Щоб ці ліси не вимерли, як тури

Що хвилює поліщуків волинської глибинки у межиріччі Прип’яті й Стоходу.

Коли останніми роками у країні ллється потік суцільного бруду на лісівників, коли що не день, то через ЗМІ поширюються нові й нові закиди на їхню адресу в тому, що «рубають, знищують, вивозять бідні дубки та берізки», коли основою прийняття рішень у державі з екологічних, лісівничих питань стає, за словами одного з екологів, «імітація, популізм і піар», то тут, у глибинці, населення звертається до лісівників з іншим питанням: «Чому не рубаєте, чому не приймаєте – він же гине, цей ліс?»

– Наші села межують з білоруськими, ліси підходять одні до інших і люди бачать, що біда в них і в нас одна, – каже директор ДП «Любешівське лісомисливське господарство» Віталій Котеленець. – Добре бачать і різницю в тому, як по-державному, швидко, рішуче борються з лихом у Білорусі і як заговорюють проблему в Україні. Там усі сили кинули на допомогу лісівникам у гасінні «біологічної пожежі», а в нас кидають брудом у лісівників, котрі по суті опинилися у країні наодинці з лихом. Залишилося тільки звинуватити їх у війні на Донбасі…

У дозорі на річці Стохід – лісничий Сваловичівського лісництва Віктор Рокун

Про масове всихання лісів уже написано багато, зокрема, у лісових виданнях і автором цих рядків. Не буду повторюватися, зупинюся на деяких аспектах проблеми, на питаннях, які особливо боляче зачепили поліщуків і які не менш хвилюють трудівників галузі в інших куточках країни. Поки ще зеленої України. Насамперед, надам слово представникам лісівничого корпусу краю, а потім поглянемо, як вдається їм плекати бори на бідних пісках Полісся.

Передано без вилучення – приречено на загибель. Такого висновку я дійшов уже давно – знайомлячись і на Поліссі, і в Лісостепу, і в Карпатах з добрим станом (у недалекому минулому) лісів державних підприємств і з гнітючим виглядом багатьох із них після того, як були віднесені до природно-заповідного фонду. Втім, прислухаймося до думки самих творців і хранителів зеленого дива.

Директор лісгоспу Віталій Котеленець у дендропарку, який створюють біля офісу підприємства

– Маємо в користуванні 29,7 тис. га земель лісового фонду, з них 24,5 тис. га вкритих лісом, – розповідає директор Віталій Котеленець. – Третина (тобто 34%) – це площа ПЗФ, в основному Національного природного парку «Прип’ять – Стохід», створеного 2006 року. В зоні діяльності його опинилися чотири з семи лісництв, причому Сваловичівське передано без вилучення (2482 га), та ще частина Дольського, а саме Бучанська дача (1256 га). Передано найкращі, найпродуктивніші ліси, які вже не виконують своїх лісогосподарських функцій, хоча за запасом стиглих і перестиглих насаджень у них зосереджена 4-річна розрахункова лісосіка підприємства. Зрозуміло, що ніяких рубок ні ми, ні нацпарк у заповідній зоні не веде. Утримуємо ж ці чималі масиви за рахунок лісгоспу – торік, скажімо, витратили 570 тис. грн, цього року сума буде ще більшою. А душа не перестає боліти, бо бачимо, який вигляд мають тепер «передані без вилучення». Бачить те і населення. Люди переконалися, що не лісівники знищують ліси, а шкідники, хвороби, люди вболівають за бори й діброви, які садили, ростили самі та їхні батьки, діди, і не можуть зрозуміти, чому оперативно не вибирається пошкоджена деревина, як те робиться в сусідніх Білорусі, Польщі. Що, запитують, завтра будемо показувати туристам, котрі приїздять до національного парку, – невже заповідник гнилих і сухих скелетів дерев? Та ще пересихаючі Прип’ять, Стохід, інші, менші, річки бездумно осушеного колись квітучого краю? З усього видно, до того йде.

– Не ліпша ситуація і в насадженнях, які не входять до заповідної зони НПП, – підключається до розмови інженер лісового господарства Василь Котик. – Окрім частини Дольського лісництва, це повністю Білозерське та Великоглушанське. Так звана господарська зона парку, де, відповідно, обмежено лісокористування. Відводимо там певну ділянку для рубання (згідно з лісовпорядкуванням), але щоб узгодити її, мусимо звертатися до низки природоохоронних організацій від Луцька до Києва.

Головний лісничий лісгоспу Олександр Шумік, майстер лісу Василь Тимощук і лісничий Деревківського лісництва Ігор Дроздик оглядають культури сосни звичайної

І чекати на рішення місяцями чи навіть понад рік. А ліс – середо­вище динамічне, воно постійно змінюється. Поки отримаємо ліміти, площа пошкоджених чи загиблих деревостанів зростає вдвічі-втричі. Санітарні ж рубки – це не примхи лісівників. Вільшаники, скажімо, які домінують на заболочених ділянках, після 60-ти років слід обов’язково вирубувати, тим паче, що вони на Поліссі переважно не насінного, а порослевого походження ІІІ–V генерації. В поважному віці вже просто волають про рубання, а ми чекаємо дозволів. Коли ж дочекаємося здорового глузду в державі? Чому в сусідів, у всій цивілізованій Європі довіряють лісівникам, а в Україні кожен їхній крок регламентується, стає об’єктом екологічної експертизи (навіть планові рубання), обме­жується правилами, написаними нерідко під диктовку горе-охоронців природи, які в підсумку не стільки йдуть на користь природі, як на шкоду, що дуже переконливо продемонстрували нові Санітарні правила.

Інженер лісового господарства Василь Котик: «Отакі могутні дуби ростуть у поліському краї»

– Прекрасний наочний приклад недалекої природоохоронної, лісової політики держави – передача Сваловичівського лісництва до заповідної зони нацпарку. Ми тут, – розказує і показує дикі первозданні місця на околиці країни, в селі, де зливаються Прип’ять та Стохід і де, здається, зупинився час, лісничий Віктор Рокун, – удвох з майстром лісу Олександром Кушнериком виконуємо завдання лісгоспу з охорони борів від вогню і тварин від браконьєрів, для звірів і птахів заготовляємо сіно, засіваємо кормові поля, облаштовуємо годівниці й інші біотехнічні споруди, збираємо насіння деревних порід, проводимо профілактичні роботи з населенням, туристами в пожежонебезпечний період… До 2010 року ще планувалися певні лісогосподарські заходи, а відтоді з сокирою чи пилкою до лісу не заходимо. Заповідна зона! І поступово перетворюється цей ліс на зону мертву. Масово всихають дуби і сосни, падають одна за одною перестійні вільхи, без верхівок стоять берези… Кому привілля – то це короїдам, лубоїдам, златкам і їхнім родичам. Як живеться мешканцям села, яких залишилося жменька? Уявити неважко, коли знати, що й дров нарубати не мають права. Хоча місцями стражденний ліс став схожий на дров’яне кладовище і з багатьох дубів уже навіть хреста не зробити. Своїми силами ми змушені заготовляти дрова в дальніх лісництвах – і забезпечувати ними ще й Дольське, Хоцунь, тобто всі села на території парку, бо газу вони не дочекалися ні за «совітів», ні за рідної України. Затрати, знову ж таки, лягають на лісове підприємство. Не раз думаю про себе: ні, державний лісгосп не допустив би такого стану в охоронних лісах. Хоча й нацпарк звинувачувати не можна: він теж діє чітко до вимог природоохоронного законодавства.

…Що додати до сказаного? Що чекає на наші ліси, зокрема ті, які дедалі більше (згадаймо недавній указ Президента) передаються від лісгоспів до національних парків за чисто символічного бюджетного фінансування останніх та за досі не відмінених жорстких нормативів Санітарних правил у лісах України? За відповіддю надсилаю читачів до попереднього номера «Лісового і мисливського журналу», до статті провідного експерта швейцарсько-українського проекту розвитку лісового господарства «Форза» Юрія Дербаля «Біда свої закони пише». На прикладі національного парку Шумава він показує, чим завершилася «тісна співпраця» чеських лісівників з окремими представниками екологічних громадських і державних організацій, політичних партій, зацікавлених осіб. «Наслідки, – процитую лише один абзац, – «вражаючі лісові ландшафти: кладовища сухих дерев, кладовища деревостанів, кладовища лісів, від яких багато людей має ціпеніти, як від страху, в яких має кам’яніти все, від ніг до голови і виникати просте питання – як таке могло статись».

Чи не станеться таке в Україні? Чи не вимруть, згадаймо відомий вірш Ліни Костенко, наші ліси, як тури?

«Якщо не ми, то хто?» Час познайомитися і з молодими лісами навколо Любешова та їхніми творцями, тож знову вирушаймо в дорогу.

– Пріоритетним завданням працівників ЛМГ є збільшення лісистості району, забезпечення дбайливого догляду за культурами, надійне збереження насаджень, – розповів головний лісничий Олександр Шумік. – Площа зрубів за останні п’ять років становить 801 га, а лісовідновлення за цей час провели на 832 га. Також понад 300 га лісу посадили на землях, що вийшли із сільськогосподарського користування. Зрозуміло, що виростити високопродуктивні насадження неможливо без якісного насіння – для цього маємо міцну базу: лісонасіннєву плантацію сосни звичайної площею 21 га та генетичний резерват її 6,1 га, лісонасіннєву ділянку (14 га) дуба звичайного, 7 плюсових дерев…

Заготовлене доброякісне насіння висівають у базовому розсаднику Дольського лісництва. За словами лісничого Анатолія Русила та майстра розсадника Івана Сухевича, щороку плекають до мільйона штук сіянців, повністю задовольняючи потреби лісництв у садивному матеріалі. Приємно було побачити тут за роботою юних помічників – онуків лісокультурниці Ніни Хомич Андрійка та Антона Куликів. Школярики із задоволенням допомагають бабусі під час канікул. Тим самим з малих років привчаються до праці, відкривають для себе чарівний світ лісу.

У розсаднику Дольського лісництва – лісничий Анатолій Русило (праворуч) і майстер розсадника Іван Сухаревич з лісокультурницями Ніною Хомич, Наталією Сухаревич та юними помічниками Андрійком і Антоном Куликами

На підприємстві орієнтуються на безперервне, невиснажливе, наближене до природного лісокористування. У важкодоступних, перезволожених місцях, як от у Білозерському, Великоглушанському лісництвах, перевагу надають природному поновленню вільхи, берези. У Деревківському лісництві, яким уже 17 років керує найдосвідченіший у господарстві лісничий Іван Дроздик, гордяться насадженнями сосни. Аби усунути причину підтоплення на осушених свого часу ділянках, власними силами де розчистили, а де прокопали нові канали, створивши нормальні умови для росту і розвитку дерев. Прекрасні бори у Залізницькому лісництві показували лісничий Олександр Жилко і майстер лісу Марія Дудка.

Валерій Жалко у Залізницькому лісництві – і пасічник, і пожежний сторож

На жаль, обсяг статті не дає змоги розповісти про всіх зелених лицарів краю – сподіваюся, в майбутньому ми ще зустрінемося з ними на сторінках журналу. Варто відзначити, що на ведення лісового господарства у лісгоспі виділяють солідні суми – за 9 місяців майже 9,1 млн грн (трохи менше, ніж за весь минулий рік). Кошти заробляють самотужки. Так, від реалізації продукції за три квартали отримали 26,4 млн грн. За цей час до Держбюджету перерахували 3,06 млн грн, до місцевого – 2,4 млн.

Левову частку вкладають у розвиток – значно оновлено автотракторний парк, закуплено нову лісогосподарську техніку, здійснено ремонт і реконструкцію виробничих підрозділів, контор лісництв. Значну увагу приділяють будівництву доріг – тільки торік у розвиток транспортної мережі вклали 1,3 млн грн. У Деревківському лісництві, скажімо, проклали дорогу протяжністю 5 км, яка з’єднала села Деревок Любешівського і Волицю сусіднього Камінь-Каширського районів. Раніше, аби дістатися від одного до іншого населеного пункту, доводилося долати значну відстань.

Лісничий Білоозерського лісництва Андрій Зінич: «І ліс доглядаємо, і ведемо будівництво на березі Білого озера оригінального рекреаційного комплексу для відпочинку»

Лісгосп останніми роками міцно закріпився у п’ятірці кращих підприємств обласного управління лісового і мисливського господарства. Успіхи тут пов’язують з енергійним, підприємливим керівником Віталієм Котеленцем. Коли він п’ять років тому очолив ЛМГ, його з усіх боків обсідали борги.

Мали тільки три трактори, не було жодного навантажувального механізму, не велося будівництво, ремонти. За порівняно короткий час вдалося кардинально змінити ситуацію, оновивши, омолодивши і згуртувавши колектив, зацікавивши всіх добрими перспективами. Люди повірили керівнику, пішли за ним – і не помилилися. Дуже швидко помінялося й ставлення місцевого населення до лісівників – вони повернули повагу до своєї професії. Самовідданою працею на благо лісу, природи, краю, небайдужістю до запитів людей, націленістю на красу. Потрібні приклади? Будь ласка. Непривітну контору лісгоспу перетворили на сучасний офіс – і він став окрасою селища. Кардинально перебудували лісництва на кордоні з Білоруссю – і вони вже слугують візитівкою Волині. Взялися зводити оригінальний рекреаційний комплекс для своїх працівників, для всіх шанувальників природи на березі озера Біле – і він скоро стане улюбленим місцем активного здорового відпочинку поліщуків.

– А як по-іншому? – сказав на прощання Віталій Віталійович. – Люди втомилися від сірих буднів, вони потребують свята – і ми даруємо їм свято. Якщо не ми – то хто?

Микола ПУГОВИЦЯ,
Волинська область,
фото автора,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top