ПСЕВДОЗАХИСНИКИ ТВАРИН

Чим несусвітніша брехня – тим швидше в неї вірять

Нині в Україні спостерігається посилення активності удаваних захисників природи, які, немов спрут, протягнули свої щупальця ледь не по всіх засобах масової інформації, громадських організаціях, судовій системі, партіях та міністерствах, і, нахабно брешучи, тиснуть на них задля досягнення своїх, суто меркантильних цілей. 

Небезпека псевдозахисників природи полягає в тому, що, перекручуючи факти, вони безцеремонно нав’язують суспільству згубні шляхи подолання надуманих проблем, що згодом виливається у величезну шкоду довкіллю та утиски істинних захисників природи та їхніх ініціатив, і черговий приклад цьому – спроба знищити безцінне поголів’я звірових лайок-ведмежатниць. А перед цим, нагадаємо, псевдозахисникам природи таки вдалося «навішати локшину на вуха» нашим законотворцям та продавити безглузду заборону на лімітоване регулювання чисельності, іншими словами законне трофейне полювання на ведмедів та ще й занести звіра до Червоної книги України, через що популяція клишоногих у нас тепер деградує, адже нині старі самці, здебільшого канібали, поїдають ведмежат. Почастішали й напади цих ведмедів на селян у Карпатах, що свідчить про те, що людські жертви теж лише справа часу, адже таких звірів все більшає, а придатних для них угідь – ні.

Нині псевдозахисники тварин посягають ще й на святе для кожного істинного цінителя культурного полювання – робочі якості прадавньої мисливської породи – звірових лайок-ведмежатниць, хист та природні навички яких плекалися нашими пращурами впродовж тисячоліть. Ця порода, як ніяка інша, поєднує в собі беззавітну відданість своєму господарю та безcтрашшя перед грізним звіром. З такими якостями чотириногих помічників мисливців в Україні залишилося небагато і їхнім власникам тепер доводиться ой як нелегко, щоб собаки не забули науку, не мали страху від запаху й реву звіра. За великим рахунком притравка пса вагою 20 кг по спритному й сильному 300-кілограмовому ведмедю, що блошиний укус – навіть гра для клишоногого в задоволення, але це яскраве та видовищне дійство треба бачити і не вірити на слово усіляким «фахівцям» з їхніми страшилками. Якщо там і є якась небезпека, то вона, здебільшого, виливається необережним собакам хіба що ляпанцем під зад.

Але ж загальновідомо, що чим несусвітніша брехня – тим швидше в неї чомусь вірять, особливо ті, хто мало розуміється на предметі. Так, повівшись на безапеляційне твердження псевдозахисників тварин про нібито жорстоке поводження з клишоногими, Кінологічна спілка України нещодавно фактично призупинила визнання дипломів за роботу собак по ведмедю. Це рішення тепер неабияк ускладнило процес прояву потрібних вроджених задатків у молодих лайок у поведінці під ведмедем та підтримання робочих навичок у старших собак, і головне – планування племінної роботи зі збереження унікального генофонду цих помічників мисливців. 

Цілий десант «захисників ведмедів» у складі представників таких організацій як сумнозвісний Інститут зоології ім. Шмальгаузена (Марина Шквиря), благодійний фонд «Чотири лапи» (Карстен Хейтвіг), Західноукраїнське товариство захисту тварин (Наталя Вишневська) та Асоціація зоозахисних організацій України (Марія Трунова), висадився у Львові з метою попіаритись травлею єдиного в області місцевого розплідника звірових лайок «Енейко», який розташований в Дрогобицькому районі і де ще утримують у належних умовах та на законних підставах двох камчатських ведмедів. З цією метою вони дали прес-конференцію, на якій нагодували журналістську братію дикими небилицями про нібито спиляні у притравочних ведмедів зуби, вирвані кігті, відстріл клишоногих під час навчання лайок та головне – протизаконність таких діянь з червонокнижним звіром. А представник закордонного фонду «Чотири лапи» задля більшого суспільного резонансу і роздування власної ролі навіть погрожував за таке «варварство» державі Україна офіційними запитами. Та жодних достовірних документальних доказів «злодіянь» львівських лайочників на прес-конференції звісно ж подано не було, але більшість, нерозуміючих того, що насправді відбувається, працівників ЗМІ й так проковтнули цю качку і просто виклали почуте у своїх слізних публікаціях. І, схоже, що вони й не бажали вникати в цю тему і їм невтямки, що насправді лише гострі пазурі та зуби ведмедя можуть у принципі навчити лайку правильно працювати, а законні тепер заборони на використання ведмедів в якості вчителів лайок стосуються лише тих звірів, яких захочуть взяти з дикої природи України, а не вирощених у неволі, та ще й привезених з іншої країни. Та й звідки молодим дівчаткам-журналістам знати, що лайки не загризають ведмедя, а можуть лише відволікти його від мисливця та гавкотом показати місце­знаходження звіра.

На згаданій прес-конференції цікавим виявився той факт, що войовничі «зоозахисники», виявляється, ні сном ні духом не відають про те, що у місцевому Кінологічному навчальному центрі Державної прикордонної служби, що у Великих Мостах, службових собак тренують на живих людях, і от там-то інструктори, граючи роль злочинця, буває, отримують суттєві рани від ікла вівчарок, навіть перебуваючи у захисному спорядженні, й іншого способу підготувати пса до несення караульної служби просто не існує.

Присутні журналісти могли б також поцікавитися у воюючого нині на Сході України директора розплідника «Енейко» Миколи Кобільника про судові митарства та численні перевірки його господарства контролюючими органами на вимогу вищезгаданих «захисників тварин». І у Державній екологічній інспекції в Львівській області можна дізнатися, що порушень закону там виявлено так і не було, тому що розплідник діє виключно у рамках чинного законодавства України і ведмедям-учителям там живеться добре й ситно в просторих вольєрах, але «жалісливим захисникам клишоногих» до цього байдуже, як байдуже й до того, що в разі їхньої чергової «перемоги» вольєрних ведмедів подіти буде просто нікуди, адже єдиний в країні ведмежий притулок «Синевир» у Карпатах давно переповнений. Для них головне – поставити галочку про виконану «роботу» та отримати закордонний грант. Ну, а там, як то кажуть, хоч трава не рости.

А от серйозно взятися, скажімо, за справжніх губителів природи, як от підприємства-отруювачі, весняних паліїв трави і усього живого, браконьєрів, їм якось не дуже хочеться. Ну, воно й зрозуміло, бо ж це може бути небезпечним. А от культурне ловецтво все на видноті й, отже, – легка ціль для нападок. До того ж, псевдозахисникам природи просто очі коле те, що саме мисливці роблять реальні, а не удавані кроки задля збереження довкілля. 

Юрій РУДЕНКО,
© “Лісовий і мисливський журнал” 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top