Ліс і лось – єдине ціле

Проблеми мисливської галузі не розв’язати без допомоги держави, без уваги та розуміння суспільства.

Завдяки зусиллям лісівників, єгерів, мисливців світ дикої природи не зникає, а відроджується.

Далеке – близьке. Ми познайомилися років 35 тому – як кореспондент «Сільських вістей» я приїхав до Радомишля, щоб розповісти на сторінках газети про досвід вирішення економічних та екологічних питань у місцевому спецлісгоспі. Тоді мав цікаву розмову з молодим фахівцем – випускником факультету мисливствознавства Кіровського сільськогосподарського інституту Олексієм Пузиковим. Він родом із Краснодарського краю, з Адигеї. Яким чином доля закинула в Україну? Коли закінчував інститут, надійшла заявка на одного випускника із Главку мисливства Мінлісгоспу України, підписана керівником його Сергієм Болденковим. Мав право вибирати місце роботи першим, оскільки очолював природоохоронну дружину. Вибір зупинив на Радомишлі. Як пізніше з’ясувалося, підібрати спеціаліста на посаду інженера-мисливствознавця просив директор Андрій Філіпович. Приїхав на Житомирщину з дружиною, сином, двома собаками – лайками.

Мисливствознавець Олексій Пузиков: «Спірея – основний вид формування захисних ремізів для тварин»

Сам Андрій Філіпович до Радомишля, тодішнього ліспромгоспу, уперше прибув 21 червня 1941 р. з дипломом випускника Малинського лісотехнікуму. Був вихідний день, тому керівник порадив до понеділка погуляти, ознайомитися з навколишніми борами. До пізнього вечора бродив лісовими стежками, будував плани, а на ранок… На ранок їх перекреслила війна. Довгих чотири роки минуло (служив в авіації), поки повернувся до місця призначення, де так і не встиг приступити до роботи. Повернувшись до лісу, не впізнав його: згарища, вирубки. Очолив Потіївське лісництво, в 1949-му доручили стати біля керма лісгоспзагу…

Коли ми зустрілися з Андрієм Івановичем того пам’ятного відрядження багато років тому, розповідав, що дуже задоволений молодим колегою. Жоден браконьєр в окрузі не почувався вільно, не залишався непокараним після скоєного злочину. Хоч і нелегко це давалося Олексію (бувало, що й стріляли по ньому, вибивали камінцями шибки у вікнах), проте твердо стояв на захисті природи. Нарощували поголів’я диких свиней, козуль, лосів, дбали про зміцнення кормової бази. При створенні лісу виходили з того, що він – не грядки для вирощування деревини, а повинен виконувати інші, не менш важливі функції: під зеленими шатами привільно мають почуватися й звірі, й птахи, бо без них ліс – не ліс.

Начальник відділу лісового господарства підприємства Віктор Масний, помічник лісничого Олександр Гальченко і лісничий Сергій Онуфрійчук у розсаднику Білківського лісництва

І ось часи нинішні. Тривожні часи в країні для мисливської галузі. Різного роду псевдоекологи розгорнули цькування, паплюження працівників її, намагаючись сформувати громадську думку щодо мисливців як ворогів природи й тваринного світу, як браконьєрів, виступаючи навіть за заборону полювання. Як розцінюють цю розгнуздану кампанію на місцях? От і вирушив я до Радомишля, аби побачитися з давнім знайомим, мисливство­знавцем Олексієм Пузиковим та його колегами, поцікавитися, як живеться-працюється їм, дізнатися про їхні тривоги та надії.

Спершу – про саме лісомисливське підприємство. Андрій Філіпович беззмінно керував ним 39 років, передавши у 1990–му бразди правління Олександру Гладишу. Обидва залишили помітний слід, створивши та підтримуючи марку одного з кращих лісових господарств у системі. З 2014 р. розпочате успішно продовжує Іван Дмитренко.

Директор Радомишльського лісомисливгоспу Іван Дмитренко: «Такі дуби ростуть на берегах річки Тетерів, мимо них стежками ходять на водопій козулі»

– Серед завдань чи не найголовнішим для нас є збільшення площі лісів та забезпечення їх високої продуктивності, а також турбота про те, аби угіддя були багаті на дичину, – розповів. – Якщо раніше лісове і мисливське господарства вважалися галузями – суперниками, то нині намагаємося розумно поєднати інтереси. Адже без звірів і птахів ліс – не ліс. Останніми роками особливу увагу приділяємо збереженню поголів’я, надто дикого кабана – внаслідок захворювання на африканську чуму кількість різко зменшилася по всьому району: і в нашому державному господарстві, і в приватних. Адже лихо не визнає кордонів. Цього року жодного випадку хвороби не фіксували, тож є надія, що поголів’я відновимо. Мисливський підрозділ на підприємстві перебуває в надійних руках: Олексій Пузиков – неабиякий фанат своєї справи. Він – поважний гість на будь-яких заходах у мисливських колективах області. Радо ділиться знаннями та вміннями з молодими, завжди готовий вступити у боротьбу з браконьєрами. Усім своїм життям доводить, що справжні, гідні мисливці – щирі друзі природи.

– Аби не мисливці, то й полювати вже не було б на кого, – висловив свою думку при зустрічі Володимир Тетерський, голова Ради об’єднаних територіальних громад району. – Неправильно, нечесно називати їх злочинцями, шкуродерами. Навпаки, саме мисливці найбільше зацікавлені у збереженні фауни, дбають про здоров’я її, про те, аби не голодувала холодної пору року. В Олексія Пузикова з колегами-єгерями якесь особливе, трепетне ставлення до звіра. Побільше б таких любителів дикого племені.

Підключився до розмови і голова районної ради Олександр Потієнко:

– Лісомисливське господарство на чолі з Іваном Дмитренком тісно співпрацює з населенням, доносить до людей правду про свою діяльність. Дедалі менше стає тих, хто вірить популістам, які намагаються облити брудом лісівників, єгерів. Натомість ширшає коло бажаючих взяти участь у рейдах на захист лісу від самовільних рубок, тварин і птахів – від «м’ясників» зі зброєю. Дуже важливо і надалі відкривати очі населенню, що саме завдяки зусиллям лісівників і фахівців мисливської галузі не зникає, а відроджується світ дикої природи.

Тепер пора надати слово мисливствознавцю з багаторічним досвідом Олексію Пузикову.

Мисливське господарство – така ж галузь, як і скотарство, птахівництво, конярство тощо, тобто має право на життя, як і інші тваринницькі галузі, – наголосив Олексій Миколайович. – З давніх-давен мисливство було підмогою людині, з давніх-давен вона займалася полюванням. Ця пристрасть дана нам природою, як, скажімо, захоплення риболовлею чи філателією. Справжні мисливці – люди порядні, вони зацікавлені, насамперед, у зростанні поголів’я диких тварин і все роблять для того. Звідси, вони зацікавлені, щоб пристрасть до полювання не пропадала, щоб передавалася дітям. Полювання було, є і буде. У нормальних цивілізованих суспільствах питання закриття його не повинне порушуватися. Ми ж не вимагаємо не косити траву, не утримувати домашньої худоби, не збирати ягід, грибів, бо цим, мовляв, завдаємо шкоді природі. Не повинні забороняти й полювання. Головне: раціонально вести мисливське господарство, не призводити до виснаження. А ресурс маємо відновлюваний. Тому той, хто виступає проти полювання, нехай летить на Марс. Там не полюють, траву не костять, не збирають кокосів, не ловлять рибу, не їдять м’ясо тварин…

Про заборони. От занесли до Червоної книги за поданням паркетних екологів лося. І чого добилися? Віддали горду тварину на відкуп браконьєрів. Єгері, котрі регулювали популяцію звіра, охороняли його, підгодовували в скрутну годину, тепер не зацікавлені в збільшенні поголів’я, оскільки неможлива експлуатація. Для кого берегти, охороняти? Для хапуг на джипах із нарізними багатозарядними рушницями? А за наявності лося в угіддях можна було б вести раціональне використання – і в державних, і в приватних господарствах… Принагідно зауважу й таке: доки не буде заборонено застосування тепловізорів, зброї з прицілами нічного бачення, шанси на життя в тварин залишатимуться мінімальними. На жаль, у суспільстві слабо реагують на факти браконьєрства. Як і в судах. Чому, скажіть, у сусідній Білорусі лише зрідка трапляється незаконне полювання? Бо в Батьки діють суворі закони і там відають: за це надовго потрапиш за грати. І не відкупишся, як в Україні, де той правий, у кого більше прав, більше зелених. Ось і все пояснення.

Єгері Володимир Кошмак і Микола Олішевський оглядають стан біотехнічних споруд у лісі

Про вовка. Пригадую, а було це вже давненько, за раз лютий звір розірвав 5 кіз. В однієї виїв нутрощі, інших просто присипав снігом, однак більше до туш не повернувся. Бо десь натрапив не свіжу кров. Який же це санітар? Вовк ніколи не був вегетаріанцем, він м’ясоїд. Це один із найхитріших хижаків і якщо не регулювати його кількість шляхом відстрілу, розмножиться так, що злим, не тихим словом згадуватимемо заслужених природо­охоронців, котрі сьогодні волають про занесення вовка до Червоної книги.

Не можна обійти мовчанкою питання кадрів для галузі – їх підготовка на дуже низькому рівні. Позначається відсутність висококваліфікованих викладачів, слабка матеріальна база навчальних закладів. Катастрофічно падає престижність професії. Нерідко посади мисливствознавців обіймають відставні військові, міліціонери без відповідної освіти. А професія одна з найскладніших, вимагає глибоких знань, умінь. Не використовуємо як слід в Україні досвіду інших країн – для прикладу, все ще організовуємо облавні (загінні) полювання на всі види копитних замість індивідуальних із вишок чи з підходу.

– Проблеми, проблеми… Їх багато і не розв’язати без допомоги держави, без уваги та розуміння суспільства, що мисливці є, насамперед, захисниками диких тварин, що працюють, не покладаючи рук, задля їх охорони, збереження, відтворення, – підсумував Олексій Пузиков. – У себе робимо все для того, щоб вести господарство на високому рівні. Свого часу площа мисливських угідь становила 27,4 тис. га, тепер – 7,8 тис. га, решту сім років тому передали в оренду мисливському клубу. Угіддя поділені на 16 лісових контурів, об’єднаних у два лісництва – Красногірське й Потіївське. Єгерями в першому Олег Мазуренко, в другому – Микола Олішевський і Володимир Кошмак. Усі – добре обізнані, віддані своїй справі, жадібні до нових знань. Адже єгерська служба нині – це, насамперед, служба охорони природи, запасів живих багатств. Відчуваємо всіляку підтримку керівництва підприємства, директора Івана Дмитренка. Він завжди підкреслює, що ліс і лосі – єдине ціле, завжди іде назустріч потребам галузі. Виділяються в достатній кількості кошти на закупівлю кормів для підгодівлі диких, на бензин для влаштування рейдів, за лісовим і мисливським відділами закріплено спеціальний автомобіль. А який Будинок єгеря звели на місці старої споруди в Потіївському лісництві! Ні, то треба бачити…

Що ж, побував, побачив, сфотографував.

А у вас є розсадник-індикатор? За екскурсоводів у Потіївському лісництві мені були помічник лісничого Олександр Петрук та єгері. Із задоволенням водили з кімнати в кімнату нового оригінального офісу («Цей та інші об’єкти звели під керівництвом молодого енергійного лісничого Олександра Якименка»), показували просторий Будинок єгеря («Тепер є де відпочити, почитати лісову пресу, скласти інструменти, висушити одяг»), хвалилися дендропарком із дерев’яними скульптурами на зелену тематику («Автор їх – наш єгер і водночас самодіяльний різьбяр Микола Олішевський»). Садиба цього та інших п’яти лісництв і центрального офісу в Радомишлі стали місцями паломництва мешканців району. Тут люблять фотографуватися молодята, прогулюватися з малечою мами, відпочивати в затінку лип та сосен пенсіонери. І всі в захопленні від твореного руками лісівників. Залишимо їх наодинці з природою й заглибимося в лісові хащі, де встановлено різні біотехнічні споруди для звірів і птахів. Олександр Петрук і Володимир Кошмак підвели до вольєра, в якому виросло, а відтак поповнило поліські пущі не одне покоління смугастих іклатих. Вірять, що невдовзі поголів’я диких свиней у вольєрі відчутно зросте. Господарі розповіли, що в лісгоспі при виконанні лісогосподарських робіт обов’язково враховують інтереси мисливського господарства, охорони природи загалом. Поряд із традиційними для Полісся породами дерев зустрічаємо кущі, які вводять у насадження спеціально для звірів, птахів. Їх вирощують у розсадниках.

Дерев’яні скульптури звірів і птахів, вирізьблені єгерем Миколою Олішевським, прикрашають садибу Потіївського лісництва і Будинок єгеря

Крім солідного базового у Поташнянському лісництві при кожному є невеликі власні. З одним охоче познайомили лісничий Білківського лісництва Сергій Онофрійчук, помічник лісничого Олександр Гальченко і начальник відділу лісового господарства лісгоспу Віктор Масний. А перед тим від директора Івана Дмитренка дізнався, що такі розсадники тут не називають тимчасовими, а індикаторами, які віддзеркалюють ставлення лісничого, його помічника, майстрів лісу до вирощування садивного матеріалу. Та більш конкретно про це розповімо згодом на сторінках газети «Природа і суспільство». А ще – про унікальний лісонасіннєвий комплекс, який монтують нині в Білках, про те, як дбають про популяризацію професій лісівників і мисливствознавців на підприємстві, про дві ювілейні дати – виповнюється 50 років з часу відкриття музею флори та фауни, що тепер має назву Центру лісівничої пропаганди, та учнівському лісництву при ЗОШ № 4, де першим лісничим, до речі, був Валерій Самоплавський, котрий тривалий час керував галуззю, а сьогодні є почесним головою Товариства лісівників України. Чи багато учнівських лісництв у нас мають піввікову історію?

Микола ПУГОВИЦЯ,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top