Знання з минулого

Як зародилося лісовідтворення та чим досвід лісівників ХІХ століття корисний сучасникам.

«На початковому етапі лісорозведення в Криму (кінець ХІХ – початок ХХ століття) переважали культури дуба. Всі вони загинули. Але у 1948–1952 роках дуб було знову посіяно на площі 3,5 тисячі гектарів», – це цитата з видання 1961 року «Опыт лесных культур в горном Крыму». Для нас видаються дивними спроби лісівників засадити дубами Кримський півострів із помірно-континентальним кліматом.

Роман Любека, учасник Громадської ради при Держлісагентстві, автор FB-сторінки «Форестрі-технології відновлення» та редактор інформаційного сайту www.forestry.com.ua, стверджує, що кінець ХІХ – початок ХХ століть – це час експериментів та набуття досвіду для лісівників. Отримані знання – актуальні й сьогодні. Детальніше про це він розповів «Природі та суспільству».

– Пане Романе, чим Вас зацікавили видання минулих століть на лісову тематику і де, власне, натрапили на цю літературу?

– У травні захищатиму магістерську дипломну роботу, яка стосується порівняння агротехнологій вирощування садивного матеріалу із закритою кореневою системою для лісовідтворення. Для диплома потрібен літературний огляд, тому ішов до бібліотеки і шукав усе, що стосувалося вирощування садивного матеріалу та лісовідтворення. Натрапляв на публікації, починаючи з 1880 року до сьогодення. Про те, як це робиться зараз, знаю зі свого практичного досвіду, але бракувало інформації саме про те, як дійшли до теперішніх засобів лісовідтворення.

Було цікаво дізнатися про технології, за якими 150 років тому на території сучасних південних областей України створювалися лісомеліоративні насадження, які деревні породи для цього використовували, для чого це робилося і як саме, які відмінності від теперішніх технологій. Тоді ж це все проходило лише через етап становлення, це нині лісівники мають певний досвід як позитивний, так і негативний. Були речі, які в позаминулому столітті застосовувалися, а потім з’ясувалося, що так робити нема користі, тому що це не дає бажаного результату.

– Можете навести приклад таких апробованих знань?

– У 1850–1870 роках намагалися створювати лісові культури шляхом пересаджування дерев віком 3–5 років. З’ясувалося, що ця технологія не працює, бо навіть те, що вкорінюється, з часом гине. З роками дійшли висновків, що найкращий матеріал для лісовідтворення та лісовідновлення – це одно- та дворічні сіянці висотою до 40 см. Але щоб до цього дійти, експериментували десятки років.

– Це як знання з минулого, які зараз в нагоді лісівникам?

– Все поступово випробовувалося. А почався процес лісовідновлення у другій половині ХІХ століття. Якщо порівняти карту України тоді та зараз, то, може, лише четверта частина залишилася від тих лісів, що були раніше. Так трапилося через індустріалізацію, розвиток промисловості, зокрема, солеваріння, цукроваріння, будівництво залізниці, виробництво спирту – це все потребувало багато енергії. Раніше єдиним джерелом енергії була деревина. Через це вирубували тисячі гектарів лісу там, де розвивалося сільське господарство та промисловість. Спочатку сподівалися, що ліс відновиться сам, тобто дерево зрубали – дерево виросте. Пройшов не один десяток років, щоб зрозуміли, що так не буде.

Якщо спиляти діброву, то на тому місці, у кращому випадку, виросте береза, вільха чи осика, але точно не дуб. Коли почали розуміти, що природа сама не спроможна відтворити ліси, виникла потреба в розвитку науки про лісовідтворення. Це вже була друга половина ХІХ століття. Тоді почали вивчати як садити і що. Лише на початку ХХ століття лісівники дійшли до приблизно того рівня знань, що маємо сьогодні. За останні 100 років технологія лісовідтворення принципово не змінилася, тільки тепер починають впроваджувати більш якісні технології виробництва садивного матеріалу для створення лісових культур. А ХІХ століття – це був час пошуків. У Європі та США було трохи інакше і значно раніше.

– Ви також публікували інформацію, як свого часу на території Криму безрезультатно намагалися виростити дуби, мабуть, що тоді, що зараз, існують певні регіональні відмінності, що та де можна вирощувати?

– Як я вже згадував, технології лісового розсадництва почали розвиватися саме з південних регіонів країни. Бо стало зрозумілим, що без створення лісосмуг, залісення ярів неможливо нормально вирощувати сільськогосподарські культури. Держава почала заохочувати людей на своїх наділах створювали зелені насадження. Їх зобов’язали саджати по півдесятини лісу на кожні 60 десятин наділів. Та для багатьох роботи по залісенню посушливих південних степів виявилися непосильними. Як з’ясувалося пізніше, створення лісових насаджень «садовими способами» є неприйнятним. Тому й сьогодні потрібно розуміти, що для лісовідтворення повинні розроблятися окремі, відмінні від садівничих та ландшафтних технології. Вже в середині позаминулого століття з’ясували, що створювати лісові культури доцільно «маленькими деревами, так званими сіянцями», перед цим проводити ретельний обробіток ґрунту, висаджувати дерева загущено, щоб пришвидшити зімкнення культур.

Стосовно регіональних відмінностей, беззаперечно вони є. Територія України поділена, якщо не помиляюсь, на 10 ґрунтово-кліматичних зон. Для кожної з них притаманні свої лісотвірні деревні види. Наприклад, у карпатських лісах важкувато знайти сосну звичайну. Так само, як на Поліссі ми не звикли бачити буково-ялицеві деревостани.

– А як щодо інших областей, які здавна були лісистими територіями, у них не було такої потреби у лісовому розсадництві?

– Я вас здивую, але навколо Києва, де зараз в основному соснові ліси, до ХІХ століття були діброви. Доказом цього може слугувати Голосієво, де у великій кількості залишились старезні дуби. Та й у багатьох інших місцях на Київщині ще зустрічаються трьохсотрічні дуби, які підтверджують, що тут росло щось інше, крім сосон. Але через те, що виростити сосновий ліс і швидше, і простіше, ніж діброву, поступово відбулася заміна лісу. А потреба у лісовому розсадництві виникла відразу після того, як зрозуміли, що природа не всесильна і незавжди спроможна забезпечити лісовідновлення там, де погосподарювали люди. І потреба в садивному матеріалі виникала синхронно зі зростанням лісозаготівель, без прив’язки до регіонів.

– Чи корегує ці тенденції зміна клімату останніх років?

– Звісно, що так. Лісівники змушені на це реагувати. Найбільше впливає потепління та пониження рівня ґрунтових вод. Сосна лише до 30-річного віку може дозволити собі занурювати кореневу систему глибоко. Коли дереву стає 30 років, а йому ще 50 років рости до віку стиглості, його коренева система вже перестає рости вглиб, вона в своїх межах намагається добувати вологу та поживні речовини. Якщо ґрунтові води опускаються, дерево слабшає, йому не вистачає сил опиратися шкідникам та збудникам хвороб. Виникає питання – чим замінити ці соснові насадження, які гинуть? Чи взагалі потрібно це робити?

Але соснові насадження доводиться замінювати на нові соснові насадження. Є певні сподівання, що молоді дерева, які ми висаджуємо, зможуть до 30-річного віку досягнути корінням глибини, де достатньо вологи та поживних речовин. Хоча ще однією причиною проблеми можуть бути неправильні технології створення лісових культур, котрі застосовувались у 1950-х роках. Та й досі застосовуються. Але на те, щоб щось змінити, не вистачає фінансування.

– Чим корисний цей досвід минулого для сучасних лісівників?

– У першу чергу, досвід минулого повинен запобігти повторенню помилок. Кожен лісівник повинен знати, як робити не слід, бо це спричинить ось такі конкретні негативні наслідки. Технології лісовідновлення за останні півтора століття пройшли певний відбір – залишились лише ті, котрі гарантують прийнятний результат. Щодо чогось кращого, на жаль, не відбувається фінансування лісового господарства на такому рівні, щоб українські лісівники могли на повну застосувати новітні технології.

Інна ПОГОРІЛА,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top