У «чорному лісі» чорний лелека живе

Ще одна дивина в нашому Рівненському краї.

Заповідне лісове урочище «Чорний ліс» у Кузьмівському лісництві ДП «Березнівське лісове господарство». Чорним лісом у нас на Поліссі, як правило, називають густий бір солідного віку, в якому, коли заходиш, не проглядається сонце. Можливо, такий колись тут і був ліс, а в теперішньому ростуть на площі майже три гектари красиві звичайні золотокорі сосни, які від сонячних промінців аж виблискують. Проте ліс набув ознаки, яка якраз і «виправдовує» ту «чорну» барву в його назві – гніздиться тут лелека чорний, занесений до Червоної книги України.

І хоча цього птаха часто називають відлюдьком, проте, схоже, він поступово звикає до людей. Здається, саме для того, щоб його оглянули і впізнали, зробили фото – і на цей раз він не зірвався з гнізда.

По дорозі із міста Березне до села Хотин, на узліссі поруч хутора Каленики, потрапите в обійми незвичайного соснового лісу – також із чорною ознакою. Площа його усього один гектар, а дерева сягають тут 80-річного віку.

Не поспішайте із сумнівами щодо його незвичайності, не проголошуйте одразу, що такого віку сосна в кожному лісгоспі сотнями гектарів росте. Особливо, коли додам, що всього в цьому лісі – лише 47 дерев. Справді, у цьому лісі чорний лелека не гніздиться. Але чорну ознаку він також має, хоча дещо іншу: наповнений він чарівливими представницями сосни чорної. І хоч вони не циганського роду, а австрійського, але – справжні мальовничі чорнявки.

Тут і півсотні сосон немає, а люди називають насадження бором. Не інакше, що при оцінці поняття – ліс із позицій філософського закону переходу кількісних співвідношень у якісні, враховувалася у цьому випадку не тільки кількість дерев, а й краса лісу.

– Коли вже мова зайшла про рукотворні лісові цікавинки, – каже головний лісничий Рівненського лісгоспу Володимир Клімчук, – то вважаю за потрібне розповісти про доробок наших трудівників попереднього покоління. В угіддях підприємства 75 років тому на території Здолбунівського району у місцевий пейзаж дуже гарно вписали ділянку букового лісу площею 7,6 гектара. Виглядають ті насадження велично, як доказ, що в нашій місцині можуть приживатися і рости карпатські велетні.

Сосна Веймутова в лісових угіддях Рівненщини – не дивина, майже в усіх лісгоспах під цю культури відводять площі – де більші, а де менші. А як вона потрапила в наш край вперше? У книзі «Природно-заповідний фонд Рівненської області» є інформація про ботанічну пам’ятку природи місцевого значення «Насадження сосни Веймутова». Створений цей природно-заповідний об’єкт у 1983 році поблизу с. Михалин Березнівського району в угіддях однойменного лісгоспу. Зовсім невеличкий – площею 0,40 гектара, на якій зростає всього 33 дерева. Але лісок знаковий тим, що це чи не перша поява дерева цієї породи на Рівненщині.

За розповідями місцевих жителів, посадив цей лісок саджанцями, вирощеними в тепличці власної гаївки, десь у 20–30 роки минулого століття, польський гайовий пан Струк. Зрозуміло, що дерев сосни Веймутова в тому лісі було набагато більше. А це вже рештки, що збереглися після хаотичних рубок, випробувань часом та війною. Залишилися сосни безпосередньо в селі, поблизу села, розташовані в один ряд, а то групками.

Якщо ліс чорної сосни, сосни Веймутова, бука хтось та посадив, то наявність у лісах Рокитнівського лісгоспу чорної берези є справжньою загадкою природи. То там, то в іншому місці угідь натрапляють на окремі екземпляри чи групки, а то й колонії чорних міток, наче для чогось природа їх розставила. Скажімо, недавно натрапили на березу з чорною ознакою у Глиннівському лісництві.

Цікавою на цю тему вийшла розмова з головним лісничим Рівненського державного заповідника Богданом Куликом.

– Чорні берізки час від часу виявляємо і на території нашого заповідника. Обліковують і налагоджують за ними спостереження наші науковці.

У Решуцькому лісництві Рівненського району провели мене до розкішного липово-дубового гаю, який розкинувся на крутих схилах, що утворені надзаплавною терасою річки Горинь. Якраз цвіла липа, і бджоли та волохаті джмелі аж розгойдували тишу. Відчуття було таке, наче щокою прихилився до стінки вулика. Цей листяний красень, на думку науковців, є залишком лісів, поширених тут ще 4–5 тисячоліть тому, коли клімат у цій місцевості був більш суворішим. Це вже згодом з його пом’якшенням – граб почав витісняти липу. Схоже, це – не гіпотеза, адже такого висновку дійшли вони, скориставшись результатами спорово-пилкового аналізу. Тож століттями, супроводжувані молодими липками-самосівами, тут липи виростали й відмирали. А нині цей еволюційний нескінченний процес має ось який вигляд: найстарші дерева, що ростуть у гаю найнижче по схилу, віком трохи більше як сто років, діаметром 24–35 сантиметрів. Липа тут почувається добре, має хорошу життєвість, хоча кількісно уже переважають у деревостані молоденькі деревця.

У друкованих джерелах можна натрапити на інформацію, що Решуцький липово-дубовий ліс – найбільший подібний масив на Правобережному Поліссі.

І ялиновий ліс у глибокому Поліссі – це взагалі на межі фантазії. Але він такий є: на восьмигектарній площі в угіддях Остківського лісового господарства, згадуваного вже Рокитнівського району, росте ялинник, якому виповнилося майже 130 років.

Угіддя Бережницького лісництва Дубровицького лісгоспу займають понад 3300 гектарів. Це переважно соснові ліси, середній вік яких досягнув понад 50 років. Середній. Отже, є бори, котрим і за 70, а є й однолітки. А ось стиглих і перестиглих насаджень тут немає. За винятком сосновому бору, площею 25 гектарів, якому нещодавно виповнилося не більше і не менше, а рівно 108 років.

Чому називаю так точно вік цього лісу ? Бо в селі Бережниця, до якого він прилягає, цю цифру, як мовиться, знає і старе, і мале. Справа в тім, 1907 року, знявши ліс на цій площі, бережничани побудували в своєму селі церкву-красуню і одночасно «не забули» за клопотами, як часто трапляється, посадити на місці зрізаних насаджень нові.

Минали буремні роки. Підростали дерева, ставши свідками радощів і прикрощів села. Так село разом із бором перейшло столітню відмітку, хоч уже відійшли в інший світ його садівники. Бір той набув статусу заповідного об’єкта з дорогою для всіх бережничан назвою «Церковна Дача». Заповідник охороняється лісівниками й селянами. Він певною мірою став своєрідним духовним символом села, як і церква – його ровесниця.

– Порубок у Церковній Дачі люди не пробачили б ані лісівникам, ані браконьєрам, – сказав при недавній зустрічі колишній лісничий Бережницького лісництва Анатолій Боровець, який нині працює в Сарненському лісгоспі.

Одні дерева дивують своєю красою, є загадкою їх поява в нашому краї, а трапляються і такі, що не тільки поєднують ці якості, а ще й допомагають людям. У Моквинському лісництві росте кремезний 300-літній дуб, який вражає своєю поставою: понад 30 метрів висотою, двометровим діаметром стовбура – його охопити не вдається навіть трьом дорослим чоловікам. Проте відоме це дерево, яке оминає навіть блискавка, не тільки своїми розмірами, а насамперед – легендами про цілющі властивості. Саме за це його названо деревом кохання. До дуба приходять молоді пари, щоб знайти порозуміння між собою, а також ті, які не мають дітей. Старожили розповідають, що дерево і жіночі хвороби лікує, і стрес знімає, заспокоює. До загадкового дуба постійно приїжджають мешканці з Рівного, інших міст і сіл та навіть з Києва за допомогою.

У кожного дерева, у кожного лісу, про які розповів, своя історія, свої ознаки. Якби дерева уміли розмовляти, а ми могли почути, а ще й відтворити їхні голоси, записані на платівки пеньків, то, звісно, довідалися б набагато більше, ніж розповідають люди.

Петро ВЕЛЕСИК,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top