Монастир у старосільському лісі

Нове життя у колишній військовій частині.

Які асоціації у вас викликає слово «монастир»? А «монастир серед лісу»? Впевнена, що в уяві більшості – це ізольованість, відокремлення від суспільства, строгість та суворі умови життя. Не приховую, що так думали і ми, коли у рамках проекту «Історії довкола лісу» їхали на територію Свято-Троїцького жіночого монастиря поблизу села Старосілля Маневицького району, що на Волині. Але як тільки перед ворітьми вийшли з автомобіля, почули голосний дитячий сміх та гамір.

Жіночий монастир на території діє постійно з 2006 року, а з 2009 поруч почав функціонувати дитячий табір «Стежина добра». З усмішкою нас зустрів директор табору – ієромонах Ілля (Вишневський). Саме він провів невелику екскурсію та розповів про історію і табору, і монастиря.

Раніше тут була військова частина, яку розформували. Згодом на локації зробили невелику ферму. У володіння монастиря ця територія потрапила у дуже поганому стані: з напівзруйнованими будівлями, без електрики, води та дороги, а на місці, де зараз проводять табір, стояли поїлки для худоби.

Проте сама місцина, незважаючи на все, виглядала настільки привабливо, що не виникало сумнівів: треба відбудовуватися. Завдяки небайдужості багатьох людей вдалося, на перший погляд, зробити нереальне.

Суттєву підтримку надавали місцеві лісівники – працівники державного підприємства «Колківське лісове господарство». Сприяли матеріалами для будівництва, допомагали зі встановленням дерев’яних споруд. І що важливо – відновили лісову дорогу, що веде до монастиря. Так до святині відкрився шлях сотням вірян.

Нових будівель тут немає. Всі – відреставровані, відремонтовані колишні споруди. З новобудов тільки альтанки та дерев’яний храм.

На місці старої казарми зробили будинок, у якому живуть діти, підняли другий поверх, замінили дах, поставили нові вікна. Піднімаємось туди на горище, в обличчя одразу вдаряє спека, через високу температуру повітря тут сушать випрані речі. На горищі також зберігаються дитячі святкові костюми, і місце час від часу перетворюється на сценічні залаштунки. Ієромонах Ілля показує старі написи на балках – їх залишили солдати, що колись тут жили, ще сьогодні можна прочитати прізвища та номери взводів, розгледіти роки.

Спускаємось на перший поверх – тут розташовані кімнати для дітей. В деяких по 12 місць, є і по 6, але переважно і діти, і батьки просять більші. Двері і стіни розмальовані дітьми, які робили це на майстер-класах, з допомогою фахівців.

Занедбану лазню військових переробили у душові та туалети для дітей, а колишнє приміщення з пультами зараз красується золотими банями – слугує храмом ще з 2006 року. На території монастиря також є пасіка, за якою доглядають монахині.

Цікаво, що єпархія викупила цю територію саме для проведення табору, а монастир тут заснували для того, щоб не тільки влітку, а й цілий рік місце не пустувало і було завжди доглянутим. Табір «Стежина добра» діє вже одинадцять років.

Вартість участі – 2500 грн. Ці кошти йдуть на п’ятиразове харчування. Є також пільги для дітей з багатодітних чи малозабезпечених сімей, переселенців, напівсиріт, сиріт, дітей з дитячих будинків. Є зміни для дітей з інвалідністю (вони повністю безкоштовні). Загалом, повну вартість оплачують близько 60% учасників.

Перші діти, що відвідували табір, були учнями недільної школи при Свято-Покровській церкві та Волинській духовній семінарії. Зараз «Стежина добра» популярна не тільки в Україні, а й за кордоном.

Крім того, що в таборі у дітей різноманітне дозвілля, благотворно сприяє і саме місце. Сосновий ліс здавен славився своїми цілющими властивостями. Користь унікального соснового повітря доведено давно. Ще в давнину в приміщенні, де перебував хворий, розкладали соснові та хвойні гілки – для знищення шкідливих бактерій.

Не секрет, що чимало престижних нині санаторіїв та баз відпочинку розташовані поблизу хвойних насаджень – навколишня природа сприятливо діє абсолютно на весь організм, заряджає енергією і допомагає підвищити імунітет.

Місцеві лісівники це розуміють як ніхто інший. Тож особливо дбають про збереження цих насаджень, бережуть від різних небезпек. А їх чимало.

Цей ліс особливо відвідуваний. Тут щодня десятки людей. Хтось іде зараз по гриби, хтось – у монастир на службу, хтось привозить у табір дитину, а потім їде її відвідувати. Тож клопотів лісівникам додалося суттєво – лісова охорона посилено патрулює ці масиви, щоб ні постійні мешканці монастиря – його настоятельки, ні численні відвідувачі та вихованці табору – не відчували жодного дискомфорту.

У «Стежину добра» потрапляємо якраз під час реєстрації дітей на третю зміну, всі навколо метушаться, бігають, батьки записують дітей, приносять сумки з одягом, діти випробовують всі можливі розваги, обирають кімнати та ліжка, знайомляться один з одним. За столами реєстрації сидить молодь – майбутні вожаті. На кожному столі коробка, в яку діти здають телефони і отримують їх на пів години щодня, щоб зателефонувати батькам. Ієромонах Ілля говорить, що інколи доводиться нагадувати дітям телефонувати додому, так вони захоплюються та поринають у таборове життя.

Залишаємо табір та йдемо ближче до будинків, де живуть монахині. Більше про сам монастир нам розповідає Ігуменя Софія – настоятелька Свято-Троїцького жіночого монастиря.

Почалась його історія весною 2006 року, коли із Камінь-Каширського району сюди приїхали чотири сестри. Тоді на території не було навіть храму і у свята та неділі вони їздили до церкви у сусіднє село.

У монахинь служба іде кожен день. О 6 ранку вони прокидаються на молитву, з 7 до 8:30 – літургія, тоді до 10 ранку мають вільний час, о 10:00 – сніданок. До 15:00 монахині працюють: хто на кухні, хто на пасіці, хто в теплиці. Відпочивають та на 16:00 йдуть знову на службу аж до 21:00, потім мають вільний час.

Зараз тут десять монахинь, вік – від 28 до 82 років. Раніше сестри самотужки тримали господарство з коровами та поросятами, їздили на тракторі, обробляли город. Зараз із тварин тут тільки кози та коти, других часто залишають біля території монастиря.

Ігуменя Софія говорить, що місцеві лісівники завжди допомагають і забезпечують твердим паливом і матеріалами, які потрібні для будівництва. Така дружба повелася із самого початку створення монастиря. Під час відновлення будівель постійно була потреба у деревині – від лісівників ніколи не мали відмови. Таке взаєморозуміння збереглося і дотепер.

Іванна МАСЯК,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top