Уроки піщаних кар’єрів

Як лікують глибокі рани землі лісівники.

Вони приходять на пустелі, а залишають після себе зелені оази.

Тут усе вражає: і глибокі кар’єри, і потужні 40–47-тонні БілАЗи, які мимоволі порівнюєш із сірниковими коробками, коли дивишся на них з висоти, або з мурахами, коли спостерігаєш за тим, як важко повзуть вони нагору. Кар’єри – Вільногірського гірничо-металургійного комбінату (ВГМК), де добувають титановмісну руду, а по-іншому ільменіти.

Як і чим лікують глибокі рани землі? Чи не залишають після себе місячних ландшафтів? Знаю, що на перших порах рекультивовані ділянки передавали під сільськогосподарське виробництво, але вони не порадували високими врожаями – більше 4–5-ти центнерів на круг селяни не збирали. На зранену землю тоді прийшли лісівники Верхньодніпровського лісгоспу.

Бодай коротко про господарство. Засноване 1949 р. як Верхньодніпровський степовий лісгосп. Згодом на його базі організували лісову механізовану станцію, якій передали малоцінні угіддя, густо порізані ярами, причому діючими – їх нараховувалося понад півтисячі. У 1961 р. станцію перейменували на лісгоспзаг. На сьогодні лісові угіддя державного підприємства складаються з 394-х урочищ, розкиданих на території двох адміністративних районів. Загальна площа лісового фонду – 18,7 тис. га, в тому числі, 15,6 тис. га (82%) вкрита лісом. Не переобтяжуватиму розповідь цифрами, назву тільки найкрасномовніші: за роки діяльності створено понад 13 тис. га лісових насаджень, 5 тис. га полезахисних смуг. Лісистість Верхньодніпровського району довели до 16%, що втричі (!) більше обласного показника.

Як вдалося таке в посушливому Степу, в зоні ризикованого сільськогосподарського та лісового господарства? Завдяки самовідданій праці колективу, завдяки таким трудівникам, як лісничі Митрофан Лебідь, Віктор Малицький. Віктор Григорович, наприклад, обіймав цю посаду 52 (!) роки. Чверть століття був помічником його Олександр Соха, котрий протоптав свою стежку до лісу ще в 9 років, будучи школярем, – тепер уже п’ятий рік уміло керує лісництвом. У переддень світлого свята 8 Березня не можна не назвати представниць прекрасної статі – на нашій світлині ви бачите двох із них, а саме: головного лісничого Тетяну Черевашко та помічника лісничого Верхньодніпровського лісництва Оксану Подолянську, справжніх берегинь степового лісу.

Про уроки боротьби за природу, за здорове довкілля ведемо мову з директором Верхньодніпровського лісгоспу з 20-річним стажем, енергійним, підприємливим Григорієм Морозом.

Є що обговорити при зустрічі директору лісгоспу Григорію Морозу,
колишньому лісничому Пятихатського лісництва Віктору Малицькому
та його вихованцеві, нинішньому лісничому Олександру Сохі

– Зелений наступ на білі кучугури. З чого починали його? – Таке моє перше запитання до Григорія Юрійовича.

– Коли 1999 року приступив до керівництва лісгоспом, – розповідає, – на його рахунку не було коштів. Зате були борги, колосальні на той час – 180 тис. грн. Держава виділяла лише дещицю на лісову охорону, люди по півроку не отримували зарплат. Треба було шукати вихід. Отоді й звернули увагу на піщані відвали ГМК, запропонувавши спільними зусиллями посадити там ліс. Порозуміння знайшли відразу – нас із очільниками комбінату однаково непокоїли виразки на тілі землі. Дякуючи головному маркшейдеру Валерію Лунічкіну та головному інженеру Олександру Лазнікову, котрий потім став директором, а також отримавши підтримку районної ради, депутатом якої я був, – взялися за підготовку програми. Ми мали вже певний досвід залісення деградованих угідь, мали сякі-такі машини, власний садивний матеріал, а головне – були люди, які вірили, що можна приборкати ці порушені та деградовані землі. Хоча не раз і не двічі доводилося чути за спинами: швидше волосся на долоні виросте, ніж якісь кущики на митих-перемитих пісках. Відступати не збиралися. На 2000-й рік лісгоспу передали перші 40 га, комбінат виділив у розрахунку на кожен по 10–12 тис. грн, і закипіла робота. Вдалося погасити борги, придбати нову техніку, а найголовніше – зберегти колектив, вдихнути в нього життя.

– Які породи підбирали?

– Різні пробували: акацію білу, сосну кримську, сосну звичайну, дуб звичайний, клен гостролистий, горіх чорний і волоський, абрикос, кущові… Після рекультивації ґрунт перелопачений, у ньому немає ніяких поживних речовин, це практично материнська порода. Одного року його готували за стандартною схемою – оранка, днопоглиблення, культивація, наступного висаджували сіянці за допомогою механізмів, далі йшов догляд за культурами лісовими культиваторами, але здебільшого сапками. Дуже допікали бур’яни, особливо амброзія .

– Мені розповідали, що амброзія витягалася в ріст людини – до 2-х метрів, мала до 5 см товщини. Хоч до книги рекордів Гіннеса занось…

– То суцільний жах, як згадаю. Доводилося вирубувати сокирами. Нас часом звинувачували, що розводимо бур’яни. Так було в перші два роки після посадки, а третього акація самотужки поборола амброзію, як і не менш злісну ксентофолію. Зімкнувшись, вона тінню своєю задавила їх, не дала змоги кореневій системі бур’янів діставатися вологи. На той час ми вже переконалися: за умов сухого клімату, відсутності дощів улітку на рекультивованих ґрунтах, вважайте материнській породі, найкраще себе показує акація біла. Сосна, яку садили дворічками, першого року радувала смарагдом, а наприкінці другого пропала повністю. Два роки сидів без руху дуб звичайний, а на третій засох. За посухи десятки гектарів лісу не поллєш, та й техніки такої немає. Це в Ізраїлі ледь не до кожної пальмочки проводять краплинне зрошення, але ми не Ізраїль…

– Згадую свою поїздку до цієї країни і неабияке подивування садами, парками, лісами буквально на камінні, на гарячих пісках. І там продовжують перетворювати край на квітучий рай. Свого часу весь світ захоплювався й зеленими бастіонами українського Півдня, тепер дивується, як можна допустити, щоб від облісення дійти до знелісення, як можна залишити без державного фінансування державні безресурсні підприємства і спокійно спостерігати за їхніми конвульсіями. Але повернемося до нашого об’єкта у Вільногірську. Які уроки винесли з двобою, а по-іншому й не назвеш боротьбу з піщаними кар’єрами та барханами?

– Передусім той, що акація біла – надійна, незамінна для місцевості, яка потерпає від вітрової, водної ерозії. Вона закріплює ґрунти, береже землю.

Скільки разів мені доводилося чути, навіть від учених, зокрема з гірної академії, мовляв, навіщо ти хвалиш її, треба садити дуб, сосну, інші цінні породи. Садили – і найціннішою на рекультивованих площах у промислових зонах виявилася саме акація з бростями духмяними. Цікаво і важливо, що не потребує особливого догляду. До 3-х років, віку змикання кронами, прополов міжряддя, аби піднялася, і все, не треба й ніяких рубань, бо перетвориться на кущ. Акація очищається сама. Але багатьом, навіть вченим, довести це неможливо. «Як так – без освітлення, прочищення, це антинауково», – доказують своє. Та приїдьте до Вільногірська і побачите зелене акацієве море на відвалах гірничо-металургійного комбінату. Де не проводили ні освітлення, ні прочищення…

Про те, як виживають лісівники степового краю, що їх хвилює, на що сподіваються – в наступному листі на сторінках журналу зі Січеславщини.

Микола ПУГОВИЦЯ,
“Лісовий і мисливський журнал”

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top