НА ГОЛОС ТРЕМБІТИ

Споконвіку в Карпатах жодна подія не обходилася без пастушої труби. Рік тому її чула й уся країна під час Революції гідності на Майдані  

«З грому, з лісу, з шуму вод, з урочої ночі почата, вона розриває перешкоди. З неї вихлюпуються світанки, радісні і сумні урочистості, з неї виливаються пори року, роки і віки…» – так писав про трембіту уродженець Гуцульщини Станіслав  Вінценз у книзі «На високій полонині». Перший том її «Правда старовіку», виданий далекого 1936 р., називають генетичним кодом Гуцулії. 

Майже 200 р. тому про трембіту згадував і священик із Жаб’є (тепер смт Верховина Івано-Франківської області) Софрон Витвицький у своїй праці «Про гуцулів» – та згадка була пов’язана з проводами худоби на полонини, урочистістю, званою в народі полонинським ходом. Здавна вона була сигнальним інструментом, єдиним засобом зв’язку чабана, котрий літував з вівцями на альпійських луках, із селом: за її звуками односельці дізнавалися про місце перебування ватага з отарою, про те, як триває випас худоби… Її сигналом дозорці з вершин гір передавали, немов по естафеті, звістку про наближення ворога (труба «бере» діапазон у дві з половиною октави, звук чути більше, ніж за 10 км). Вона давала старт плотогонам  карпатських рік, по ній орієнтувалися  лісоруби, мисливці. Досі збереглася традиція саме цим інструментом сповіщати про прихід Різдвяних свят – якщо почули голос пастушої труби, отже, колядники ідуть колядувати. Трембіта була визначальною фігурою для верховинців, раділа разом з ними в годину веселу й журилася в сумну. 

Та найчастіше трембітарі подають сумну звістку про смерть когось з горян. Під журливий голос трембіти проводжали в останню дорогу карпатських легенів із Небесної Сотні, нині проводжають кращих синів гір, які віддали своє молоде життя у війні з путінською Росією.

Колись ледь не в кожному селі на Заході  були майстри, які зналися на азах виготовлення унікальної труби, досконало володіли інструментом. На жаль, відходять у кращі світи старі трембітанники, відходять майстри. Невже відійде у вічність трембіта? У Закарпатській області взялися спростовувати цю дедалі поширювану на верховині думку – у Міжгірському професійному ліцеї доносять до дітей глибинну суть рідкісного сигнального інструмента, передають секрети творення. Ліцей у районному центрі створений на базі профтехучилища 

2003 р., випускники шкіл краю мають змогу оволодівати в ньому багатьма робітничими професіями, зокрема, майстра лісу, єгеря, майстра художніх виробів з дерева. За ініціативи директора Василя Маринця, п’ять років тому запровадили інноваційний проект відродження народних художніх промислів. «Мета, – за словами Василя Юрійовича, – на основі історії декоративно-прикладного мистецтва відродити традиції та технологію виготовлення трембіти, сопілки, гуцульського топірця, дерев’яного посуду; привити молоді повагу та любов до минулого, бо, як відомо, без минулого немає майбутнього».

Народні промисли – то царина, звісно, майбутніх майстрів художніх виробів. Але не лише їх – будь-хто з ліцеїстів може відвідувати спеціально організовані для них заняття. Надто проявляють інтерес до творчості майбутні майстри лісу, єгері. Воно й не дивно: без їхнього вміння не вибрати деревину, що годиться на трембіту. Про те – детальніше.

Ну що б, здавалося, обдерта громом смерека

– Гуцули  завжди майстрували трембіту з громовиці, тобто дерева, яке пережило влучання блискавки. Переконалися, що тоді вона звучить найкраще. Причому вік древа має бути не менше ста років. Перевагу надають скелястій смереці, – просвітив мене головний лісничий Міжгірського лісгоспу Петро Бойко, від котрого я й дізнався про унікальну школу трембітознавства у гірському селищі.

На підтвердження знайшов відповідні рядки і в Станіслава Вінценза: «Бери на трембіту суху смереку, обдерту громом, громом відпокутувану. Виріж з неї трубку, тісно обв’яжи ликом берези з-під водоспаду, від піни і шуму… Аби трембіта мала силу і гнучкість грому! Водою виграна, нехай наслухається всіляких таємниць від вод, народжених у лісах. Нехай вона захоплює, хай зв’язує, як вода».

Ось яку загадку, ось яку силу містить у собі обдерта громом смерека!

Пошкоджені громовицями дерева в лісових обходах під час виробничої практики знаходять ліцеїсти, котрі опановують лісівничі та єгерські професії. Науку трембітознавства передає учням молодий майстер виробничого навчання Василь Фурдь – він її перейняв у неперевершеного віртуоза Михайла Тарахонича, ще коли сам навчався в училищі.  Пізніше поповнив багаж знань і вмінь на факультеті декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. В нього я й випитував тонкощі народження пастушої труби. 

«Витончена, як гірська дівчина»

– Ми взялися відроджувати нашу, верховинську, трембіту, – вводив у свою творчу орбіту Василь Вікторович. –  Вона відрізняється від інших будовою, методом виготовлення. На Івано-Франківщині, Львівщині поширені інструменти, які складаються з 2–3 частин. Звичайно, такі зручніші для перевезення в транспорті, але програють верховинській у звучанні. Наша трембіта – дов­железна, іноді до 4-х метрів, дерев’яна конусоподібна труба без вентилів і клапанів із мундштуком на звуженому кінці. На перший погляд, простий інструмент, але скільки праці й снаги треба докласти, щоб він озвався. Як ви вже знаєте, найкраще звучатиме та смерека, в яку влучила блискавка. Але дерево не зразу потрапляє до рук майстра, воно ще повинне «дозріти»:  чим довше простоїть розчахнуте під сонцем та вітрами, тим гучнішою та дзвінкішою народиться труба.

– І скільки ж таких труб виходить з однієї смереки?

– Три-чотири залежно від її висоти. Деревина після удару блискавки практично суха, адже крізь неї пройшло кілька десятків тисяч вольт… Ділимо стовбур зазвичай на 4 частини за довжиною, кожна по 3 м. Беремо одну і приступаємо до роботи – доводимо до конусоподібної овальної форми. В готової трембіти, між іншим,  діаметр отвору на одному кінці повинен сягати 4 см, на іншому – 15–18. Теслом вручну або рубанком, закріпивши у верстат, зчісуємо поверхню заготовки. Аби була гладенькою, шліфуємо склом, шкірками чи ручними шліфувальними машинами. Тоді настає відповідальний момент – уздовж волокон слід розчахнути «сурму» точнісінько навпіл. Робимо це за допомогою клинців і зразу ж починаємо «ладнати» інструментові голос спеціальними різцями вигнутої  та круглої форм (так званими шкрібелями). Обережно вибираємо ними серцевини з обох половинок, доки не залишиться тонка (в межах 2 мм) оболонка. Чим стінки тонші, тим звук буде кращим, гучнішим. До того ж товщина їх має бути рівномірною по всій довжині.

– Така ювелірна робота… А як визначити, чи однакові за товщиною стінки?

– Ставимо кожну половинку біля вікна проти сонця і дивимося, чи рівномірно вони просвітлюються. Щодо ювелірності… Заготовка для інструмента важить 8–10 кг, готова трембіта – не більше 1,5 кг. Отже, майстрові треба вручну вишкребти оті 6–8 кг деревини, при цьому не поранивши країв. Доводиться працювати тижнями. 

– Наступний крок – стулити половинки?

– Обидві частини з’єднуємо кільцями, які називаються обручами. Їх виготовляють з ясена, ця порода  має здатність гнутися. Але перед тим заготовки треба пропарити в кип’ятку з концентратом солі десь до 40% (ропою), в іншому випадку не зігнуться. Обручі кріпляться за допомогою спеціального замка, набиваються на трубу знизу (процес так і називається – набивання), відстань між кожним із 18-ти кілець має бути однаковою – 15–20 см. 

Перевіряють якість інструмента, заливши в нього жентицю, що залишається після виготовлення овечого сиру. Якщо сироватка не показалася на поверхні – труба готова. Від рідини внутрішні волокна в деревині збільшуються, тому волога не просочується, а відтак не буде просочуватися повітря під час трембітання. Знову ж таки, від цього залежить звучання. Якщо трембіта зберігається в приміщенні, її за день до використання замочують хоча б у простій воді, коли ж стоїть на подвір’ї біля колиби чи підвішена на стіні хати, замочувати немає потреби. Адже її огортають вранішні роси, обволікають тумани,  поливають дощі…

– І залишилося майстрові виготовити мундштук…

– Сопло,  пищок – обов’язкова складова. Найліпше підходить  для мундштука, що нагадує за формою сопілковий чи кларнетів, бузина, бо має пустотілу або дуже м’яку серцевину. Береться заготовка завдовжки до 10 см, видовбується вручну або висвердлюється коловоротом отвір діаметром до 1 см  і пищок готовий. Його вставляють у тонкий отвір – сопло, до якого й тулитимуться губи за трембітання.  

– Дякую, пане Василю, за цікаву розповідь. Тепер і я, і читачі нашого журналу знатимуть, як у руках майстра народжується диво-трембіта, до речі, занесена до Книги рекордів Гіннеса як найдовший духовий інструмент (може мати довжину до 8 м). 

…Звук її з давніх давен увійшов у побут, у серце, у душу та мрію гуцулів. Не можу не процитувати ще раз Станіслава Вінценза, котрого я читав-перечитував: «Зроблена з таким задумом трембіта, дуло для списів, які мають пробивати далечінь, непомірно витягується у довжину: понад три метри. І збирається, стискається у мізерний переріз: неповний дюйм в устнику, у видиху заледве три дюйми. Суха, гладко обплетена ликом, аж блискуча, легенька, хоч довга. Витончена, як гірська дівчина, і опирається, якби була німа».

«Доступна тільки для грудей майстра»

«Людина, що не вміє грати, не знає, як з нею починати, вона доступна тільки для грудей майстра, для дихання ватага» – це теж із «Правди старовіку» співця Гуцульщини.

Василь Фурдь вчить талановиту молодь не тільки майструвати трембіти, а й трембітати. Ліцеїсти виступають на різних культурних заходах, зокрема, на відомому фестивалі «На Синевир трембіти кличуть». Виступають не з купованими чи позиченими, а з власними колоритними  інструментами. «Навчаючи, ми ще й пропагуємо здоровий спосіб життя, адже наше мистецтво під силу дужим. Щоб трембітати, треба мати здорові чисті легені, треба тренувати їх», – наголосив Василь Вікторович.

Учителя радують успіхи перших своїх випускників   Василя Гримута, Андрія Ченька, Івана Мици, Миколи Маркевича, Юрія Іванини, Святослава Бобонича, Богдана Мильо… Одних охоче  прийняв до студентських лав Прикарпатський університет, інші влилися до творчих колективів трембітарів і троїстих музик (у ліцеї вчать грати  на скрипці та інших інструментах), ще інші встигли заявити про себе майстерно виготовленими трембітами. Радує, що й на інструменти самих учнів «робітничої академії»  з української глибинки спостерігається неабиякий попит. Як і те, що й серед дівчат є бажаючі майструвати та оволодівати мистецтвом сурмити.

Отже, трембіта має майбутнє в гірському краї. Древнім традиціям жити!

 

Микола ПУГОВИЦЯ,
Ігор ТАБІНСЬКИЙ (фото)
Міжгір’я–Ужгород

На знімках: вихованці Міжгірського професійного ліцею  трембітають на трубах, виготовлених власноруч під керівництвом майстра виробничого навчання Василя Фурдя

© “Лісовий і мисливський журнал” 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top