Тут вітер вигойдує пташат

Орнітологічний заказник «Мар’янівський» – охороняє і навчає.

За площею Моквинське лісництво найбільше в ДП «Костопільский лісгосп», що на Рівненщині, та й за своєрідністю угідь воно посідає помітне місце. Зокрема для збереження місця гніздування водоплавних птахів на території лісництва створено орнітологічний заказник місцевого значення «Мар’янівський». Це лісовий масив соснових борів та вологих суборів, березових насаджень, між яких розкинулося мальовниче озеро Мар’янівське площею понад 17 гектарів. Серед багатьох видів птахів, що знаходять тут прихисток для гніздування, слід назвати червонокнижного чорного лелеку, а також сіру чаплю, лебедя-шипуна, крижня, попелюха, курочку водяну, очеретянку велику та ставкову, а на додачу, в прибережних лісах мешкає майже ввесь «спектр» синиць: велика, блакитна, чорна, довгохвоста, вусата, чубата, болотяна, яку ще називають гаїчкою, а також ремез.

Ремеза – цю мініатюрну дев’ятиграмову пташиночку нерідко можна побачити біля її гнізда-рукавички, що, приклеєним до вербової гілочки, звисає над гладдю озера. Таким чином пташата не тільки перебувають у безпеці, а ще й вигойдуються вітром.

Та особливо цікавою є сама конструкція гніздечка. Це – витвір справжнього килимарства: споруджене воно зі стебел трави, як основи, в щілини якої вплетені волокна якогось пухкого матеріалу, зібраного на довколишніх луках. Усі ці будівельні матеріали настільки ретельно припасовані, спресовані, що пташина хатинка нагадує собою моноліт, який відзначається особливою міцністю. Принаймні ніколи не доводилося натрапляти на зруйноване, пошарпане гніздо ремеза. Тож ремеза ще називають інколи килимарником.

Якщо перелічені птахи переважно відомі кожному, то вусата синиця – таки рідкісна в нашій місцевості. Тож, побачивши довжезний у порівнянні з тілом розкішний хвіст незнайомки, не поспішайте робити висновок, що перед вами в усій красі саме довгохвоста синиця, а пригляньтеся до пташини – у довгохвостої голова біла, а хвіст та спина – чорні. А у вусатої довгий хвіст доповнений сіруватою головою та рудими спиною і попереком. Цей також довгохвостий птах масою до 18 грамів, але з попелясто-сірою головою зверху. А де ж вуса? Для самців характерними є по боках шиї парні чорні смужечки – своєрідні вуса, саме за які синицю і названо вусатою. У самок же, що мають забарвлення верху тіла іржаво-руде, чорних вусів немає. Вусаті синиці гніздяться в очеретяних заростях, біля самої землі, над водою. Їх кубельця, вимощені зі сухих стебел і листя очерету, нагадують глибокі чаші.

А хіба не менш цікаво читачеві знати, звідки походять назви тих чи інших птахів? По собі знаю, як довго шукав відповіді на запитання, наприклад, чому одного із птахів сорокопудом звати. Зустріти цю пташину, яка полюбляє відкриті місцевості, заболочені луки з чагарниками, узлісся, в наших краях – велика удача. Принаймні добрий десяток років, перебуваючи в місцях її біотопу, не те щоб побачити, але навіть почути характерні для цього птаха крики – «чекк-чекк», «трюю», «вік-куік» випадало не часто. Та якось, приїхавши у Моквинське лісництво, над однією із просік побачив «завислим» у повітрі якогось невеличкого птаха. Саме по тому «зависанню» й впізнав сорокопуда, що полював. Ще мить, і він падає вниз, не залишаючи жодного шансу на порятунок прудкій ящірці, яка, в свою чергу, виповзла на комашине полювання.

А що саме ящірку вполював того разу сорокопуд, переконався, виявивши його «продовольчу комору» – неподалік на колючках акації птах нанизав уже, крім ящірки, декілька якихось великих комах.

Угледівши, що я зацікавився його добутком, птах прокричав погрозливе «чекк-чекк», чим остаточно переконав, що маю можливість споглядати саме за його величністю сорокопудом, і зовсім близько опустився на одиноку берізку. Коли відійшов на десяток кроків від його комори, птах не забарився перевірити, чи не украдено в нього частину запасу. Чи справді він рахувати уміє? А чи за якимись своїми ознаками встановив, що має справу зі створінням, яке чужого не бере, тож, примостившись зручніше, тут же біля своєї «комори» стрепенув пір’ям і видав веселеньке «трюю», а за ним – «вік-куік», повторивши їх через певний час ще декілька разів. А тим часом, вдалося розгледіти пташину від хвоста до голови. Зауважив, що верх його сірий, а низ контрастно білий, крила і хвіст – чорні. Дзьоб у сорокопуда трішечки загнутий. Це природа так придумала, щоб йому зручно було впоратися з жабами, ящірками, комашнею всякою, адже з такого дзьобика-гачечка вислизнути непросто. Та найбільшим відкриттям було те, що через обидва ока пташки пролягає виразна чорна смужечка, наче пов’язка в морського розбійника.

А увечері мені син зателефонував: знайшов, каже, в інтернеті, що птах називається сорокопудом тому, що лякає сорок. Мовляв, якраз діалектне слово пудити й означає лякати. Бачите, такий маленький птах, а стільки загадок навколо нього витає. Отакий він ліс!

«Військова» сосна

Принагідно розповім і про інші родзинки Моквинського лісництва. Тут росте чимало сосни. Неподалік від села Олександрівки, наприклад, усіх дивує своєю висотою, що сягає десь до 50 метрів, та величезним діаметром струнка сосна, яку в народі називають «Сигналкою». Як розповідають місцеві лісівники, таку іменну ознаку це велетенське дерево отримало у роки Другої світової війни. Саме цю сосну, що домінувала над усім лісом, українські повстанці пристосували за спостережну вежу. Піднявшись на неї та замаскувавшись у густій кроні, що на самісінькій верхівці, вони мали можливість бачити все, що діється довкола, за багато кілометрів. Тож коли назрівала небезпека зі сторони ворога, швидко перебазовувались на інше місце, або, зваживши сили, принагідно влаштовували ефективну засідку.

Вони були першими

А ще славне Моквинське лісництво тим, що саме тут започаткувався рух в Україні зі створення шкільних лісництв. А було це так. У 1965 році, одразу після призначення на посаду директора лісгоспу втретє Володимира Понізова, він із лісничим Моквинського лісництва Володимиром Ващиком та директором Моквинської середньої школи Назаром Лебедюком здійснили поїздку в Білорусію, щоб ознайомитися з роботою шкільних лісництв, які на той час мали там величезну популярність. Побували вони, зокрема, у Мінській середній школі № 70, у якій особливо успішно функціонувало шкільне лісництво. Повернувшись додому, моквинські ентузіасти за підтримки керівництва лісгоспу одразу одними з перших в Україні взялися за створення шкільного лісництва. Цьому сприяла і сама місцевість, адже за кілька кроків від школи починався сосновий ліс, а неподалік ростуть велетні-дуби та берези. Хіба ж не найзручніша лабораторія для шкільного лісництва?

Ось звідкіля взяли початок шкільні лісництва на Рівненщині, і нині вони діють у більшості шкіл, що мають для цього можливості. Шкільні лісництва надають допомогу працівникам лісової охорони, беруть участь у насадженні лісів, вирощуванні садивного матеріалу, збиранні лікарських рослин, в охороні та підгодівлі диких тварин.

Петро ВЕЛЕСИК,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top