ВОВЧИМИ СТЕЖКАМИ

Красивий, хитрий, загадковий, сильний звір, з миттєвою реакцією та гіпнотичними якостями

Коли йдеться про безправ’я людей, нехтування їхніми інтересами, то про таке середовище часто кажуть: «Тут панують вовчі закони». Проте у розмовах із багатьма лісівниками, читаючи відповідну літературу, все більше і більше переконуюся, що люди не справедливі до цього звіра. Адже вовки якраз ніколи не диктують власних законів, вигідних для них, як це прийнято в людей, а ревно дотримуються правил поведінки, окреслених для них природою. У лісових масивах Рівненщини, які становлять понад 850 тисяч гектарів, як розповів головний спеціаліст лісового та мисливського відділу Роман Ступчук, за підсумками обліку на початок нинішнього року мешкало понад 60 сіроманців.

Це багато чи мало? Серед лісівників побутує думка, що потрібно дотримуватися норми, яка передбачає наявність однієї особини цього хижака на 10 тисяч гектарів угідь.

На перший погляд може здатися, що рівненчани перестаралися з винищенням сіроманців. Але мисливці, з якими доводилося розмовляти, запевняють, що це зовсім не так. І як аргумент подають те, що протягом нинішнього року вовчі зграї значно поповнилися за рахунок нових виводків. Ось яку думку з цього приводу висловлює, скажімо, мисливствознавець ДП «Дубровицьке лісове господарство» Тимофій Довжик:

– Вовчі зграї в лісах нашого лісгоспу випадає зустрічати, коли із засобами нічного бачення патрулюємо в угіддях. Якщо, наприклад, минулого року в нашому периметрі було хижаків до семи особин, то нині – уже десять-одинадцять.

Отже, для вовколовів, безперечно, знову з’явилася нагальна робота, бо ж дубровицькі ліси займають площі лише 65 тисяч гектарів, а вовки мешкають і в інших господарствах.

Як же регулювати кількість вовків у лісах? Як правило, для цього організовуються спеціальні бригади мисливців. Однак згадуваний Тимофій Довжик дотримується іншої думки:

– Я давно зрозумів, що дешевше і гуманніше забирати вовченят із лігва, вирощувати їх і передавати в зоопарки…

Можливо, з цього приводу комусь захочеться й подискутувати. Однак, беручись за цей матеріал, автор поставив перед собою іншу мету: розповісти більше про цього звіра, про його роль у природі, його сильні й слабкі сторони, про те, як він виживає в цих екстремальних умовах. Й почати свою розповідь хочу з твердження, що вовк – зовсім не розбійник, як йдеться у казках, яким лякають дітей, а він, що не є – дитя природи, у якій успішно виконує функції, відведені нею.

І найперше його призначення – бути санітаром у лісі, де він мешкає. І, дійсно, вовки з цим завданням успішно справляються: передовсім, підбирають хворого і пораненого звіра, якого легше наздогнати, а то й падаль. Але коли «санітарів» в угіддях назбирується забагато, то й не вгледиш, як ліс спорожніє – залишиться без зайця, козулі, оленя… 

Ось як про останнє розповідає відомий на Рівненщині лісівник, великий знавець лісової фауни Ростислав Степанович Головерса:

– Працюючи довгі роки в лісовому господарстві, спостерігаючи за повадками звірини, переконався, що репутація санітара лісу вовкові присвоєна не зовсім заслужено. Особливо, коли йдеться про полювання на табун якихось тварин. Справді, з мисливською кмітливістю вовки організовують засаду на свою жертву і, найперше, нападають на вожаків стада оленів чи лосів, тобто, на найсильніших тварин, котрі можуть дати здорове потомство, але після зустрічі із зубастими гинуть. А слабкого, хворого, мертвого звіра в лісі є кому підібрати і без вовків.

Отже, відповідь на стандартне запитання несподівано виявилася нестандартною, що геть не відповідає усталеним поглядам.

Однак це аж ніскілечки не означає, що природа могла б обходитися без вовків – без сумніву, вона збідніла б без цього красивого, хитрого, сильного звіра, з миттєвою реакцією та гіпнотичними якостями. Бо ж хіба не про хитрість свідчить хоча б оте організоване полювання, про яке розповів Ростислав Головерса.

Вовки, залежно від умов життя, ведуть себе по-різному. У лісі, де їх на кожному кроці підстерігає небезпека, зумовлена появою тут людини, вони вкрай обережні, лякливі й ледве що – одразу рятуються втечею. А от у домашніх обставинах, як розповідають ті природолюби, що спробували приручити сіроманця, вони стають довір­ливими, ідуть до рук свого господаря.

У лісника Дубровицького лісництва Романа Кулика кілька років жила вовчиця. Він підібрав її в лісі маленькою, немічною, голодною. Росло вовченя разом із собакою Тарзаном. Та коли вовчиця виросла, господар випустив її до лісу. А через деякий час ліснику випало зустрітися зі своєю вихованкою уже в її стихії. Тарзан запримітив вовчицю з напарником на лісовій дорозі й потрусив до неї. Обнюхав їх обох, і всі троє подалися в гущавину .

Собака повернувся з гостей наступного ранку живий і неушкоджений.

Та й не за всяких обставин вовки обминають людей з рушницею десятою дорогою. Якось у колективне підприємство «Мисливець», що на Рівненщині, приїхав пополювати один киянин. З усього було видно, що не вперше йому доводилося йти на звіра. Тож обравши полювання на дикого кабана із вежі з нарізним карабіном, щоб все-таки підкреслити впевненість у собі, вирішив прихопити лише два патрони до нього.

Після оформлення відповідних документів єгер відвів мисливця до вежі, а коли той зручно примостився на ній, пішов на певний час у службових справах.

Тим часом мисливець закляк на висоті, очікуючи на свою удачу. І вона не забарилася. Через лічені хвилини та удача прошурхотіла внизу. Але, на здивування мисливця, не свинячим виводком, а вовчою зграєю з п’яти особин.

Як мовиться, звіра не вибирають. Вовки, то вовки – тим паче, на цього звіра полювання дозволено круглий рік. Мисливець прицілився і вистрілив у вожака зграї. Звір замертво упав, як підкошений, а інші – кинулися навтьоки.

Коли стрілець спустився з вежі, то, оглянувши трофей, зрозумів, що вполював вовчицю. Не здивувався, як згодом розповів, бо неодноразово чув, що у вовків за ватажка завжди самка.

Зваживши на те, що залишився ще один патрон і невикористана ліцензія на відстріл кабана, мисливець знову піднявся на вежу і почав чекати на появу диких свиней. І невдовзі угледів, як унизу завовтузилася якась звірина. Приглянувшись, зрозумів, що то, оговтавшись, повернулися до свого вожака четверо уцілілих вовків.

Одне слово, мисливець вполював ще одного сіроманця. А далі було уже геть не смішно: через декілька хвилин повернулася до вежі уже трійка вовків. Один з них сів біля вбитої вовчиці й так завив, що в мисливця аж мурахи забігали по спині.

А ще, можна стверджувати, що вовки дуже загадкові тварини. Скажімо, для них притаманне почуття помсти. 

Дуже жорстоко помстилася вовчиця, як розповів лісник із села Деражного Костопільського району Петро Лущик, його сучці-вовкодаву Лаймі, яка знищила вовчий виводок. Підібравши слушну мить, коли нікого не було на подвір’ї, вовчиця підкралася до буди Лайми і загризла всіх її цуценят.

Важливу роль у житті вовків відіграє зір. Він допомагає хижакові побачити здобич і схопити її, заздалегідь помітити ворога і сховатися від нього тощо. Вовки завдяки своєрідному зору активні не тільки вдень, але й вночі. Останнє, як можна прочитати у відповідних джерелах, пов’язане з особливостями побудови сітківки ока вовка – вона зверху вкрита шаром клітин пігментного епітелію, забарвлених у темний колір. Отож світло, проходячи через сітківку, відбивається у зворотний бік. Цим і пояснюється свічення очей.

Вовки добре помічають різні предмети, що чим-небудь виокремлюються на місцевості: кущі, горбики, бур’яни, які можуть служити прихистком для зайця чи пташок. Тож ніколи не обминають їх у надії натрапити там на якусь поживу. 

Однак добрий зір інколи підводить вовків. Розвішані мисливцями прапорці червоного кольору спрямовують сірих на мисливців.

У вовків добре розвинута зорова пам’ять. Вони нічого з раніше побаченого не забувають. І те, що перший раз не являло для них небезпеки, вже не лякає наступного разу. А ось найдрібнішу новизну обходять десятою дорогою.

Вовки спілкуються особливою мовою жестів, поз, міміки. Скажімо, для вожака характерні спокійний погляд, впевнена посадка голови й вух. У підлеглих же вожаку особин вуха дещо відхилені назад, а голова помітно пригнута. Особливо багато про що говорить вовчій зграї положення хвоста одноплемінника. Як правило, за звичайних обставин він вільно звисає і дещо відхилений назад. Відчуваючи тривогу, вовк підбирає хвіст, а стаючи в загрозливу позу – піднімає його дещо вище горизонтальної лінії тулуба. Отримавши поразку, всякий вовк опускає хвоста, наче ховає його між задніх лап, а перемігши противника, піднімає уверх «свічкою». Крім того, помічено, що рядовим членам вовчої зграї не можна з’являтися перед вожаком з піднятим вверх хвостом, бо їх спіткає покарання.

Натуралістами помічено, що для тамування спраги, в болотистих лісах вовки влаштовують собі ямки – напувалки. Риють землю лапами, допоки не доберуться до води.

Мисливці стверджують, що навіть голодні сіроманці не відразу накидаються на приманку в капканах, а довго ходять колами, щоб переконатися, чи безпечно наближатися до їжі. Траплялося, що вони не зачіпають поживу до тих пір, доки не побачать, що її клюють птиці.

Отакі загадкові вовчі стежки. Недарма науковці всього світу продовжують вивчати організацію життя цього незвичайного мешканця землі й натрап­ляють на нові й нові відкриття. І схоже, що вони, ті відкриття, невичерпні. 

Тож на закінчення своєї розповіді хочу нагадати: втручаючись у життя цих унікальних тварин, пам’ятайте, що вони відіграють важливу роль у природі, без них вона дуже багато втратила б у своїй неповторності. 

 Петро ВЕЛЕСИК,
© “Природа і суспільство”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top