ЗАКОПАНІ ГРОШІ

Про відсутність взаємодії аборигенних природокористувачів з національними природними парками

Яких би причин виробничих негараздів ми не намагалися шукати, все упирається в банальне гальмо – гроші. Вірніше – у їх відсутність. Гроші є – робота виконується, бракує коштів – результати справи кульгають. Сучасне вітчизняне мисливське господарство – не виключення, на жаль, з цього невеселого правила. Та логічність такої, здавалось би, абсолютної логіки часто перекреслюється побаченим або почутим. 

Нещодавно мій знайомий-мисливець повернувся з-за кордону: спочатку туристичним автобусом їхав через Польщу, потім – Прибалтику, потім плив поромом до Скандинавії. Перше, що кинулося йому у вічі за межами українського кордону: обабіч автомобільної траси то тут, то там з’являлася дичина. Чим далі від рідних кордонів, тим частіше милували око стрімкі силуети. Згодом мисливські тварини попадали не лише на очі за вікном автобуса, а й у туристичне меню. Приємно було подорожувати справжніми мисливськими країнами. Дійсно приємно, але найбільше здивувало мого знайомого лише одне: рідні серцю розкішні поліські пейзажі поступово переходили у скандинавську лісотундру, яка аж ніяк не відрізнялася багатством мисливських угідь. І у цій північній напівпустелі – дичини валом. 

Є багато дичини і в українській, але південній напівпустелі (мисливський діагноз багатства угідь – IV–V бонітети, найнижчі за якістю), 1000 гектарів яких теоретично можуть прогодувати п’ять оленів, 15 козуль, п’ять муфлонів. Але кожна тисяча напівпустельних умов острова Джарилгач годує, і при тому непогано годує (судячи по вгодованості тварин) 39 оленів, 30 ланей та 45 муфлонів. Це за даними січневих обліків 2014 року. Записали в січні те, що побачили. Не будемо вдаватися у тонкощі методик облікових робіт, просто додамо до цієї чисельності річний приплод, бо вже 19 місяців на острові немає ніякого вилучення тварин, бодай мінімальної селекції – і от вам результат: маємо тваринницьку ферму, на якій вирощують стада баранів, оленів, ланей (безліч альбіносів та меланістів), надіючись на Господа – пронеси мимо нас хвороби. 

Весною минулого року, коли вирішувалося питання про надання ліміту на добування трьох вовків Національному парку «Білобережжя Святослава», де хижаки влаштували справжній терор проти місцевих жителів з їх домашньою худобою, про що красномовно доповів на засіданні лімітної комісії директор парку. Чисельність хижаків-ссавців (рудої лисиці та єнотоподібного собаки) на острові Джарилгач десятикратно перевищує санітарний допуск, випадки сказу вже зафіксовані на материковій частині парку, а питання про вилучення хижаків Херсон не здатен вирішити, буде вирішувати Київ. Чи в столиці справ немає важливіших, ніж рахувати лисиць з вовками у степах України? А місцеві державні служби тут навіщо? Немає слів. Діалог німого з сліпим – один не скаже, інший не бачить. Або не хоче бачити та чути, бо з Києва видніше. 

Питання відсутності взаємодії традиційних аборигенних природокористувачів з національними природними парками, які з властивим природоохоронним фірмам високого статусу (категорії «2» згідно з визначенням МСОП) порядком природокористування різко змінили цей порядок на великих територіях України, назріло вже давно. На територіях парків змінюються правила землекористування, мисливського та рибного господарства, рекреації. Люди часто попадають у тенета не завжди обґрунтованих обмежень, які особливо вражають пересічного громадянина у період реформ на фоні загальних негараздів та злиднів. 

Не лише у південному регіоні існують подібні конфлікти у здійсненні природокористування на територіях ПЗФ, зокрема – національних парків через недосконалість нормативно-правової бази. Складна ситуація, скажімо – у НПП «Подільські Товтри» на Хмельниччині, що займає величезну територію у 261 тис. га. У цілому за три роки, що минули від закриття полювання в угіддях користувачів, які включені до складу національного природного парку, невпинно збільшується чисельність лисиці (у 3,3 рази) і, паралельно – кількість зареєстрованих випадків сказу (на 84%). Щорічний приріст поголів’я лисиці може становити 150%, тому за кілька років її чисельність може зрости на порядок. У даний час щільність її популяції вже перевищує допустимі ветеринарно-санітарні норми в 10 разів.

Колись один з моїх учителів говорив: «У всьому шукай і добивайся доцільності та логіки». Я намагаюся, бо закоханий у заповідну справу, та ніяк не можу побачити доцільності у організації Нацпарку «Джарилгацький» з його законодавчо неврівноваженим, збитковим та конфліктним існуванням на території існуючого Скадовського досвідного лісомисливського господарства, яке нехай не завжди досконало, але професійно логічно використовувало державний мисливський ресурс та впродовж десятків років слугувало чи не єдиним джерелом валютних надходжень для Херсонського обласного управління лісового та мисливського господарства. 

Я не бачу логіки взагалі, тим більше державної, у тому, що не виконується (будь-ким – мисливським господарством чи парком) регулювання чисельності перенаселеної острівної популяції муфлона, коли сотні самок різного віку та малюків, трофейних муфлонів-рогачів – гордих гірських баранів, змушені топтати та вигризати бідну степову рослинність, щоб не померти на степовій чужині, бо вже почалися хвороби. 

У той же час єгерська служба мисливського господарства, а також служба охорони національного парку не мають вільної копійки, щоб бодай лишній раз пройти культиватором чи плугом по межі новостворених лісових культур лоху, що регулярно горять улітку від необережних підпалів неорганізованих відпочивальників, або пройти по морю на моторі в пошуках горе-мисливців.

Колись випала мені нагода взяти участь у всесоюзній конференції із заповідної справи, яка проходила у Львові. Були присутні багато цікавих особистостей з Білорусі, Росії, Прибалтики, Середньої Азії. Був там і легендарний у наукових колах природоохоронець Фелікс Штільмарк, який організував купу величезних за площею заповідників у безкрайньому Сибіру. І от, коли мова зайшла за абсолютну заповідність, він розповів про її крайні прояви у якомусь гігантському заповіднику, де співробітники, щоб не порушити «заповедное целомудрие», змушені виписувати дрова для опалення власного житла у сусідньому лісгоспі. І коли я проходжу через закладену колись лісівниками виробничу плантацію тополі, що повільно деградує, як насадження, має у своїй лісівничій суті мінімум заповідності, затіняє та пригнічує куртину вікових дубів (оце – справжня заповідна цінність для півдня України), але розташована на території ПЗФ, щоразу згадую цей «природоохоронний маразм» радянських часів. І було б не так боляче, якби не так дорого для держави витримувати ці заповідні примхи. Мимоволі закрадається недовіра – чи справді ці псевдопатріоти так люблять рідну Природу? Тоді нехай вовки керують у мисливських угіддях та на тваринницьких фермах, нехай вітер проводить рубки догляду, а лісова охорона та єгерська служба смокче лапу.

Працівники національного парку на мене образилися, коли на одвічне запитання: «Що ж робити?», відповів: «Купувати лопати, майбутні трупи оленів загрібати». Точніше – гроші закопувати.

Ігор ШЕЙГАС,
© “Лісовий і мисливський журнал” 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top