Зуброва Грамота

Як досвідчений природоохоронець із колегами опікується не на словах, а на ділі найбільшими ссавцями в Україні – зубрами та іншими  дикими тваринами.

Нещодавно Володимир Ткач – інженер-мисливствознавець ДП «Хмільницький лісгосп», що на Вінниччині, отримав Грамоту Верховної Ради України. Високу нагороду йому урочисто вручили під час нещодавньої колегії Вінницького обласного управління лісового та мисливського господарства. Про свою роботу та про те, за що він отримав таку відзнаку Володимир Володимирович розповів нашому журналу.

– До державної лісової охорони я прийшов у 33 роки. Вчився на зооінженера у Вінницькому національному аграрному університеті, працював ветеринарним лікарем, а ще завідувачем пасіки. На нову роботу потрапив, можна сказати, за долею випадку. Працюю мисливствознавцем вже 11 років. Іноді задають питання: чи є, насправді, різниця між дикою та домашньою твариною? Дуже велика, особливо у звичках. Багато чому довелося вчитися фактично з нуля.

– Володимире Володимировичу, скажіть, будь ласка, які та скільки тварин мешкає в мисливських угіддях вашого господарства?

– Нині в наших угіддях, що розташовані на території Хмільницького, Літинського та Калинівського районів Вінниччини, за останніми даними таксації, мешкають 494 козулі, 50 плямистих оленів, близько 200 кабанів, а головне – 95 зубрів – це найбільше стадо червонокнижних гігантів в Україні. На нас покладена дуже серйозна та відповідальна робота з ведення мисливського господарства та боротьби з браконьєрами. Тому я, наша єгерська служба та лісова охорона постійно проводимо рейди з охорони державного мисливського фонду. Бо, самі розумієте, що така кількість тварин мимоволі й притягає до себе любителів незаконно натиснути на спусковий гачок. Чи постріляти вночі з новеньких карабінів за допомогою тепловізора по «живих мішенях». Тому бувають й нічні виклики… Було, що на нас скаржились, поліцію викликали, судами погрожували. Але марно. Працюємо! Постійно ведемо роз’яснювальну роботу серед місцевих мешканців, аби берегли тварин, не палили очерет та суху траву, ведемо боротьбу зі шкідниками тощо…

– Чи доводилось Вам за час роботи застосовувати службову зброю? І чи були резонансні випадки браконьєрства чи там «царського полювання»?

– Дякуючи Богу, ні. Наші єгері та лісова охорона мають право носіння під час виконання службових обов’язків гладкоствольної та нарізної мисливської зброї. Відповідно я теж. Ось задля ефективної протидії незаконним полюванням придбали тепловізор. Транспорт – проста, скромна, але ефективна «Нива»!

Завдяки нашій роботі випадки браконьєрства все ж таки нечасті. Але, на жаль, були… Колись у нашому вольєрі-розпліднику постріляли п’ятьох самиць дикого кабана. Били ще козуль, оленів. Про трагедію із зубрами на кризі взимку 2016 року добре знаєте. Ще був страшний випадок, – вбили самку зубра, яка привела теля. Й на кризі у 2016 році загинули, в більшості, самиці репродуктивного віку, зубриці-матері. Але підняти руку на маму можуть лише нелюди, в яких у душі немає нічого святого. Ми ніколи не дозволимо перетворити наші ліси на заповідне поле для бандитів! Жодних «сафарі» чи «царських полювань» у нас не було та не буде!

До речі, питання охорони зубрів перебуває на постійному контролі керівництва нашого державного підприємства та обласного управління лісового та мисливського господарства. Щодня! Я з повною відповідальністю кажу, якби зубрам жилось у нас погано, то вони давно б мігрували від нас вже до інших угідь та територій. Ми ж їх силою не тримаємо. Це не жарт!

– Ви знаєте, що слідство у справі загибелі зубрів на кризі закрили. Мовляв, винуватців трагедії так і не знайшли…

– Слідство вела поліція. Тому я нічого не можу коментувати. Скажу лише, що після цієї трагедії, випадків та спроб незаконного полювання на зубрів у нас більше не було. Ось це все ж таки позитив!

Зубри – особлива тема для Володимира Ткача – про них він може розповідати годинами, з любов’ю та захопленням…

– На щастя, зубри оговтались після трагедії трирічної давнини. Бо тоді ж на кризі, крім зубриць-матерів, які годували телят, та вагітних самок, загинула й самиця – вожак стада. Нажахані тварини розбрелись хто куди – полями, лісами, іншими угіддями – купками по кілька особин, поодинці. Тварина все добре відчуває! Потрібно врахувати, що самка зубра приводить малюка раз на два-три роки. Нам коштувало дуже великих зусиль зібрати їх разом та вберегти… Але природа є природою. Поступово тварини повернулися до звичного ритму життя. До речі, інші матері взяли осиротілих зубренят на піклування разом із рідними дітками. І ось доказ – за обліками минулого року у нашому стаді народилося близько десяти телят. Кого з малечі більше, самочок чи самців – ми ще не знаємо. Підростуть – побачимо.

Взимку зубри – молодь, самиці, телята гуртуються у два великі стада. Дорослі самці часто гуляють одинаками. Нині у нашому стаді теж переважають самці. Так, сліди одного зубра наші працівники бачили поруч села Дяківців Літинського району на кукурудзяному полі. Ще двох одинаків спостерігали на кордоні з Житомирською область. Але в більшості, вони мешкають в урочищі «Уладівська дача» – наші угіддя, а ще відвідують й польові угіддя Хмільницької, Калинівської, Літинської районних організацій Товариства мисливців і рибалок. Ареал мешкання нашої популяції близько 32 тисяч гектарів, однак в останні роки площа, де зазвичай перебуває стадо, становить близько 12 тисяч гектарів. Влітку вони пересуваються більше невеликими стадами чи групами. Ми щодня ведемо пильний моніторинг зубрів – де вони зараз, як себе почувають!

– Мабуть, зубрів уже упізнаєте, як-то кажуть, «в обличчя». І вони Вас?

– Впізнаю. Особливо дорослих самців та самок. Того року народилося близько десяти зубренят. Зубри наших єгерів не бояться. А взимку їде наша машина із кормом для зубрів, задля підгодівлі. То зубри вже чекають біля годівниць, наче за годинником. А в кущах слідом за ними олені, козулі – наче жива черга. Так приємно це бачити! Ось це справжня довіра між людьми та тваринами!

– Вінницьких зубрів переселяють до інших регіонів України?

– 40 років тому з Волинської області – з нинішнього національного природного парку «Цуманська пуща», до нас завезли перших зубрів – чотирьох самок та двох самців. Відтоді наші працівники опікуються нащадками цих зубрів. А нині вже вінницькі зубри повертаються від нас на Волинь. Так, наше стадо – живе поповнення для інших регіонів України. Лише на Львівщину, до національних парків, мисливських угідь ми за останні роки переселили понад 12 зубрів. До Чернівецької, Волинської областей так само. Того року змінили місце проживання сім наших зубрів: два самці та п’ять самок. І ось дивишся репортажі про зубрів на Західній Україні і бачиш своїх підопічних. І теж душа радіє. Загалом, за останні роки з Вінниччини ми переселили близько тридцяти тварин. Кожне переселення відбувається за спеціальним дозволом Міністерства екології та природних ресурсів України. І не безкоштовно – ми отримуємо 75 тисяч гривень за кожну відловлену та переселену особину. Виручені кошти йдуть на охорону та допомогу нашим диким тваринам, на ведення мисливського господарства.

Вінницька зубряча популяція – це ніби свіжа «донорська» кров для поголів’я зубрів усієї України. Бо якщо в інших регіонах їхня кількість за останні роки різко зменшилась із сотень голів до одиниць, то ми тримали й тримаємо поголів’я на стабільному рівні.

– Володимире Володимировичу, а є якісь труднощі у переселенні велетенських тварин?

– От нам чітко пишуть вимоги на відлов тварини: вік, частіше молодь, певна вага та параметри, стать – у більшості самки. А якщо у пастку – своєрідну клітку в лісі, заходить старий самець, то доводиться відпускати його з полону та шукати знову потрібну тварину. До речі, самців замовляють набагато рідше, ніж самок. Зараз самців у наших угіддях більше, тому може бути певна дисгармонія популяції.

Ми фактично першими в Україні розпочали відловлювати зубрів. Вчились лише на власному досвіді, бо ж ніхто не знав як це робити, не було де прочитати… Раніше ми самі транспортували відловлених зубрів до нового місця проживання. А нині наші колеги з інших областей самі приїжджають їх забирати. Скажу, що особливих труднощів тут немає. Зубри нормально переносять дорогу. Єдине, що треба слідкувати, аби не травмувались, не забились у кузові вантажівки, стояли там собі. Якогось спецтранспорту чи там великої фури не треба. Звичайна вантажівка, але кузов пристосований. Лікарські засоби, аби тварини спали під час руху, ми не застосовуємо. І, як бачимо згодом, українські зубри успішно долають великі відстані… На щастя, жодна тварина не загинула в дорозі, не була травмована… Навіть у пастці у лісі вони поводяться досить спокійно. Не кидаються на людей.

Але був цікавий випадок… Колись ми доправляли до Чернівецької області самця. У оборі він поводився спокійно. Але щойно доправили його до машини, як він намагався вирватись, впирався, демонстрував силу та характер. Наче не хотів покидати рідну Вінниччину… Усе як у людини! Але таки поїхав. Це було 23 лютого, тому чернівчани назвали зубра Лютим. А коли вже його привезли до нового місця проживання, зубр «віддячив» новим господарям побиттям бампера машини. Але все закінчилось добре. У нас, як я вже казав, зубри поводяться спокійно.

У доісторичні часи нашими пущами, зокрема, й нинішньою територією угідь нашого держлісгоспу ходили й мамонти, й велетенські первісні зубри. Я спілкувався із любителями-археологами на цю тему. Були й цікаві археологічні знахідки. І ось ми самі робимо та пишемо нову історію цих дуже величних та гарних тварин.

– Але ж Ви опікуєтесь не лише зубрами?

– Звісно, проблем та питань вистачає. Ось відкрили фазанарій. Будемо вивчати на практиці розведення фазанів. Але все ж таки основні тварини для нас – зубри!

– У Білорусі на зубра проводиться законне полювання за спецнаказом Президента. За рік там добувають близько 5% резервного фонду (відбракованих особин) – це більше 50 голів. Вартість такого полювання – 10 тис. євро і беруть участь у ньому, в більшості, іноземці, а зароблені державою кошти витрачають на утримання основного стада. Як Ви ставитесь до такого регулювання популяції зубра?

– Я скажу так… Щороку від фізіологічного старіння у нас помирають у середньому чотири зубри. Або тварина стара, хвора чи травмована, мучиться… А ми чекаємо, поки вона помре. Тому такі заходи були б дуже необхідними. Ми навіть звертались із офіційною пропозицією про їхнє впровадження. Така практика існувала років 15 тому, коли я ще не працював тут. Але нам відмовили. Більше коментувати це питання, на жаль, я не можу.

– Дякуємо за розмову!

Володимир РОМАНЕНКО,
“Лісовий і мисливський журнал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top