Приватна чи громадська?

Яка форма власності мисливського господарства має перспективи в Україні?

Тема приватних мисливських господарств давно бентежила українських мисливців. Вона постійно приводить до гарячих дискусій, розділяючи мисливців на тих, хто «за» і тих,
хто «проти».

Частина мисливців вважає, що розвиток мисливського господарства можливий лише за умов створення приватних мисливських господарств. На їхню думку, вони повинні прийти на зміну найстарішого та найбільшого громадського об’єднання мисливців – Українського товариства мисливців і рибалок (УТМР), який у 2021 році буде святкувати свій 100-літній ювілей. Мисливці, що дотримуються такої точки зору – це забезпечені люди, які можуть дозволити собі індивідуальне трофейне полювання, яке для них – лише хобі, спосіб відволіктися від суєти бізнесу. Не буде полювання – вони поїдуть на стенд постріляти по тарілочках. Вони у більшості своїй переконані, що УТМР нічого не робить, а тільки збирає членські внески, торгуючи повітрям, а приватні господарства, на їхню думку, вирішать всі проблеми мисливської галузі: браконьєрство, слабку єгерську службу, низьку чисельність дичини тощо.

Інші мисливці вважають, що приватні господарства не врятують від кризи мисливське господарство країни, вони переконані, що більшості мисливців будуть не по кишені послуги приватників і таким людям прийдеться назавжди повісити на гвіздок свою рушницю. Більше того, вони вважають приватні господарства чимось на кшталт закритих клубів за інтересами, де полювання проводиться лише для своїх.

І нарешті, зустрічаються й такі мисливці, які переконані, що приватних мисливських господарств взагалі не повинно бути, так як вони є розсадниками браконьєрства і своїм існуванням порушують права інших громадян.

Які б думки і розмови не точилися навколо цієї теми, але світова практика доводить, що в країнах із розвиненою мисливською галуззю, приватні мисливські господарства існують поруч із громадськими і всі при цьому залишаються задоволеними.

У нашій країні приватні мисливські господарства поки що великого поширення не набули, але з кожним роком їх стає все більше.

Тож в якому напрямку розвиватися мисливській галузі України? Давайте порозмірковуємо.

На це питання ми попросили відповісти справжнього професіонала своєї справи Леоніда Петрова – голову Криворізької райорганізації УТМР, людину з величезним досвідом і понад півстолітнім мисливським стажем.

– У нашій країні більше 20-ти років тому почали з’являтися користувачі мисливських угідь із різною форму власності, зокрема, й приватною. Деякі успішно працюють, розвиваються, але з’явились й такі, що були створені за принципом: «Це престижно», «Можна легко заробити грошенят» та «Це все моє, полюю тільки я і мої друзі».

Власники «Це престижно» – швидко втрачають цікавість до господарства й воно йде до занепаду. Адже ведення мисливського господарства потребує знань та фахівців, саме по собі, не приносить прибутку, натомість його утримання вимагає великих капіталовкладень. У результаті отримує мінус, до того ж великий, а цього ніхто не любить, особливо бізнесмени.

Користувачі мисливських угідь, які планують відразу отримати прибуток, починають приділяти більше уваги тим диким тваринам, які можуть принести швидкі гроші. Це кабан, козуля та фазан. Іншими тваринами вони займатись не вважають за потрібне. Їх не цікавлять, наприклад, зайці або качка, тому що на них не заробиш. Це призводить до зменшення чисельності цих видів в угіддях господарства чи навіть повного їх зникнення. Разом з тим фазани, на яких зробили ставку, можуть не пережити холодну зиму з глибоким покривом снігу, а кабани миттєво загинути від африканської чуми… і все.

Вважаю, що для початку необхідно змінити мислення людей, їхнє ставлення до полювання, природи. Крім того, якщо всі угіддя передати приватним господарствам, то куди подітися простому мисливцю – людині з села, невеличкого міста? Тому треба компроміс, має бути вибір та різні форми ведення мисливського господарства, у тому числі, громадська. А щоб дичина водилася в угіддях, потрібно користувачу наполегливо працювати над цим, залучати мисливців до цієї роботи, щоб у них змінювався світогляд і зникло споживацьке ставлення до природних ресурсів, – переконаний голова райорганізації Леонід Петров.

А що з цього приводу думає фахівець із мисливського господарства, біолог-мисливствознавець, директор ТОВ НВП «Укрмисливрибпроект» Сергій Катиш?

– З прийняттям Постанови Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 780 «Про затвердження Положення про мисливське господарство та порядок здійснення полювання» на території України почали, як гриби після дощу, з’являтися приватні мисливські господарства у різних формах: ТОВки, ППшки, АТЗТ, АТВТ тощо.

Такі форми передбачені чинним Законом «Про мисливське господарство та полювання» 2000-го року, який став «спадкоємцем» Положення.

Нині в кожній області України є приватні мисливські господарства. Вони всі різні як за площею мисливських угідь, так і за ефективністю роботи.

Наприклад, на початок 2018 року в Запорізькій області нараховувалось 39 користувачів мисливських угідь (м. у.) різної форми власності. Майже 11% мисливських угідь області було надано в користування 9-ти мисливським господарствам (м. г.) Запорізького ОУЛМГ, 83% – 20-ти м. г. Запорізької облорганізації УТМР, 0,76% одному м. г. товариства військових мисливців та рибалок та 5,5% – користувачам іншої форми власності (ТОВ, ПП), яких нараховувалося п’ять.

На Полтавщині дещо інша ситуація. Там 69 користувачів мисливських угідь. Майже 8% м. у. надані в користування 10-ти мисливським господарствам Полтавського ОУЛМГ, більше половини – 51% надані 18-ти м. г. Полтавської облорганізації УТМР, 21 громадська організація веде мисливське господарство на майже 19% площі м. у. області, 15-ти Товариствам з обмеженою відповідальністю (ТОВ) надано теж 19% та більше 3% надано у користування 5-ти приватним підприємствам.

Виходить, що в цих областях УТМР є монополістом, що не скажеш про інших користувачів. Але така ситуація по інших областях різна. Від переваги по площі м. у. системи УТМР, до їхньої повної відсутності, наприклад, у Миколаївській області. Є області, де переважають приватні господарства над громадськими та державними.

Наскільки добре чи погано господарюють приватні мисливські господарства можна зробити висновок, проаналізувавши звітність 2ТП-мисливство та відвідавши такі господарства.

З моменту надання мисливських угідь у користування, деякі приватні господарства стали ефективним власником, сформували кваліфіковану єгерську службу, постійно здійснюють заходи щодо охорони та відтворення мисливської фауни, впроваджують передові зарубіжні методи ведення господарства. Як правило, в таких господарствах фінансові витрати на ведення мисливського господарства в десятки разів перевищують ті, що передбачені вимогами. І що важливо, знайдено компроміс між адміністрацією мисливського господарства та місцевими мисливцями. Як наприклад, у деяких господарствах Полтавської області, коли полювання на копитних проводиться «по черзі» для місцевих мисливців та мисливців-«туристів». А місцеві мисливці, в свою чергу, виконують функції нагоничів при проведенні полювань для інших мисливців.

Ще, як приклад, деякі мисливські господарства Київщини, де місцева громада має свій відсоток ліцензій на копитних і пільгові відстрільні картки на пернату дичину та хутрового звіра. В свою чергу, вони допомагають працівникам мисливського господарства при проведенні біотехнічних заходів (будівництві кормушок, солонців, заготівлі сіна тощо).

Але, на жаль, коли мисливське господарство не має «господаря», воно стає «валізою без ручки». Тобто єгерська служба організовує незаконні або напівзаконні полювання у власних інтересах. Власник не контролює її роботу, витрати на ведення мисливського господарства мають формальний характер і, як наслідок, процвітає браконьєрство. Це призводить до погіршення стану угідь та зменшення чисельності дичини.

На питання: «Приватне мисливське господарство це добре чи погано?» відповім так: не важливо якої форми власності господарство: державне, приватне чи громадське, важливо те, як воно ведеться. Якщо користувач має бажання, знання, сформував команду професіоналів, однодумців і в співпраці з мисливськознавчою наукою дійсно бажає отримати позитивний результат, він знайде спільну мову і з місцевим населенням, і з органами влади, – запевнив Сергій Катиш.

І ще одна цікава думка звичайного мисливця, який представився як Олександр Васильович.

– Приватні господарства не зупинять браконьєрство, яке процвітає по всій країні, і відповідно «забити» дичиною всі угіддя, скільки б вони не витрачали на це коштів, їм не вдасться. Набагато краще зарекомендували себе мисливські господарства, які за своєю формою є громадські, але, разом із тим, не підпорядковуються УТМРу. Членами таких господарств є місцеві мисливці (ті, які проживають у селах поблизу м. у.), вони цілий рік працюють в угіддях – займаються біотехнією, охороняють дичину, самі борються з браконьєрами, не перекладаючи все на плечі єгерської служби. Доглядати та охороняти мисливські угіддя їм набагато легше, бо вони у них під боком, все, як на долоні. Вони завжди знають хто і коли заїхав в угіддя і що там робить.

Полювання для місцевих у таких господарствах є набагато доступнішим, бо вони самі там господарі. А внески, які вони збирають, йдуть виключно на утримання тільки цього мисливського господарства і кожен член колективу може отримати докладний звіт про те, куди пішла кожна копійка, – переконує Олександр.

Отже, можна підвести риску у нашій дискусії. Приватні мисливські господарства, як би хто не хотів, але будуть мати місце в мисливській галузі України, адже це, з одного боку, передбачено законодавством, з іншого – світова практика, невід’ємна частина ринкових відносин та здорова конкуренція для інших форм господарювання. Разом із цим, держава повинна враховувати і права пересічних громадян, навіть віддавати перевагу під час надання у користування мисливських угідь місцевим колективам мисливців. Наприклад, у Польщі більшість мисливських угідь надані саме таким колективам – мисливським «колам», які є юридичними особами, управляють господарством та керують фінансами.

Прибутковість мисливського господарства в нашій країні, у першу чергу, залежить від рівня життя українців. А поки що мисливським господарствам, які хочуть заробляти, варто, використовуючи досвід країн ЄС та Білорусі, краще розвивати мисливський туризм для іноземців, які їдуть за трофеями і готові платити чималі кошти за якісні послуги.

Андрій АБІН,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top