Мисливство – пласт культури

Радикальні псевдоекологи істотно впливають на громадську думку, намагаючись видати мисливців за браконьєрів і злочинців, разом з тим непогано гріють руки на міжнародних грантах.

У різні віки і часи слово «мисливець» викликало у людей різні асоціації. Ще в ті часи, які в шкільних підручниках прийнято називати первіснообщинним ладом, мисливець позиціонувався як добувач і годувальник. Уже в наш час широке поширення набув такий сумний жарт, що слово вегетаріанець перекладається з неандертальського як «поганий мисливець». Але на сьогодні у нас не кам’яний вік, принаймні не в сфері високих технологій і космічних амбіцій. Що ж змінилося в суспільстві по відношенню до людини з рушницею? Та й взагалі, що це – хобі чи засіб існування?

Ні для кого не секрет, що ставлення суспільства до людей, які захоплюються полюванням, скажімо м’яко – НЕ позитивне. У світі популяризуються ідеї гуманного ставлення до тварин, зокрема, до диких і тенденція ця досить глобальна. З появою соцмереж цей рух став просто пандемічний, його підтримують різного роду благодійні фонди, переслідуючи подекуди досить неоднозначну мету. Без сумніву, зберегти дику природу для прийдешніх поколінь – найважливіше завдання, але чи мисливці винні в її зникненні, як малюють картинку «зоозахисники»? Або справа в іншому і суспільство у чомусь помиляється й недооцінює роль мисливців у збереженні та навіть збільшенні дичини?

Запитайте на вулиці у ста випадкових перехожих, як вони ставляться до мисливства. Переконуємо, що більша частина опитаних ставиться негативно. Чому? Що впливає на суспільну свідомість: гуманізм, засоби масової пропаганди або діяльність природозахисних організацій, яких зараз розвелося більше, ніж блох на бездомному собаці? Спробуємо розібратися у ситуації, що склалася, і вислухаємо думку не рядових випадкових людей, а тих, хто має безпосереднє ставлення до мисливського господарства.

– У ХVШ–Х1Х ст. мисливство вважалося цілком благородною справою, – розповідає голова облорганізації УТМР на Одещині Дмитро Лоза. – Більш того, не кожен міг собі це дозволити. Це була прерогатива людей дворянського роду, поміщиків й інших, далеко не бідних людей. Та й за часів «розвиненого» соціалізму, це було цілком гідним заняттям. Нині ставлення до мисливців дещо інше. В соціумі воно змінилося і не в кращий бік. Зрушення стались за часів розвалу Радянського Союзу. Мені доводиться спілкуватися з мисливцями вельми поважного віку і вони розповідають, що після Другої світової війни полювання було у великій пошані. Хоча б тому, що був період гострого дефіциту товарів для харчування, добування дичини дуже рятувало. У той важкий час мисливець був годувальником. Добутий заєць міг врятувати від голоду цілу родину. Крім того, мисливці брали істотну участь у справі знищення хижаків, які розплодилися в період війни, вони нападали на села і вирізали худобу.

На жаль, у 90-ті роки змінилося все, змінилися самі люди. Полюванням стали захоплюватися дуже далекі від будь-яких моральних принципів люди і з великими грошима, які легко діставались. Полювання для них стало певною ознакою статусу. Кращі традиції полювання були загублені. А «нові» мисливці встановлювали нові правила, нову мисливську «культуру», закон для них був неписаний. Вони вважали себе «крутими», кращими, окремою кастою і поводились відповідно – їздили на дорогих авто, стріляли в кого хотіли і коли хотіли. І саме тоді в свідомості людей почала стиратися межа між мисливцями та браконьєрами.

Ситуацію зі сприйняттям мисливців нині погіршили дії теперішнього покоління так званих екологів, які насаджують негативне ставлення до мисливства.

Тим часом міжнародні гранти на охорону природи з метою заборони або обмеження полювання на певні види дичини не мають під собою ніяких наукових обґрунтувань, але зате мають чималу економічну складову і вона вимірюється мільйонами. На жаль, ці гранти на «благі екологічні справи» із Заходу і зі Сходу ведуть тільки до знищення мисливської галузі, до занепаду економіки країни в цілому. Замість того, що б іноземні мисливці привозили до нас валюту, ми будемо вивозити її з України. Обмеження полювання в Україні почалося ще двадцять років тому, з закриття весняного полювання на пернату дичину на перельоті, мова йде про гусей і качок. Через нашу територію пролітають мільйони птахів, у тому числі, мисливських видів. Завдяки ініціативі деяких, усім сьогодні відомих псевдоекологів і за підтримки депутатів, українським мисливцям було заборонено добувати цих птахів на прольоті, хоча це було дозволено Законом України «Про полювання та мисливське господарство» і залишається доступним у Білорусі і Росії, куди із задоволенням їдуть мисливці з усієї Європи. Все це дуже красиво лягає на слух людей, які не розуміються на цьому. На це впливає низька інформованість суспільства про культуру полювання у цілому і переконаність їх у тому, що у добуванні всіх цих качок, гусей, фазанів, кабанів – немає ніякої необхідності. Навпаки, заборона полювання, на їхню думку, приведе до збільшення чисельності диких тварин. Полювання сприймається не інакше, як жорстокість по відношенню до тварин. Тим часом відповідальність за охорону і відтворення цих тварин, несе на собі саме мисливське співтовариство в особі мисливських господарств, а не держава, з бюджету якої не виділяється жодної копійки на ці заходи.

Щоб зрозуміти суть питання, наведемо приклад. В Америці й навіть в Африці до 75% вкладень в охорону дикої природи, зокрема, в заповідні резервати, лягає саме на плечі мисливців. За великим рахунком, на кошти так званих «трофейників» утримуються національні парки, заповідники, не кажучи вже про мисливські угіддя. Ми нічого не маємо проти аборигенів, які добувають собі їжу, але якби не туристи-мисливці й жорстка охорона дичини, то вони б давно з’їли всіх антилоп, биків, бегемотів, слонів і жирафів. Але робота псевдоекологів сьогодні вигідний бізнес. Вони не сплять і справу свою роблять. Причому їхні гасла і проекти стають все більш маячні, цей радикалізм як раз і викликає підтримку і схвалення суспільства. Атака «зоозахисників» через засоби масової інформації на мисливців призвела до того, що суспільство почало ототожнювати мисливців із вбивцями і кровожерливими, первісними істотами. Особливо це помітно по молодих людях, які до мисливства не мають ніякого відношення і нічого позитивного про нього не чули. Саме їм потрібно, в першу чергу, доводити, що це цивілізоване заняття, що це господарська діяльність людини, раціональна, правильна, яка розвивається в усьому світі, що це, нарешті, галузь. Їм потрібно пояснювати, що для того, щоб мати право на постріл, спочатку треба навчитися охороняти і бути господарем.

Дивно, що інша господарська галузь – тваринництво і фермерство у нас у пошані, в повазі й дотується державою, хоча там за рік забивають на бойнях сотні тисяч копитних і мільйони птахів. Відповідь дуже проста: «Мисливців замовили!» І виділяють на це гранти, а на кожен грант завжди знайдеться грантожер.

Ще одне питання необхідної ролі мисливського господарства – регулювання чисельності хижаків. На відміну від висловлювань «екологів» про загрозу популяції хижаків в Україні, факти і цифри говорять про інше – популяція вовків і лисиць у нас дуже велика. Є регіони, де через ці чинники чисельність копитних і хутрових звірів впала до мінімуму. Більше того, ситуація набула загрози і для домашньої худоби і навіть для людини, про що свідчать постійні повідомлення у ЗМІ. Тому місцеві жителі змушені купувати зброю, що б у разі необхідності мати можливість захистити себе і своє господарство від хижаків. Особливо це стосується регіонів, де поголів’я дичини зменшилось, у тому числі, кабанів, через африканську чуму свиней, хижакам стало нічого їсти і вони рушили в бік людського житла.

Хочемо ще раз сказати, що полювання – це організований і централізований захід, який проводиться за результатами щорічного обліку дичини – таксації. Усі ліміти добування затверджуються Мінприроди та Мінагропродом.

ПРЯМА МОВА

Василь БУРМАС, мисливствознавець Львівського ОУЛМГ:

– Наше суспільство мало розбирається у цій темі, все що творять браконьєри, – приписують мисливцям. А мисливці мало мають можливостей, що б себе захистити. На цю тему мало публікацій у пресі, мало інформації в інтернеті. Зате «зелені» активні, як ніколи. При тому, що самі вони для охорони природи по суті нічого не роблять, крім мітингів і пікетів. Тим часом насправді є чимало так званих мисливців, яким і добування не цікаве. Їм аби постріляти. Є мисливці за м’ясом і тільки одиниці займаються полюванням у хорошому сенсі цього слова, тому такому ставленню дивуватися не доводиться. У сусідніх європейських країнах такого, звичайно, немає. У тій же Угорщині, колишній Президент країни – мисливець, зробив все, що б підняти мисливську галузь на високий рівень. У поляків цим займаються колективи – кола. Їх представники входять до Кабінету міністрів та Парламенту. У них є професійні навчальні заклади, де вони вчать молодь мисливському господарству. У них є і свій мисливський суд, і свої мисливські нагороди, і багато іншого, пов’язаного з мисливством. У нас всі ці традиції довго і системно знищувалися, а от сусіди все це зберегли.

Для відродження мисливської галузі в Україні та її іміджу ще є шанс та трохи часу, просто потрібно бажання мисливців і потрібні організатори, ініціатори, які поведуть людей. Наприклад, не можна не відзначити зусилля Віктора Червоного та його колег, які створили Асоціацію мисливців і користувачів, мета якої підняти імідж мисливської галузі, її статус і рівень розвитку. У них є прагнення об’єднати всіх мисливців і користувачів мисливських угідь в одну структуру. Сподіваюсь, у них все вийде. Суспільству потрібно довести, що таке полювання, як воно зародилось і розвивалось, що робиться мисливцями для дикої природи зараз. І це має бути відкрита інформація.

Михайло ЛУЩАК, голова Івано-Франківської облорганізації УТМР:

– Так, імідж мисливця зараз виглядає непривабливо, але причини для цього є. По-перше, у нас неправильний підхід до ведення мисливського господарства. Популяризацією цієї галузі ніхто не займається. Ми не робимо кроків назустріч суспільству та й рядовому мисливцю. Мисливськими угіддями користуються не завжди ті, хто повинен і хоче цим займатися. Де були створені мисливські клуби, громадські об’єднання там ще справи йдуть більш-менш, але в частині мисливських господарств із мисливців тільки здирають гроші, а їхнім навчанням і вихованням ніхто не займається.

Членський квиток у клубі купити не проблема, зброю – теж. А культуру не купиш, мають бути мисливські школи, курси, семінари, у цьому має бути зацікавленість і мисливців, і господарств. Повинна бути процедура отримання мисливського квитка, як у країнах ЄС, тобто рік-два навчання, практика, іспити… Треба ретельніше стежити за тим, до кого в руки потрапляє зброя. Справжні мисливці вкладають гроші в розвиток мисливських господарств і випускають в угіддя набагато більше дичини, ніж добувають. Не в образу деяким мисливцям, але рівень культури полювання у нас все-таки вище на західній Україні, мабуть, тому що вони частіше бувають і бачать країни, де культура і традиції збереглись.

Українці останнім часом часто їздять до країн ЄС за досвідом. І що в результаті: витрачені кошти, жодних Програм розвитку, Стратегій, Інструкцій, нових Законів. Нічого не впроваджено, якщо щось і є, то залишається тільки на папері. Я не кажу, що потрібно все копіювати на Заході, але потрібно щось змінювати, дивитись як у них і адаптувати до наших умов, нашого менталітету.

Наталія ТОМІНА, мисливець, експерт міжнародної категорії з мисливського собаківництва (ВР УТМР):

– Полювання – це певний пласт культури людства. Тут і давні традиції, і люди, які захоплюються полюванням. Слід сказати, що ще 30–40 років тому мисливців у нашій країні було значно більше. За деякими оцінками понад 500 тис. осіб, а нині – не більше 300 тис. По суті, полюванням захоплювалась одна людина на кожну тисячу населення.

Потім почалися зміни як у мисливському господарстві, так і країні в цілому. В Україні було введено державне мисливське посвідчення і дозволено, крім державних і господарств УТМР та ТВМР, створювати мисливські підприємства будь-якої форми власності. Але як мені здається, це не збільшило кількість і не покращило якість мисливців. Тепер, що б стати мисливцем, не обов’язково стало вступати до Товариства мисливців, а треба тільки скласти держіспит та отримати посвідчення.

Раніше, що б стати мисливцем, потрібно було вступити до Товариств, два роки пройти стажування з досвідченими членами мисливського колективу. Більше того, два мисливці повинні були вас рекомендувати до вступу у Товариство і нести за це відповідальність. Стати мисливцем було складніше, ніж вступити в партію. Тому і браконьєрів тоді було значно менше. А вже якщо людину ловили на цьому, то отримували всі й повною мірою як мисливець, так і люди, що його рекомендували. До того ж, що б скласти іспит у мисливському Товаристві та отримати мисливський квиток, потрібні були гарні знання з біології, законодавства, видів і способів полювання, зброї, біотехнії, правил безпеки та першої допомоги і багато іншого. Нарешті потрібно було вміти влучно стріляти. Принаймні у 70% облрад таке навчання проводилось. Займалися з мисливцями і стендовою стрільбою. Незавжди стендовики добре стріляють на полюванні. Незавжди мисливці добре стріляють на стенді, але було тренування і була практика. На жаль, майже все це зруйновано, справжніх мисливців стало значно менше.

Щодо ефективного ведення мисливського господарства, то є колосальний міжнародний досвід, але ми, чомусь, не хочемо його використовувати, йдемо якимось дефективним, зате власним шляхом.

Цікаву інформацію нам міг би надати міжнародний союз охорони природи, МСОП (International Union for Conservation of Nature and Natural Resources, IUCN). Ця організація у вигляді експерименту дозволила трофейне полювання на рідкісних тварин. І як це не парадоксально звучить, у результаті цього чисельність поголів’я збільшилася в 12–15 разів. А там, де полювання заборонили, кількість мисливських тварин значно зменшилась.

Регульоване грамотне полювання завжди приводить до позитивних результатів, хоча б тому, що це приносить дохід і ці кошти використовуються для збільшення поголів’я мисливської фауни. Закономірно постає питання, що можна і потрібно зробити, що б повернути мисливству його позитивний імідж і добре ім’я?

Костянтин ЄГОРОВ,
“Лісовий і мисливський журнал”

One Reply to “Мисливство – пласт культури”

  1. Дуже цікава і розгорнута думка Дмитра Лози. Ще Наталія Томіна зацікавила отим дослідження про трофейне полювання. Я трохи покопав і знайшов де це дослідження описане. Кому цікаво переходьте сюди, там під статтею є посилання на файл pdf https://www.iucn.org/commissions/commission-environmental-economic-and-social-policy/our-work/specialist-group-sustainable-use-and-livelihoods-suli/resources-and-publications/baby-and-bathwater-trophy-hunting-conservation

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top