БОГДАН КУК: “ПОСТРІЛ – КУЛЬМІНАЦІЯ ЗНАНЬ І ДОСВІДУ”

Для того, щоб полювати – треба вкладати кошти у відтворення та охорону дичини

Інтерв’ю з майстром спорту зі стендової стрільби, мисливцем із 35-річним стажем, членом мисливського клубу «Правильного полювання», що на Львівщині, Богданом Куком, який захоплюється полюванням ще змалку і знайомий з мисливським господарством Білорусі, Польщі, Угорщині, Німеччини та Австрії. 

 

– Богдане Богдановичу, Ви майстер спорту зі стендової стрільби і досконало володієте зброєю, яке Ваше ставлення до того, що сьогодні більшість людей, які отримують посвідчення мисливця та купують зброю, не мають ні базових знань щодо поводження зі зброєю, ні мінімальної практики зі стрільби?

– Вкрай негативно! Раніше цим питанням займалось Українське товариство мисливців і рибалок (УТМР) та ТВМР ЗСУ, вони організовували підготовчі курси для кандидатів у мисливці, в Товариствах був обов’язковий іспит з володіння зброєю. УТМР проводило змагання серед членів Товариства зі стендової стрільби тощо. Нині це залишилося в історії і молоді мисливці вчаться стріляти безпосередньо на полюваннях. І це, як свідчить статистика, призводить до збільшення кількості підранків, що не гуманно по відношенню до дичини, а найжахливіше – це стало причиною збільшення нещасних випадків, часто з летальними наслідками. 

– Як фахівець із полювання, охарактеризуйте, будь ласка, стан мисливства в Україні сьогодні.

– Нині мисливство в Україні – це «змагання» серед користувачів мисливських угідь, хто продасть більше відстрільних карток та ліцензій, і «змагання» серед мисливців, хто здобуде більше дичини. Насправді ж мисливство – це культура і традиції. Це є основою мисливства і в ЄС, і в Білорусі, яка нині стала Меккою для багатьох мисливців Європи. Стратегія розвитку мисливського господарства Білорусі мені дуже імпонує і полягає вона в тому, що власне мисливство – це не соціальна складова країни, як вважають в Україні, а це захоплення і розвага, за яку треба платити. І поки ми це не усвідомимо, мисливське господарство у нашій державі не буде розвиватися.

– У чому, на Вашу думку,  основна проблема мисливської галузі?

– Раніше, потрапити до лав УТМР було так само складно, як стати членом партії КПРС або вступити до університету. Тепер, за невеликі гроші, можна стати мисливцем і отримати «відстрілку». Маленькі гроші для людини – великі наслідки для мисливського господарства. На жаль, сьогодні УТМР майже повністю перетворилось на організацію з продажу дозволів на полювання, натомість дичини стало в сотні разів менше, свідченням цього є цьогорічне відкриття полювання на пернату дичину. Більшість мисливців навіть не бачили качку, тому що природа вже не в змозі сама відтворити свої ресурси і задовольнити потреби всіх мисливців в Україні, яких понад 350 тисяч. 

– Богдане Богдановичу, як нам вийти з цієї ситуації?

– Мисливські господарства України повинні, в першу чергу, бути орієнтовані не на полювання, а на відтворення та охорону дичини. Для цього, звичайно, потрібні кошти, а вони будуть у господарства тільки тоді, коли йтимуть відповідні надходження від наданих послуг як українським мисливцям, так і організації мисливських турів для мисливців ЄС. Мабуть, вже пройшли ті часи, коли полювання було майже безкоштовним, більшість мисливців зараз витрачають сотні, а то й десятки тисяч гривень на зброю, набої, екіпірування, плавзасоби тощо, то чому дозвіл на полювання (відстрільну картку, авт.) має коштувати копійки. Зараз рентабельна ціна дозволу на полювання на качку має становити мінімум 100–150 грн/доба. 

Пріоритети господарств повин­ні змінитися. Потрібно вкладати чималі кошти у розведення дичини. Наприклад, УТМР сьогодні і УТМР 20 років тому – це дві різні організації. З 1988 р. по 1995 р. утмрівці випустили у свої угіддя близько одного млн голів крижня, сьогодні ж ця організація розведенням майже не займається. Необхідно повернутися до вольєрного розведення пернатої дичини і випуску її в угіддя, а тільки після цього полювати. Так, у Польщі, Чехії та в інших країнах Європи існують екологічні програми зі збереження водно-болотних угідь; напіввільного вольєрного розведення качок та фазанів тощо. Ці програми частково фінансуються державою, але й самі мисливці та мисливські господарства відіграють неабияку роль. Завдяки цим програмам випускається набагато більше дичини, ніж добувається, і таким чином підтримується стабільна чисельність птахів. 

Щодо кількості мисливців, то ні одна розвинена країна немає таку щільність мисливців. Наприклад, у Білорусі на початок 90-х років налічувалося близько 180 тис. мисливців, нині – 95 тис., а в полюваннях беруть участь 7–8 тисяч. Це пов’язано з тим, що там існує дисципліна, чіткі та суворі правила полювання, кримінальна відповідальність за порушення правил полювання, більш світоглядна мисливська культура, а вартість полювання – рентабельна для мисливського господарства. 

 

– Як Ви вважаєте, у нашій державі є позитивні приклади ведення мисливського господарства?

– Звичайно, як кажуть, кожен кулик своє болото хвалить, але львівський мисливський клуб «Правильного полювання», членом якого є і я, має правила і закони, схожі з мисливським господарством Білорусі й багато в чому поділяє їх принципи та підходи. Наприклад, у нашому господарстві всі місцеві мисливці мають вільний доступ до мисливських угідь, будь-хто може легально полювати і навіть отримати знижки, але якщо хтось із мисливців попадеться на браконьєрстві, то його буде раз і на завжди виключено з учасника полювань в угіддях нашого господарства. Браконьєрство можна порівняти з водінням авто у нетверезому стані. Ніхто з членів нашого клубу не дозволить собі вживати алкоголь на полюванні, вистрілити на шерхіт, не бачачи цілі, порушувати мисливський закон чи мисливську етику. І кожен розуміє, що для того, щоб полювати, треба вкладати кошти і працю у розведення і охорону дичини.

– А якщо людина немає чим платити за полювання, виходить, вона немає права полювати?

– Я, зокрема, не проти пересічних мисливців, які не мають грошей, але ці мисливці повинні заробити можливість брати участь у полюванні. Можна з кожним власником мисливського господарства домовитися, щоб розрахуватися працею в угіддях за своє майбутнє полювання. В угіддях завжди є робота: встановлювати солонці, заготовляти корми, допомагати будувати годівниці, вежі тощо. Але якщо в тебе немає грошей і немає можливості та бажання допомагати, то і на полювання тобі зась, за задоволення треба платити.

– На Ваш погляд, що гроші в мисливському господарстві – це головне, і якщо підняти вартість відстрільних карток у кілька разів, то господарство відразу почне стрімко розвиватися?

– Ні. Потрібно менше задарма полювати і отримані кошти вкладати в розведення і охорону дичину, а не витрачати їх на потреби власника чи персоналу господарства. Як свідчить практика, приходиться впродовж кількох років майже всі доходи вкладати в господарство для того, щоб воно поступово ставало рентабельним. Особливо це стосується розведення дичини. Якщо щільність поголів’я копитних у деяких приватних мисливських господарствах досягла оптимуму, то поголів’я хутрового звіра і пернатої дичини залишається у жахливому стані, ця дичина майже зникла з угідь України. Треба завжди суворо дотримуватися правил та норм полювання. Обмежити добування видів дичини, що не досягли оптимальної щільності в даних угіддях. Відмовитись від практики загінних полювань. Вся розвинена Європа давно перейшла на індивідуальні види полювання. 

В Україні вже можна побачити прогресивні мисливські господарства. Деякі господарства Волині, Рівненщини, Львівщини, Київщини демонструють високий економічний рівень і європейську культуру полювань, мають високу щільність копитної дичини і там практикується саме індивідуальне полювання. Адже індивідуальне полювання є найгуманнішим видом полювання, у тварини з’являється більше шансів, у єгерської служби більше можливостей контролювати мисливця, а у мисливця є більше часу насолоджуватися полюванням і обрати той трофей, який його більше задовольняє. Також цей вид полювання майже виключає нещасні випадки, які постійно трапляються на загінних, колективних полюваннях.

– Як Ви ставитеся до вольєрного полювання, яке останнім часом набуває популярності в Україні.

– Я особисто не визнаю вольєрного полювання, можливо, напіввільне вольєрне полювання на великих територіях, але в принципі воно нічого спільного з вільним, справжнім полюванням немає. 

Ще більше мене обурюють методи «сучасного полювання», які стають в Україні популярними – це використання приборів нічного бачення, тепловізорів, фар. Це злочинні дії і за них треба жорстоко карати, позбавляючи волі таких любителів швидкої наживи.

– Щоб їх покарати, треба їх спіймати, а зробити це, як відомо, дуже важко, ще складніше довести справу до суду?

– Так, це одна з нагальних проблем у мисливській галузі. Наприклад, у Білорусі створена інспекція з охорони лісового та мисливського господарства, яка підпорядковується безпосередньо президенту країни. Після створення такої інспекції, в якої у підпорядкуванні кілька мобільних груп, що оснащені за останнім словом техніки, наші сусіди вже давно забули таке слово як «браконьєрство». Служба працює достатньо ефективно і жорстко, на людину, яку спіймають на «гарячому», не тільки відкривають кримінальне провадження, а й звільняють із посади назавжди, навіть якщо це високопосадовець. Яке жорстке, але справедливе рішення прийме суд щодо цієї особи – зрозуміло, знаючи як працює судова система в Білорусі. 

– Деякі природозахисні організації постійно лобіюють питання повної заборони полювання в Україні, що Ви про це думаєте?

– Це найбезглуздіша думка, яку я чув у своєму житті. Ті люди, які пропонують заборонити полювання, не думають, що десятки тисяч фахівців мисливської галузі можуть втратити роботу; ніхто не буде займатись охороною тварин, їх підгодівлею в зимовий період тощо. У державі на ці заходи коштів немає і єдине джерело надходжень – це проведення полювань мисливськими господарствами та надходження коштів від людей, які дофінансовують дані господарства, адже рентабельність навіть найуспішніших господарств України неперевищують 70%. Інше питання, наскільки ефективно працює мисливське господарство в Україні. 

– Незважаючи на надзвичайну ситуацію, що склалася на Сході України, у багатьох галузях нашої країни необхідно провести реформування, зокрема, у мисливському господарстві. Як звернути увагу держави до цієї галузі?

– Сьогодні мисливській галузі потрібні нові обличчя, нові фахівці. Я особисто покладаю надію на ту політику, яку проводить нині Держлісагентство, на ті молоді кадри, які зараз приходять, на їх свіжі погляди. Перше, що повинна зробити влада в мисливській галузі – це ініціювати створення Програми розвитку мисливського господарства та, можливо, створити інспекцію з охорони природних ресурсів, фінансувати яку повинні користувачі цих ресурсів.

Зрозуміло, що в цей важкий час держава не може фінансувати мисливську галузь. Хто хоче полювати, той повинен і піклуватися про дичину. Чому та людина, яка немає відношення до полювання, повинна зі своїх податків утримувати мисливське господарство, яким користуються інші. Мисливець сам повинен платити за своє задоволення і це буде справедливо.

– Богдане Богдановичу, на завершення нашої розмови, не хотіли б Ви звернутися до наших мисливців?

– Так, я хотів би порадити мисливцям України як найбільше цікавитися мисливською класичною літературою, мисливською культурою, традиціями, дивитися фільми про правильне полювання, про людей, які розуміють що таке справжнє полювання і які віддають частину життя своєму захопленню. Цікавитися природою, її різноманіттям, захищати її і любити. На полюванні ніколи не порушувати етичних і законних норм. Постріл для вас повинен бути лише кульмінацією ваших знань і мисливського досвіду. 

Ні пуху вам, ні пера!

 

Розмовляв Роман НОВІКОВ,
© “Лісовий і мисливський журнал”  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top