Зламати псевдотренди

Мисливська галузь – у вільному падінні. Чи вдасться їй злетіти?

Події навколо заборони полювання на лося та занесення його до Червоної книги привернуло увагу суспільства до мисливської галузі. Як будуть надалі виглядати в очах пересічних громадян мисливці – залежить від самих мисливців.

Хтось відразу скаже: «Знову про лося? Набридло вже! Що, немає інших проблем у мисливському господарстві?..». Але ця розмова не зовсім про лося. Навіть зовсім не про нього. Сохатий взагалі йшов повз і його випадково зачепили. Але зачепили так, що «лосина тема», не очікувано для багатьох, стала тим, що вивернуло на зовні купу інших проблем суспільства, тим, що розворушило «сплячих» мисливців і продемонструвало потворні нутрощі деяких посіпак.

Причина резонансу, який виник у суспільстві, пов’язана з тим, що окремі особи поставили свої власні інтереси та амбіції вище інтересів громади і навіть країни.

Суспільство розкололось, але далеко не порівну, тому що посіпаки «готували» його впродовж кількох років, а мисливська громада вважала весь цей час, що це іграшки. І тепер переважити шальки ваги на свій бік буде ой як важко. Країни ЄС витрачають на свій позитивний імідж мільйони євро впродовж кількох десятків років і навіть це не завжди спрацьовує. То що вже казати про нас, де мисливська галузь, як, до речі, й лісова, жила весь цей час за високим парканом, у своєму власному нікому невідомому світі. І всі здобутки, про які ніхто не знав, блякнуть у порівнянні з благородною метою – «врятувати» від лісівників та мисливців чи то лося, чи то вовка, чи то всі ліси країни разом із пралісами.

Прикро тільки, що наше суспільство легко ковтає всі ці екотренди, формуючи свою думку на підставі заголовків жовтих таблоїдів. А ще більше турбує те, що ніхто цьому не може завадити, ніхто не наважується висловити свою думку, яка інколи не співпадає з думкою суспільства та підтримати лісівників та мисливців. Не наважуються тому що це не в тренді й це може зіпсувати добре ім’я можновладця, або ж якогось народного обранця, хоча він все життя завзятий полювальник. Що вже казати про пересічного українця, який не може відрізнити лося від оленя, а мисливця від браконьєра.

Але винні в цій ситуації самі ж мисливці. Тож нині їм доводиться невміло захищатись, вчитись цьому на ходу, перебираючи всі види зброї, часто застарілої, набивати лоба та звертатись за допомогою до Бога, але, при цьому, отримувати досвід, силу та злість, що змушує супротивника тікати, піджавши хвоста.

Попереду багато роботи і, можливо, за кілька років мисливська галузь сформує міцний кістяк фахівців – мисливствознавців, юристів, науковців, які будуть в змозі дати гідну відсіч будь-якому радикалу – «зеленого» чи іншого кольору. Разом з тим, мисливська галузь повинна створити та втілити в життя, а не на папері Програму повернення довіри суспільства – програму відкритості, прозорості, зрозумілості для людей. Мисливці повинні стати частиною виховного процесу молоді й взірцем охоронців природи, тільки тоді суспільство та влада зрозуміють користь та необхідність мисливства для культури, освіти, здоров’я нації та економіки нашої країни.

До вашої уваги коментарі до теми лося і не тільки від авторитетних людей, фахівців, науковців, експертів.

Валерій Лисенко, доктор біологічних наук, професор:

– Проблема лося, як краплина води віддзеркалює загальні проблеми охорони господарсько-важливих видів за допомогою внесення їх до Червоної книги України.

На жаль, зараз Червону книгу монополізувала НАНУ, хоча по багатьох видах тварин там відсутні достатньо кваліфіковані фахівці. Не кажучи вже про екологів-дилетантів, які в історії з «Червонокнижним лосем» демонструють некомпетентність та відсутність фактичного матеріалу щодо динаміки чисельності й причин її зменшення.

У листопаді 2017 р. директор Інституту зоології ім. Шмальгаузена І. Акімов запросив на нараду з приводу необхідності занесе­ння до ЧК лося вчених-фахівців з усієї України. Як результат цієї наради було прийнято наступне рішення: 1) Полювання на лося тимчасово припинити. 2) Провести інвентаризацію поголів’я цього виду. 3) Не вносити вид до Червоної книги; 4) Дозволити полювання тільки у господарствах, чисельність лося в яких відповідає або перевищує оптимальну чисельність.

З присутніх на нараді 26 докторів наук, розуміючих ситуацію, за таке рішення проголосувало 25 осіб і тільки представник НАНУ С. Межжерін проголосував проти. На всяк випадок повідомляю, що пан Межжерін у свій час (у 1994 р.) наполягав на внесенні до Червоної книги всіх осетрових. На моє заперечення, що ми таким чином взагалі загубимо цей вид, який існує тільки завдяки штучному розведенню, і тому кращим варіантом буде дозволяти надавати квоту на відлов осетрових тільки установам, що займаються його розведенню, С. Межжерін сказав: «Держава щось зробить…». І де зараз осетрові, що зробила держава?

Таку ж відповідь від С. Межжеріна я отримав і на питання: «Яке майбутнє Ви прогнозуєте лосю?» Відповідь: «Це не моя справа!». І дійсно, що може відповісти людина, що займається мишами і взагалі не знає мисливської справи?

Мисливський протест під стінами Адмінсуду м. Києва (26.11. 2018 р.)

Рішення наради 2017 р. підтримали професор А. Волох, найкращий спеціаліст щодо мисливських звірів, відомий в усій Європі, професор А. Кошелєв, професор І. Черничко і ціла низка інших відомих фахівців.

Між іншим, в усіх країнах Прибалтики та в Білорусі на початку 90-х чисельність лося була мізерна, але, замість заборони полювання на них, у цих країнах розробили систему заходів, які заохочують мисливські господарства до різних видів біотехнії, що дозволило значно збільшити чисельність лося.

І останнє. В усіх без винятку європейських країнах існує розвинене мисливське господарство, яке, крім раціонального використання мисливських тварин, дбає про них та вкладає великі кошти у підтримку біологічного різноманіття своїх країн.

Віктор Червоний, віце-президент ГС «Всеукраїнська асоціація мисливців та користувачів мисливських угідь»:

– Я сам мисливець, тому знаю проблеми мисливського господарства з середини. Працюючи очільником Держкомлісгоспу, постійно займався вивченням досвіду ведення мисливського господарства у розвинених країнах.

Ми відвідали та вивчили законодавчу та практичну мисливську базу таких країн як: Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія тощо і я з впевненістю можу порівнювати їх із Україною. Тож вважаю, що ситуація з лосем, порівнюючи з іншими країнами, у нас не найгірша і цей вид не потребує занесення його до Червоної книги.

Так, чисельність лося у нас на початку 30-х років фіксувалась на рівні 100–150 голів, але вже після Другої світової війни за рахунок програми відтворення цього виду, завезення його з інших країн та збільшення кормової бази (молодих пагонів дерев) за рахунок створення у той час десятків тисяч гектарів нових лісів на півдні та сході поголів’я лося почало стрімко зростати. Нині в Україні лісорозведення майже зупинилось, фінансування лісової галузі державою в останні роки було взагалі відсутнє, це призвело до зменшення кормової бази і як результат до зменшення популяції лося.

Друга причина нинішньої невисокої чисельності популяції сохатого – це браконьєри, для яких лось є дуже легкою та привабливою ціллю. Але не треба плутати браконьєрів із мисливцями, які виконують закони. І не треба забувати, що існує мисливська галузь, яка сплачує податки, надає робочі місця, вкладає кошти в мисливське господарство, в охорону та відтворення диких тварин, забезпечує роботою інші галузі. В країнах ЄС 80% населення підтримує мисливську галузь, бо вона виконує вищезгадані функції, у нас – ні, більше того, її вирішили знищити.

У 2009 році на замовлення Держкомлісгоспу Інститутом зоології ім. Шмальгаузена було проведено дослідження з чисельності лося і науково обґрунтований висновок був наступний: «…популяція лося перебуває в межах 4700 голів, що зумовлює впевненість у безпеці виду в найближчому майбутньому…».

Нині, за даними Держстату, популяція лося нараховує близько 6,4 тис. особин і внесення цього виду до Червоної книги – це остання справа, коли вид перебуває на межі зникнення, натомість лось, особливо на півночі, має значну чисельність і потребує регулювання до оптимуму, бо в іншому випадку завдасть великої шкоди та збитків лісовому господарству. А щодо інших регіонів, то в них популяцію лося можна охороняти завдяки ліміту або тимчасовій забороні полювання саме в цих районах. Замість того, щоб забороняти, держава повинна, як, наприклад, в Білорусі, допомагати охороняти мисливських тварин, виділяти кошти на охорону. Тоді і чисельність дичини буде рости.

Ігор Шейгас, кандидат с.-г. наук, завідувач сектору мисливствознавства Українського науково-дослідного ін­ституту лісового господарства та агролісомеліорації ім. Г. М. Висоцького:

– З офіційних даних, за свідченнями Держстату (бюлетень 2-тп (мисливство)), чисельність лося європейського станом на 01.01.2018 року становила 6,4 тис. особин. Маємо голу загальну цифру без будь-якої статево-вікової та інших характеристик популяції звірів. Лось офіційно зафіксований мисливськими користувачами у 326 господарствах 14 областей України. Оце і вся інформація. Багато її чи мало? Як ми чули – достатньо для деяких чиновників Мінприроди, але замало для виду, який 19.12.2017 року змінив свій статус і зараз перебуває на «нейтральній» смузі.

Наше суспільство в неоплатному боргу перед Природою, тому Червона книга, це часом єдиний, крайній засіб захистити зникаючий вид від повного вимирання. Але є велике «Але». Небезпека для виду-червонокнижника полягає у тому, що саме гіпотетична «держава» мусить забезпечити благополуччя стану рідкісного виду. Існує лише один шлях такого забезпечення: по-перше, отримання інформації про ресурсний стан виду (чисельність, статево-вікова структура популяції та характер її географічного розміщення, санітарний стан, визначення розміру додаткових економічних втрат від зміни статусу, тобто – заборони на полювання, додаткової охорони); по-друге, визначення характеру та вартості відновлення виду шляхом напіввільного розведення чи завезення тварин (реінтродукції) виду.

Отже, для збереження виду, занесеного на сторінки Червоної книги, суспільство повинно понести значні витрати з держбюджету, тобто результативність будь-якого рішення на державному рівні про додатковий рівень охорони виду напряму залежить від наявності бюджету на цей захід. А його немає.

Виконання пробного авіаобліку на легкому гелікоптері «Robinson R-44» з 21 по 22 березня 2018 року у найбільш «ресурсній» Житомирській області показав наявність 30% поголів’я лося в країні. Також вдалі спроби використання безпілотних літальних апаратів працівниками кафедри таксації лісу та лісового менеджменту НУБіП України дозволяють зробити наступний висновок: консенсус можливий, але система моніторингу ресурсу може запрацювати лише за умови співпраці представників мисливської громадськості, спеціально уповноваженого центрального та територіальних органів виконавчої влади з питань мисливського господарства, а також охорони довкілля та Академії Наук України. Лише так. Але як це зробити?

Єдина надія на здоровий глузд. Кого? Не знаю. Напевно – всіх нас.

Сергій Андросюк, голова ГС «Всеукраїнська мисливська спілка»:

– Ситуація з лосем нагадує відомий анекдот, коли медбрат везе хворого на візку, а той питає: «…може, в реанімацію?». Медбрат відповідає: «Доктор сказав у морг, значить у морг…».

Замість того, щоб вивчити стан популяції лося, розробити та запровадити Програму з відтворення та охорони цього виду, його хочуть відразу відвести у морг – занести до Червоної книги (ЧК).

Більш того, критеріїв внесення тварин до ЧК розробленої Україною – не існує. Наша Нацкомісія з Червоної книги використовує міжнародні критерії. Відповідно до цих критеріїв, головною умовою для віднесення тварини до зникаючих видів, є зниження чисельності її популяції впродовж трьох поколінь. Одне покоління лося, як стверджують науковці Інституту зоології, тут краще вказати професор С. Межжерін, оскільки науковці не рахують по 9 років, наскільки мені відомо – це 9 років. Тепер подивимось на динаміку поголів’я лося в Україні впродовж цих трьох останніх поколінь. Перше покоління – з 1991 по 2000 рік, у цей період, за даними Держстату, спостерігалось зниження його чисельності; друге – з 2000 по 2009 рік, відбувається зростання чисельності цього виду; і третє – 2009–2018 рік – також зростання. Виникає питання до Нацкомісії, які ж підстави внесення лося європейського до списку зникаючих видів?

Наступний критерій для занесення виду до ЧК – постійно діючі чинники, що пригнічують вид. Промисловий відстріл лося, який мав місце у 90-х, як чинник і як факт нині не існує, цього навантаження на популяцію вже давно немає.

Браконьєрство, так, цей чинник діє, але відповідальність та покарання за ці неправомірні дії збільшились за останні роки в кілька разів. Нині штраф за незаконне добування лося становить 130 тис. грн, що, безсумнівно, впливає на розвиток браконьєрства.

Тобто всі докази Нацкомісії не те що сумнівні, вони протизаконні, на що ми і будемо наголошувати у суді.

Далі. Раніше Нацкомісія перебувала під Мінприроди і всі види заносились до ЧК з порушенням, тобто без будь яких досліджень, що підтверджують самі науковці, і все це проходило на «ура». Нині ця Комісія підпорядковується НАН України, але, на жаль, складається вона в основному тільки з представників Інститутів ботаніки та зоології, які знову ж по держтемах фінансуються Мінприроди, тобто по факту нічого не змінилося.

Більше того, склад Нацкомісії сформовано з порушенням Закону про Червону книгу, яким передбачено входження до її складу громадських організацій. Ми звертались із цим питанням до НАНУ, але нам було відмовлено. Тому можна констатувати, що нинішній склад Нацкомісії з ЧК є не легітимним, а її рішення – не законними.

Михайло Попков, науковий співробітник Інституту агроекології і природокористування:

– Зоозахисники на чолі з Володимиром Борейком не розуміють одного, що після внесення будь-якого виду, в тому числі лося, до Червоної книги, вся країна для них стає заказником, де вони будуть під захистом закону. Після створення кількох великих поліських заповідних територій, включаючи 200 тис. га Чорнобильської зони, лось в Україні має достатньо прекрасних місць для відтворення.

Наступне. У зв›язку з масовою зміною гідрологічних умов (ксерофітизації), площі, які придатні для стаціонарного проживання лося значно скоротилися. Лось може забігти до Херсонської чи Харківської областей, але стійкої популяції на них ніколи не буде.

Лосі – мігруюча тварина і саме з міграціями пов›язані в основному випадки їх загибелі, статистика яких в Україні примітивна і недостовірна.

Доведено, що заборони та штрафи не діють, якщо вони не розуміються і не підтримуються місцевим населенням, адже в цивілізованих країнах давно пішли в минуле чисто «заборонені форми охорони природи». На зміну їм прийшли методи охорони, шляхом усвідомлення, що базуються на об›єктивних даних УПРАВЛІННЯ популяціями.

Пан Борейко нині виглядає, як абориген епотажно-сенсаційно-конфліктних методів охорони природи. Не знаю, як вам, але мені вони здаються примітивними. Втім, на них ведуться міністри і депутати, отже, він говорить на доступній для них мові. Мова професійних екологів, зоологів і мисливствознавців для багатьох можновладців – занадто складна, чим і користуються зоозахисники.

Роман НОВІКОВ,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top