Де шукати інтелігентів від полювання?

Про неписані постулати традицій і етики в мисливстві.

У романі «Злодій» Леоніда Леонова є висловлювання, пов’язане з мисливською містикою: «…Мисливське повір’я розповідає, ніби раз на рік мисливець заряджає рушницю на самого себе. Якщо за рік з ним нічого страшного не стається і він залишається живим, то це тільки завдяки милості до нього звірів…»

Це повір’я прийшло до нас з глибини минулих століть, коли людина була набагато ближчою до природи-матінки. Що не можна сказати про сьогодні, коли представники виду Homo sapiens віддалилися від своїх природних коренів, відгородилися від них досягненнями технічного прогресу.

Дехто з нас уже забув стародавні постулати, тому нині мисливська зброя час від часу забирає життя не її власника, а іншого мисливця. Це підтверджує й постійна кримінальна хроніка ЗМІ. Жертвами нехтування правилами безпеки стають як прості мисливці, так і відомі високопосадовці. Всі пам’ятають, як загинув Євген Кушнарьов у 2007 році. За ці десять років у подібних ситуаціях загинув не один десяток наших мисливців. Ось деякі з них, що сталися впродовж 2017 року:

6 липня на Київщині браконьєр під час полювання убив свого кума. Трапилося це у селі Гаврилівка Вишгородського району, що на Київщині. Двоє чоловіків у стані алкогольного сп’яніння вирушили на нічне браконьєрство і під час нього один з чоловіків смертельно поранив іншого. Постраждалий з вогнепальним пораненням черевної порожнини помер дорогою до лікарні.

13 листопада в селі Красилівка Броварського району, під Києвом, 41-річний чоловік застрелив іншого мисливця, переплутавши, за його словами, зі звіром.

18 грудня на околиці села Кам’яниця, що на Закарпатті, мисливець у лісосмузі випадково застрелив свого колегу. Як він пояснює: «…У приціл свого карабіна побачив щось схоже на дичину, вистрілив у бік мішені й влучив у пенсіонера, з яким вони разом полювали». Від отриманих травм чоловік помер на місці.

28 січня вже цього року на Сумщині під час полювання застрелили заступника голови Лебединської райадміністрації Івана Легкого. Трагедія сталася неподалік села Московський Бобрик.

Всі ці випадки говорять про нехтування правилами полювання та про низький рівень культури наших мисливців. Хоча у цьому випадку називати їх мисливцями не варто – це окремі, несвідомі громадяни, які зараховують себе до мисливців, але не збираються дотримуватися законів, правил та мисливської етики.

Як заступник керівника райадміністрації міг допустити присутність поруч із собою на полюванні по кабану людину, яка використовувала картечний набій? Це ж заборонено законом! Як він міг порушити інструктаж, який, як традиція, повинен проводитися на колективних полюваннях перед початком ловів на копитних?

Цей випадок нагадує прийом італійської мафії, яка застосовувала для усунення ворогів та свідків лупари (гладкоствольну рушницю з укороченим стволом для полювання на вовка) і картечний набій. Дуже схожий випадок, чи не так?

Але повернемося до наших мисливців і до права на постріл, який їм надано законом. Залежно від ситуації на полюванні, тільки він – мисливець – сам має вирішувати виконувати цей постріл чи ні. Тільки від цього рішення залежатиме життя не тільки об’єкта полювання, а й людей, які можуть випадково опинитись на лінії пострілу. Якщо у вас з’явився хоч маленький сумнів щодо пострілу, краще відмовитися від нього, ніж потім все життя носити в своїй душі тягар особистої провини.

Існує два боки поняття «право на постріл».

Перший – юридичне право, яке вступає в силу при наявності у мисливця відповідних дозвільних документів.

Другий аспект – моральний. Він містить поняття мисливської культури та його особистих моральних якостей. Наявність цих понять у мисливця, на мою думку, характеризує його як освічену та виховану людину із сучасним, європейським мисленням.

На превеликий жаль, цей аспект у нашій країні перебуває на низькому рівні. Це підтверджує і численна кількість трагічних випадків на полюванні, зокрема, з летальними наслідками.

Куди рухаються наші мисливці на шляху підвищення культури? Хто повинен займатися цим питанням у мисливській галузі? Що для цього роблять громадські мисливські організації? Питань більше, ніж відповідей.

Найвідоміші громадські мисливські організації, які об’єднують більшість українських мисливців, загрузли у своїх внутрішніх чварах, у боротьбі за владу, забули за свої прямі статутні обов’язки – виховувати культуру мисливців і зберігати традиції українського мисливства.

Влада держави взагалі не сприймає мисливське господарство за галузь, недооцінює його, вважає мисливство – хобі, зникнення якого ні на що не вплине. На відміну від нас, у більшості країн ЄС мисливському господарству приділяється велика увага, адже там розуміють, що мисливство – це і надходження до бюджету, і охорона та відтворення дичини, а головне – виховання мужності, патріотизму, культури та інших цінних людських якостей.

У нас же охорона диких тварин кинута напризволяще і нікому непотрібна, особливо державі. Громадські екологічні організації охороняють диких тварин, сидячи у соцмережах та під стінами Уряду, звинувачуючи в усьому мисливців та лісівників.

Що стосується мисливців, то за Законом, маючи посвідчення мисливця, можна полювати у будь-яких мисливських угіддях країни, не бути членом жодної громадської організації та не брати на себе відповідальності за охорону, відтворення, підгодівлю тварин, біо­технію, не розвиватися культурно тощо. В країнах Європи ж все навпаки, всі мисливці є членами колективів різних клубів і організацій, самі є господарями в мисливських угіддях і несуть самі за все відповідальність. До цього, до речі, нині почала рухатись і Білорусь.

Так само й інші європейські держави, що вийшли зі складу СРСР. Наприклад, у Товаристві мисливців Естонії закріпили основ­ні положення мисливської етики, дотримуватися яких мисливці цієї країни повинні в обов’язковому порядку. Це і шанобливе ставлення до природи, її диких мешканців, трофеїв, здобутих на полюванні тощо. Не оминули естонці стороною і правила техніки безпеки, відносин з колегами і чотирилапими помічниками – собаками.

Але ж і в нас так було раніше, чого ж ми втратили головне у мисливстві – культуру. Коли я півстоліття тому ступив на мисливську стежку, молоді мисливці свої перші кроки робили під контролем «батька» (близького родича або мисливця-наставника). Ці досвідчені люди, які присвятили своєму захопленню все своє життя, передавали підопічним всі правила і традиції, стежили за їх дотриманням, вчили прикладом власної поведінки. Вони намагалися, щоб у мисливця-новачка було якомога менше помилок, щоб він органічно влився в колектив, де мав пройти становлення, набратися необхідного практичного досвіду. Таким чином виховувався справжній мисливець, який ставав невід’ємною ланкою нерозривного ланцюга колективу.

Я й донині з вдячністю згадую офіцера-відставника Олексія Омеляновича, члена колективу ТВМР, який мені передав багато необхідного не тільки на полюванні, а й у житті.

Часи змінюються. У великих містах стає все менше мисливських колективів, а ті, що залишилися, не організовують спільних полювань, не кажучи вже про зустрічі поза полюваннями для того, щоб допомогти мисливському господарству, дичині нарешті.

Частина наших мисливців, чого гріха таїти, ставлять себе вище інших мисливців, чинних законів і норм поведінки. Таким людям не місце в наших мисливських угіддях. Не маємо права забувати, що перед обличчям природи ми всі рівні, незалежно від посад і звань.

На завершення хочу навести думку про сучасну культуру полювання мисливствознавця Валентина Лебедєва, яку він з гіркотою висловив у нарисі про браконьєрів «Інтелігенти від полювання: де шукати»: «Перебираючи купи копій старих протоколів, згадуючи кожен випадок, відновлюючи в пам’яті осіб і посади, які вони обіймали, я ніяк не можу зрозуміти, що заповнює їхню свідомість від втраченої мисливської культури, яка корінням йде у слов’янську історію. Куди все поділося? Де інтелігенти від полювання? Чому ми підкорилися почуттю ненаситності та споживацтва? Що нами рухає? Що дітям передамо, що залишимо? Хтось може це пояснити?..»

Погодьтесь, ці питання нині звучать дуже актуально. Багато хто з нас замислюється, що ми залишимо нащадкам після себе? Що може зробити для цього кожен мисливець? Панове мисливці, все залежить тільки від нас самих. Всі ми хочемо, щоб наші угіддя були багаті дичиною, а добування трофеїв проходило у рамках закону, в нашому житті діяли неписані постулати традицій і етики та не відбувалися трагічні випадки. Щоб прийти до цього, ми повинні самі дотримуватись цих постулатів і чинити по совісті, а головне, пам’ятати про відповідальність, до якої нас зобов’язує право на постріл.

Володимир УРСУЛ,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top