Знакові дерева

Історії життя є не лише у людей.

Хтось із відомих людей сказав, що живемо ми на землі серед знаків запитання, які щедро і повсюди поставила перед людиною природа. Дерева-одинаки, вважаю, також відносяться до таких загадок, бо ж із ними обов’язково пов’язані якісь історії, особливо з так званими іменними деревами. Пригадується, у дитинстві, коли наближався до свого села, найперше зустрічала мене стара-престара розлога груша, що кожного року пів села забезпечувала дичками для сушки. Називали її в селі Заморковою. І коли в старших односельців допитувався про походження такої назви, всі сходилися на тому, що вона пов’язана з місцевим ковалем Дмитром Кротом, дід якого, начебто, коли допікали злидні, збирався виїхати, як багато хто за тих часів за море – до Америки. Дід так і не виїхав, а от Заморком так і залишився до кінця днів своїх та ще й передав це прізвисько і дітям, внукам та старій груші, що росла неподалік від їх домівки.

Чи справді це було так, а чи ні, але коли грушу викорчували, щось таки надломилося і в моїй душі. Тож після того, коли в якомусь куточку свого краю побачу одиноке дерево, то обов’язково згадаю ту грушу, і наче вдома побуваю.

Зовсім недавно побував у селі Балашівка Березнівського району на Рівненщині. Під’їжджаючи до села, ще здалеку помітив одиноке високе дерево.

– А це що за одинак? – запитую в свого провідника – місцевого журналіста, махнувши рукою у бік дерева.

– Не одинак, а одиначка – Микитина сосна, – одразу відповідає він.

Далі довідуюсь, що там, де бовваніє сосна, був колись хутір Ведмежа, де проживав селянин по імені Микита. Позаяк сосна росла поблизу Микитиної домівки, то його ім’я і перейшло до дерева. А ще ріс тут розкішний ліс, а залишилася від нього після корчування у 1873–1875 роках лише оця одна-єдина сосна. І ось дожила до нашого часу.

Подумки прикидаю вік дерева, його розміри. Але «екскурсовод», наче вгадує мої думки, допомагає. Отак і довідуюсь, що про цю сосну у районі знає кожен школяр: їй понад 200 років, в обхваті має 3,6 метра, заввишки – 22 метри й охороняється, як ботанічна пам’ятка природи місцевого значення.

Саме тоді й задумав написати матеріал про знакові дерева. Тож одразу занотувавши цю інформацію в записник, уже не упускав жодної нагоди, перебуваючи деінде, аби не розпитати про наявність у тому чи іншому населеному пункті одиноких дерев або чимось особливих.

А ще більше захопило мене те, що не тільки долі таких дерев дуже схожі на людські, а й їх поява на світ часто пов’язана з якимись важливими подіями. Наприклад, у Дубровицькому лісництві однойменного лісгоспу мене провели до велетенської сосни, яка була посаджена з нагоди відміни кріпосного права, тобто в 1861 році. Вона тут одна така в цьому кварталі – старенька, але повна сил, одиначка, шишки з якої, пересвідчившись у її потужному генетичному потенціалі, збирають місцеві лісівники на насіння і досі.

При дорозі, що веде до села Бугрин Гощанського району, на захід від села Угільці, росте тополя біла, яку також видно здалеку. Ця одиначка з обхватом стовбура дещо більше 9 метрів, заввишки 27 метрів. Місцеві жителі розповідають, що дереву орієнтовно 400–420 років, і воно вважається найстаршим деревом цієї породи в Україні.

Чи це так, а чи ні, стверджувати не буду, бо в друкованих джерелах не вдалося відшукати такої інформації. Принаймні мої спроби відшукати старішу тополю на території Рівненщини нічого не дали. Проте в ході цих пошуків довідався багато цікавого про дерева інших порід.

Так, у Здолбунівському районі на малій батьківщині відомого українського письменника ХХ століття Уласа Самчука – у центрі села Дермань ростуть дві 300-річні липи серцелисті та декілька дерев цієї породи – їх ровесників і в селі Уїздці.

І вже справжня липа-велетень красується в селі Світанок Корецького району. Це дуплисте дерево, віком 350 років, має два стовбури діаметром 130 і 150 сантиметрів, висоту 27 метрів.

Крім того, переконався, що серед дерев-старожилів найбільше дубів. Ну про юзефінського велетня та інших патріархів Юзефінської дачі згадувати не буду, позаяк вони відомі читачам газети «Природа і суспільство». А почну з того, що на території Хрінницької сільської ради в кварталі 53 Дублянського лісництва в Млинівському районі росте ще один велетень цієї породи, якому приблизно 560 років. Він має висоту понад 30 метрів з обхватом стовбура – понад 6 метрів. Такого віку дерев-патріархів в усій окрузі більше немає.

Як то часто трапляється, шукаєш дива по всіх усюдах, а воно знаходиться поруч з тобою. Зокрема найстаріше дерево обласного центру Рівне – дуб звичайний віком майже 400 років, обхватом 4, 61 метра, росте у західній частині міського парку ім. Т.Г. Шевченка – пам’ятці садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення.

Про 350-річного дуба у парку села Городок Рівненського району також довідався зовсім недавно. І хоча нині в парку росте понад 20 видів дерев та чагарників, але цей патріарх на їх тлі, таке враження, почувається справжнім одинаком, адже найстаршим іншим деревам – ясенам, липам, кленам, грабам – лише по 200 років.

Якщо вже продовжувати мову про знаки запитання, які поставила перед нами природа, то наступним таким є дерева – симбіози – хоча вони геть не самотні, але довкола них, як і дерев-одинаків, часто снуються легенди. Скажімо, на околиці села Кузьмівка Сарненського району на Рівненщині стоять, «зрощені» коренями, дуб і береза. Легенда по-своєму пояснює, де вони тут взялися. Тож коротенько перекажу зміст тої оповіді, яку і зараз можна почути у Кузьмівці. Переслідувані за взаємне кохання, юнак і дівчина, стверджує легенда, змушені були залишити село. Довго бродили вони тутешніми лісами – їх разом дехто бачив, із кимсь навіть зустрічались, але додому не повертались, бо боялися, що доведеться розлучитись. А потім десь зникли. Аж одного разу люди побачили, що неподалік села з’явилися дуб і берізка, що, обійнявшись, ростуть наче з одного кореня. Тож почали говорити, що ото та нещаслива пара стала деревами.

І в Костопільському лісництві в оточенні грабового лісу також стоять, обійнявшись, «закохані дерева» – дуб і сосна. Дивина? І як всяке диво і тут не обійшлося без пояснення. Легенда, пов’язана з цим симбіозом, схожа до попередньої. Правда, тут уже більше конкретики. Розцвітала, як квіточка, Орися – донечка овдовілої служниці місцевого багатія. Приглянувся їй сусідський хлопець Василько, який відповів взаємністю. Тож мріяли стати щасливою парою. Та інше було на думці багатія: задумав він віддати Орисю за свого сина, який вчився у місті на інженера. А треба сказати, що той син був неабияким гульвісою, з яким навіть спілкуватися дівчині було гидко. Одне слово, втекли Орися і Василько з дому і, як у попередній легенді, стали деревами.

До речі, ці оповіді останнім часом набрали «другого» дихання, адже все частіше окремі батьки силкуються одружувати дітей на «дорогих автомобілях чи будинках-палацах». Тож легенди надихають молодь на боротьбу за своє кохання.

От і відшукали ми відповіді на два знаки запитання, які поставила природа. А скільки їх ще залишилося не розгаданими?

Петро ВЕЛЕСИК,
Газета “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top