Виховання по-американськи

Перше полювання – як крок до формування особистості.

Приходить час, коли кожен з батьків з опікуна для своєї малечі стає провідником та наставником. У кожній родині така трансформація відбувається по-різному й у різний час, але рано чи пізно вона стається і це – визначальний у житті дитини період, це крок до емансипації та незалежності дітей та їхніх батьків.

Хочу вам розповісти про несподіванку, що сталося восени минулого року, коли я взяв на полювання мою молодшу донечку, шестикласницю Айріс.

Це було її перше полювання, коли вона вперше йшла з рушницею угіддями, її перший урок виховання відповідальності, який постійно супроводжує тебе на полюванні. Для мене це також було перше полювання, коли я був наставником для 11-річної дівчинки.

Я не знаю, як інші батьки віднеслись би до такої ситуації, чи вони взагалі уявляють свою малолітню дитину зі зброєю у лісі, адже, з одного боку, за дитиною слід опікуватись, захищати її від негараздів, з іншого ж боку, у цьому віці – це вже молода людина, яку необхідно готувати до самостійності, відповідальності, формувати у неї характер. Мені невідомо, як проходить процес перетворення від опікуна до наставника в інших родинах, але вважаю, що саме полювання – це новий рівень виховання, новий досвід, а також шлях, який, бе­зумовно, дав нам можливість дещо змінити в наших стосунках.

Хочу розповісти вам про відчуття та переживання Айріс під час першого нашого з нею полювання.

Навчання та готовність

Насамперед треба сказати, що Айріс за Законом ще не мала права полювати на оленя у одинадцятирічному віці. Монтана є одним з небагатьох штатів Америки, де Закон вимагає, щоб мисливцю було, щонайменше, 12 років. Але у минулому році у Законі з’явилося виключення: «Якщо молоді мисливці виходять в угіддя з ліцензованим «наставником», вони можуть полювати, навіть якщо їм менше 10 років».

Айріс пройшла курс навчання молодого мисливця з найкращим результатом у письмовому тестуванні. Поводження зі зброєю в практичній частині курсу теж здала на «відмінно». Мені було дуже приємно і я пишався донечкою, особливо враховуючи той факт, що саме я був одним з її інструкторів. Це дало нам можливість піти на полювання відразу після складання іспитів у мисливській школі. Але у мене були сумніви, чи захоче Айріс взагалі стати мисливцем і якщо так, то як вона буде поводитися на реальному полюванні.

Під час обговорення у родинному колі теми дітей і мисливства, виникали питання та суперечки, зокрема: «…який оптимальний вік для дитини, щоб стати мисливцем? Можливо, вік повинен бути різний для кожного індивідуально? Як дізнатися, коли прийшов час?»

Щоб отримати справедливу відповідь, я запитав у самої Айріс. І ось що вона сказала: «Я дуже хочу піти на полювання у цьому році. Насправді, я ще два роки тому мріяла про це, але мені було боязно. Коли пройшла навчання з полювання, це відчуття зникло і я впевнена у собі. Я піду на полювання, бо хочу добути дичину і приготувати її для своє родини, як це роб­лять мої старші брати та батько».

Молодіжний сезон

У штаті Монтана сезон для дітей починається раніше, ніж для дорослих. Ідея полягає в тому, щоб дати юним мисливцям до початку загального сезону два дні, коли вони зможуть самі перебувати в угіддях і їм ніхто не буде заважати.

Айріс – постійно чимось зайнята, вона багато часу приділяє навчанню у школі та поза нею, вона член баскетбольної шкільної команди, де тренування проходять кожного вечора, грає на кларнеті тощо. Тому «молодіжний сезон полювання» був для доньки подарунком, оскільки він співпадав з двома шкільними днями.

У мене на той час було багато роботи, але я не міг відмовити Айріс, тому що ми планували ці жовтневі дні полювання на оленів увесь рік.

Я помітив, що Айріс була схвильована очікуванням, тому спробував її дещо відволікти, намагався, щоб ця подорож була приємна для нас обох.

«Я трішки хвилювалась і відчувала, що батько теж нервував. Не хотілось, щоб він у мені зневірився, адже мій тато найкращий мисливець. Я була впевнена, що я добре підготовлена, однак, все одно, сумнівалася. Незважаючи на це, я дуже хотіла реалізувати свою ліцензію на оленя та привезти додому дичину».

На передодні провели вихідні за підготовкою всього необхідного спорядження для полювання: набоїв, камуфляжу, ножа, ліхтарика, легких закусок, води… Ми витратили багато часу на тренування зі зброєю, стріляли з відстані 180 метрів і більше, але уклали угоду, що я вполюю оленя мінімум зі 115 метрів.

«Я дуже хотіла вполювати оленя. У мене не було мети здобути якийсь великий трофей, але хвилювалася, щоб випадково не застрелити самицю, у якої маленькі оленята. Тато запитав у мене, я хочу вполювати чорнохвостого чи білохвостого оленя, бо в наших місцях мешкають обидва види. Я вирішила, що буду полювати на чорнохвостого, тому що його, на відміну від білохвостого, треба шукати, а не сидіти в очікуванні на вишці чи в засідці. Полювання на чорнохвостого оленя – це саме для мене».

Отже, перший день полювання настав. Ми приїхали на визначене раніше місце і склали план. Вирішено було шукати глибокі яри з долиною струмків, де, зазвичай, зустрічається багато оленів надвечір. Ця місцевість дасть нам можливість наблизитися до оленів якомога ближче.

«Отримавши першу в своєму житті ліцензію на добування оленя, я йшла з батьком угіддями з рушницею на плечі, мною опановували відчуття захоплення та відповідальності, але разом з тим і сильної схвильованості. Мені й раніше подобалось ходити ярами, але полювання – це інші відчуття. Я стала помічати набагато більше різних речей, деталей і ми зайшли так далеко, де я ніколи не бувала. Вистежувати оленя – це щось неймовірне, це адреналін».

Вже наприкінці дня ми дійшли до долини струмків і були вражені побаченим. Перед нами паслись близько десятка оленів, у більшості самиці та молодняк. Однак була і пара гарних самців, до них було десь метрів 170. Айріс вирішила, що вони були занадто далеко для неї і вона може не влучити.

«Все було так, як я собі й уявляла – ми багато ходили, досліджували, спостерігали, з хвилюванням переслідували оленя і, нарешті, прийшов час пострілу… але я його так і не зробила. Емоції накривали мене з головою і я, мабуть, ще не була готова до «фінального акорду», розуміючи, що для мене все тільки починається. Це був такий прекрасний день і я не хотіла завершувати його пострілом».

Наступний – білохвостий

Коли ми знову змогли вийти разом в угіддя, пройшла вже половина мисливського сезону. Виявилось, що для того, щоб піти на полювання разом з дітьми, їм треба було знайти ще час для цього.

І це враховуючи, що для нас, як для звичайної сільської родини, мисливські угіддя починаються від самого порога нашого будинку. Я не можу собі уявити, наскільки важко родині, яка живе у великому місті, вибратися разом на полювання.

З нами на полювання вирушив мій гарний товариш Метт Аркінс, який займався фото та відеозйомкою. Я не був упевнений, що хочу знімати полювання Айріс, не хотів порушувати її внутрішній стан, щоб дівчинка відчувала себе ніяково, скуто, бо присутність камери може тиснути на неї і я про це запитав у доньки.

«Коли Метт запропонував піти з нами і все знімати на відео, я спочатку подумала, що мені буде ще складніше добути оленя і це може все зіпсувати. З іншого боку, з Меттом дуже весело і легко спілкуватись, мій батько називає його «дорослою дитиною». Тому я подумала, що з Меттом все ж таки буде веселіше. Згодом зрозуміла, що мені дуже пощастило, тепер у мене є «пам’ять» на все життя про моє полювання».

Айріс була права. Я ненавиджу полювання з камерою. Впевнений, що це змушує людину поводитися неприродно. З Меттом ми хороші друзі, і я його попередив, що це буде зовсім інший фільм: ніяких постановок, гри на камеру або чогось подібного. На полюванні я спостерігав за Айріс, як вона реагувала на камеру. Згодом дівчинка просто забула про неї.

Було вирішено йти полювати на білохвостого оленя у долину Мілк Рівер (Молочна Ріка). Нам необхідно було подолати щільні чагарники, щоб дістатися до місця. Айріс мене приємно вразила, вона знала, коли треба зачаїтись, а коли просуватись уперед, вона перша помітила оленя. Я був приємно здивований, що за кілька років, які Айріс ходила зі мною на полювання, вона нарешті навчилася бути мисливцем.

«Полювання на білохвостого оленя не таке захоплююче, як на чорнохвостого, тому що ви просто сидите в одному місці, чекаєте… Було холодно. Ми побачили тільки пару оленів, до яких не дістанеш».

Ці жахливі павуки

Айріс для стрільби використовує сошку. Вона достатньо міцна дівчинка, але олені часто рухаються і мисливцю-початківцю буває важко вицілювати оленя. Ми з Айріс постійно відпрацьовуємо прийоми зі стрільби, я не був упевнений в її майстерності, поки не почали полювати. Спробували стріляти з однієї точки, потім вже хотіли змінити місце розташування, як раптом з’явився олень приблизно метрів за 350 від нас. Незважаючи на те, що ми достатньо шуміли, склалося враження, що оленю було цікаво, хто ми такі. Він підходив обережно, і я сказав Айріс, що якщо вона хоче його добути, то треба повільно і тихо прицілитися та бути напоготові.

«Я думала, що це буде звичайний день, і ми підемо далі, як раптом побачили одного великого оленя, який ходив навколо пагорба. Він то бігав, то раптом зупинявся, знов починав бігти, і я ніяк не могла прицілитись, поки він не втік… Ми вже збирались йти, коли вийшов інший олень. Я знаходилась у низині пагорба, де була гарна позиція. А олень просто продов­жував наближатися, і я зрозуміла, що іншого шансу не буде.

Тато сказав, що коли олень зупиниться, я можу стріляти. Мій перший постріл пройшов прямо над його спиною. Олень залишився стояти на місці. Я перезарядила рушницю і зробила другий постріл, влучивши йому прямо в шию з правого боку. Олень впав на місці. Тато зауважив, що він, напевно, був уже мертвий, перш ніж упав на землю.

Деякий час я була трохи шокована. Ось так, просто, я вполювала свого першого оленя. Потім було відчуття щастя. Все сталося дуже швидко».

Я, звісно, був схвильований, але не шокований, як Айріс. Я маю на увазі, що вона щойно зробила те, до чого ми готувались, витративши багато часу, і все відбулось так швидко, що я відчував якесь розчарування.

Айріс сіла біля своєї здобичі, ми сфотографували її, і вона почепила бирку. Коли донька застібала бирку навколо рога, то раптом закричала. Я подумав, що вона таким чином випліскує свої емоції, але ні, причиною був павук. Айріс була шокована. Прийшлось заспокоювати її. Хто б міг уявити, одинадцятирічна дівчинка, яка щойно поклала велетенського самця оленя, злякається павука.

«Ці павуки жахливі! Я почала оглядатися навкруги. Хотілось торкнутися оленя, але було дуже бридко від цих павуків. Нарешті я опанувала себе, тому що треба було свіжувати оленя. Я неодноразово бачила як це робив тато, але цього разу все було інакше. Це були інші відчуття.

Коли ми привезли оленя додому мама була дуже горда і щаслива за мене. Думаю, мої брати теж були вражені, але не подавали виду».

Поки я вовтузився зі здобиччю, кинув погляд на Айріс. Вона була вдягнена в мисливський помаранчевий жилет, а на її щоках ще залишилися сліди смуг крові, які я, дотримуючись мисливського обряду, наніс їй, коли ми свіжували здобутого донькою оленя. Айріс гралася з котиком і повністю відволіклась від того, що відбувалось навколо.

Так, вона була ще маленькою дівчиною, але в ній вже визрів мисливець. Після тижня подорожі та переслідувань дичини вона нарешті зробила важливий, можливо, найголовніший крок у своєму житті, поклик, який передався їй предками, і який, можливо, вона передасть своїм дітям.

Ендрю МакКін,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top