких категорій з абсолютною забороною – зовсім небагато. Якось у складі делегації довелось побувати у Великобританії, були працівники різних відомств (виробничники, сільське господарство, охорона природи), щоб подивитися, як у них там охороняється природа, як ведеться господарство в заповідниках. В Англії члени делегації потрапили в заповідний резерват – це найвища категорія заповідності. Повезли їх на берег океану, де охоронялися певні види перелітних птахів. Один із членів делегації запитав у гіда, чи дозволено тут полювання. На нього зашикали: мовляв, не ганьби Україну – яке полювання? А гід відповів, що звісно, дозволено. Бо вони ж не можуть ущемити в правах громаду, яка там живе. Але при цьому уточнили терміни ведення полювання, види і кількість птахів, дозволених до полювання. І в тій же Білорусі, яку я знаю десятки років, національні парки сьогодні – це найкращі угіддя, де білоруси приймають іноземців, ведуть полювання і мають величезні від цього прибутки, – додав Ігор Шейгас.

Неможливість контролювати поголів’я диких тварин він порівнює із фермою, де вирощують поросят, і при цьому не впливають на процеси, які там відбуваються – тільки вирощують і вирощують…

Про практичну сторону ведення господарської діяльності заступник начальника Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства завідувач сектором мисливського господарства Василь Гринь розповів таке: «Коли прийняли новий закон, то лісгоспи Київщини, разом із екоінспекцією, надали приписи користувачам мисливських угідь, згідно з якими всі вишки, які раніше стояли в заказниках, перенесли на межі заказників, де полювання дозволене».

Щодо безконтрольного розмноження тварин на заповідних територіях, то він розповів, що на Київщині існує проблема в тому, що в Чорнобильській зоні вовків розмножилося настільки, що вони вже пішли на південь області і загалом на південні області. Також, за його словами, шкоди деревам завдає і неконтрольоване розмноження лося.

– Мінприроди підписало наказ і внесло лося до Червоної криги, полювання на нього було заборонено. Згодом цей наказ судом був відмінений, але зараз Мінприроди подало апеляцію і дія рішення суду – призупинена, – додав Василь Гринь. – Ми нині тільки обліковуємо лося, ніяких полювань, про яке розповідають зоозахисники – не проводиться. Мисливські господарства будуть виконувати рішення суду, яке б воно не було. Якщо вони будуть дійсно розмножуватися необмежено, наші держлісгоспи страждатимуть від того, що лосі та й олень знищують лісові культури. В зимовий період вони з’їдають верхівки сосни, яка починає кущитися, – вони знову об’їдають. Бувають ділянки, де пошкоджено до 90% дерев. На зиму лось концентрується в якомусь місці – і там виїдають все, – додав Василь Гринь.

На думку науковців, Україна випадає з нормальної сучасної категорії природокористування і ситуація, що існує зараз, не відповідає вимогам часу.

Ігор Шейгас наводить приклад мисливського господарство, яке 56 років функціонувало на острові Джарлигач: туди завезли інтродуцентів – муфлона, оленя, лань, а 10 років тому на тій же території створили національний парк із абсолютно іншими відомчими підходами і відношенням до природи – на спільній території.

– Раніше працівники мисливського господарства, згідно з «Проектом організації та розвитку» знали, що на острові є певні оптимальні норми чисельності кожного виду крупних рослиноїдних тварин, які живуть на обмеженій території, скільки їх може бути, і не більше. Регуляція проводилася не тільки шляхом відстрілу, а й іншими способами – спеціалісти могли розрахувати ситуацію і тримати її на контролі. За умови співпраці тандему «національний парк – мисливське господарство» все змінилося: чисельність муфлонів перевищила оптимальну чисельність у 4 рази, інших тварин – у 2–2,5, 1,7 разів. На цій обмеженій та закритій острівній території через багату кормову базу різко підвищилася чисельність місцевих хижаків – лисиці та єнотоподібного собаки – це теж інтродуцент. Згідно з положенням про національний парк, інтродуцентні тварини не мають там жити. А це ж – всі копитні, які там є, крім оленя, питання про долю якого ще не вирішене, і якось їх потрібно переселяти. Існує невідповідність також у методах регуляції: в Києві затверджують ліміт – скільки їх потрібно забрати, але при цьому – стріляти не можна… Ось така невідповідність законодавства і реалій, – констатує Ігор Шейгас.

Щодо виходу з такої ситуації, то лісівники апелюють до європейського досвіду, який вже приживається і в Україні.

– Як в Європі, так і у нас користувачі мисливських угідь переходять на вольєрне утримання диких тварин: будують вольєри, завозять туди тварин, розмножують їх. Частину можуть продавати, частину випускати в природу… Вольєрні господарства мають дуже позитивний напрямок – щоб в угіддях було більше дичини, – переконаний Василь Гринь.

Оксана МИКОЛЮК,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top