Концепція сталого розвитку

Стале використання диких тварин – важливий інструмент охорони природи.

Нас часто спонукають прагнути жити «як в Європі», одночасно змушуючи мовчки ковтати чергову заборону або обмеження для мисливської галузі.

Нещодавно, з метою об’єд­нання користувачів мисливських господарств та мисливців було створено Всеукраїнську мисливську спілку, ініціатором чого стала Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств, яка торік була дуже активною під час, можливо, ще не програної «війни» за лося.

Члени новоствореної мисливської організації вирішили проаналізувати, що ж насправді сприяє розвитку мисливства в Європі, адже малоймовірно, що це, насправді, численні заборони. Виявилось, що на Заході підходи зовсім інші, а справа у тому, що там відношення влади до мисливства протилежне, ніж у нас.

Почнемо з того, що весь цивілізований світ пропагує Концепцію сталого розвитку, розроблену ООН, як до прикладу, Міжнародний союз охорони природи (МСОП), який схвалює Конвенцію про біологічне біорізноманіття, стверджуючи, що стале використання диких живих ресурсів – важливий інструмент охорони природи, бо його соціально-економічна користь спонукає людей охороняти ці ресурси.

Розуміючи це, ще в 2004 році Парламентська Асамблея Ради Європи запропонувала Комітету Міністрів Ради Європи розробити Європейську Хартію полювання та біорізноманіття (далі Хартія). І вже через три роки цей документ був рекомендований постійним комітетом Бернської конвенції як такий, що містить загальні принципи і найкращу практику для полювання, тому викладеними в ньому принципами треба керуватися усім сторонам та наглядачам Конвенції.

Ми провели аналіз Хартії, яка містить 12 основних принципів. Найголовніше у ній те, що вона визнає необхідність збереження полювання в якості прийнятної соціальної, економічної та культурної діяльності, адже за умови сталого ведення мисливського господарства, цей вид діяльності може внести позитивний вклад у збереження популяцій диких видів тварин і їх місць мешкання, а також приносити користь суспільству.

Також, відповідно до Хартії, ведення мисливського господарства може бути ефективним лише за умови тісної співпраці всіх зацікавлених сторін. Особливу увагу у документі приділено органам влади – вони мають заохочувати найкращі практики ведення мисливського господарства і мотивувати мисливців до охорони місць проживання диких видів тварин, консультуватись із представниками галузі для прийняття рішень, затверджувати прозорі й зрозумілі нормативно-правові акти, реалізувати програми освіти і підготовки мисливців і з розумінням ставитися до того, що дикі види тварин мають економічну цінність.

Найбільш вражаючі в українських реаліях принципи Хартії полягають у тому, що органи влади мають підтримувати публічне розуміння користі від відповідального та сталого добування диких ресурсів, вирішувати та запобігати конфліктам, що пов’язані з полюванням, і співпрацювати з організаціями мисливців для залучення в їхні лави нових членів.

Чому ж в Україні чиновники непросто забули про існування мисливської галузі, а й відверто висловлюють своє нерозуміння її існування? Можливо, причина у тому, що в умовах відсутності активної позиції мисливської громади в Україні набрав нечуваного розмаху антимисливський рух? Цей рух пропагує концепцію біоцентризму, яка ставить на вершину всього не людину, а живих істот. І якщо взяти до уваги, що сучасне суспільство стає все більш урбанізованим і віддаленим від природи, усвідомлювати і підтримувати необхідність ведення мисливського господарства йому стає все складніше.

Так антимисливці з легкістю поповнюють свої ряди співчуваючими тваринам, найчастіше тими, хто не має уявлення про природні процеси і принципи мисливсько-господарської діяльності, і чия психологічна «закоханість» у тварин вихована на відносинах із домашніми улюб­ленцями, перегляді «мі-мі-мі»-роликів про тваринок і т.п. Однак, як і будь-який рух, антимисливська кампанія потребує керманичів – так званих ідеологічних антимисливців. Вони займаються цією діяльністю не на голому ентузіазмі, а заробляють таким чином кошти і немалі.

Наприклад, проведений Всеукраїнською мисливською спілкою аналіз офіційних інтернет-сайтів численних іноземних грантодавців дозволив встановити, що БО «Благодійний фонд Дніпровського району м. Києва «Київський еколого-культурний центр» (КЕКЦ), керманичем якого є всім відомий Володимир Борейко, за період 1996–2004 років отримав від найбільшого американського благодійного фонду – фонду МакАртурів – !!!500 тисяч доларів США. Заснований Джорджем Соросом Міжнародний фонд «Відродження» профінансував проведення КЕКЦом освітнього семінару в 2007 році, надавши для цього більше 8000 дол. США. Чималі кошти отримували і свого роду юридичні партнери КЕКЦ, наприклад, «ЕкоПраво-Київ» на розробку і впровадження екологічного законодавства та проведення юридичних консультацій отримали гранти від американських фондів: Фонду Чарльза Стюарта Мотта – майже 40 тис. дол. США та 31 тис. дол. США від фонду Tides Foundation. На видання своїх книжок антимисливці також отримують гранти, наприклад, на одну з перших своїх книжок директор КЕКЦ  В. Борейко отримав ще в 1996 році від Фонду МакАртурів 10 тис. дол. США.

Незважаючи на те, що фінансове донорство є загальноприйнятою світовою практикою, у випадку антимисливського руху таке фінансування направляється не стільки на користь тваринам, скільки на шкоду людям. І от за два десятиліття рух противників полювання, за допомогою іноземних грантів, розповсюдився в Україні настільки, що заволодів не лише інформаційним простором, а домігся того, що під його тиском приймаються доленосні для мисливської галузі рішення, рішення без врахування думки тих, чию долю вони вирішують.

Всі добре пам’ятають, як під тиском антимисливців було заборонене полювання на території об’єктів природно-заповідного фонду, хоча при їх створенні було обіцяно, що подібних заборон не буде, як було внесено лося до Червоної книги, хоча це було передчасне, не обґрунтоване науковими дослідженнями і шкідливе для мисливської галузі рішення. Думок та аргументів тих, кого це, в першу чергу, стосувалося – користувачів мисливських угідь і мисливців при винесенні згаданих рішень ніхто не враховував.

Антимисливський рух дістався і свідомості народних обранців, і скільки б не розповсюджували міфи про те, що більшість можновладців затяті мисливці й захищають полювання, реалії говорять про зовсім інше.

Аналіз законопроектів, які тією чи іншою мірою обмежили ведення мисливського господарства та полювання, довів, що їхніми авторами та ініціаторами були депутати, помічником яких виступав псевдоеколог В. Борейко, який обіцяє зробити все, щоб мисливське господарство в Україні припинило своє існування.

Головним комітетом Верхов­ної Ради під час розглядів подібних законопроектів виступає Комітет з питань екологічної політики і природокористування, де постійним помічником – будь-то голови комітету або його першого заступника, виступає той самий пан Борейко.

Звичайно, маючи таких «радників», депутати просувають запропоновані ініціативи, оцінюючи наслідки лише з боку свого політичного іміджу перед стурбованим суспільством, а антимисливці затято працюють над заповненням інформаційного простору вигідними для них матеріалами, часто спотворюючи і перекручуючи інформацію, адже їх мета – створити необхідну картинку і відпрацювати отримане фінансування.

От і нині на розгляді у Верховній Раді України знаходиться низка законопроектів, які передбачають заборонити регулювання чисельності хижих тварин, а супроводжується все це масштабною антимисливською піар-кампанією. З усіх можливих джерел суспільство чує про скрутну долю вовка в Україні, що він потребує захисту і навіть Червоної книги, але вони воліють замовчувати про те, що чисельність цього хижака є стабільно високою і перевищує оптимальну.

Розірвати цю налагоджену систему з розвалу мисливської галузі можливо лише за умови згуртованості мисливської громади і започаткування у ній реформ. В Україні, що є стороною Бернської конвенції, мають бути впроваджені принципи Європейської Хартії полювання та біорізноманіття. Головна мета Всеукраїнської мисливської спілки – змусити владу не просто звернути увагу на мисливську галузь, а сприяти її розвит­ку, що можливо лише за умови створення потужного галузевого органу виконавчої влади – Державного агентства мисливського господарства України, а не просто управління при Держлісагентстві.

Можновладцям варто па­м’я­тати, що саме користувачі мисливських угідь тримають на плаву мисливську галузь, тому їм необхідно допомагати в цьому, а не ставити перепони. Багато процедур потребують спрощення, як то, отримання у користування угідь і продовження терміну користування ними. Ми вважаємо, що необхідно переймати вдалий досвід європейських країн – замість таксаційних обліків і лімітів на добування дичини, впровадити плани добування, замість ліцензій і відстрільних карток – необхідні одноразові засоби маркування, а картку обліку добутої дичини, можливо, варто змінити на талон порушень, що буде додатком до мисливського квитка.

Вважаємо, що необхідно довести державний мисливський фонд до оптимального рівня, а для цього необхідно докласти всіх зусиль для подолання браконьєрства. Починаючи зі створення мисливської варти і надання ширших повноважень єгерським службам та посадовим особам мисливських господарств, закінчуючи вдосконаленням законодавства – введенням поняття замах на браконьєрство і кримінальної відповідальності за порушення мисливського законодавства.

Працюючи над відтворенням чисельності диких тварин у вольєрах, користувачі мисливських угідь не захищені в цьому питанні законом – відсутнє і поняття вольєрного господарства, і зрозумілі умови його ведення, і право власності на тварин, які були вирощені в напіввільних умовах, а згодом випущені в угіддя. Відтворення державного мисливського фонду можливе шляхом створення розплідників, які має фінансувати держава, як це відбувається у країнах ЄС. Цікавою також видається можливість концесії державного мисливського фонду.

Наболілим є питання розширення територій природно-заповідного фонду – при створенні таких об’єктів ігнорується думка користувачів мисливських угідь, які входять до складу цих об’єктів. На відміну від багатьох країн світу в Україні полювання в ПЗФ є повністю забороненим, що позбавляє ці об’єкти суттєвої статті доходів і негативним чином впливає на стан тваринного світу.

Звичайно надважливо, щоб мисливці й самі стали більш відповідальними, в Україні варто запровадити обов’язкові підготовчі курси перед складанням іспиту та отриманням посвідчення мисливця. Це теж європейська практика.

А для того, щоб ці та подібні реформи супроводжувались порозумінням і не мали перепон для впровадження, вся мисливська громада має працювати над покращенням іміджу і пропагування мисливства, як галузі народного господарства, учасники котрої піклуються про дику природу та її мешканців.

Всеукраїнська мисливська спілка нині має вже 17 відокремлених підрозділів у різних областях України і прагне напрацювати спільні рішення з реформування української мисливської галузі шляхом широкого обговорення з усіма зацікавленими сторонами. Сподіваємось, що до цієї роботи буде долучатися все більше і більше фахівців і мисливських організацій.

Сергій АНДРОСЮК,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top