Logo

Істерія перевертня
Історія, яка нагадує казочку про червоний капелюшок, де вовк під личиною доброї бабці намагається проковтнути довірливу онучку і вся надія на мисливців...
 
У той час як в Україні почастішали випадки нападів вовків на тварин, домашню худобу та людей, «зоозахисники» пропагують його охорону і вважають, що вовка треба теж занести до Червоної книги. 
 
Не встиг розпочатися рік собаки, як із інформаційних джерел, почалися сипатись один за одним повідомлення про свавілля вовчих зграй у різних куточках України. То на мешканку одного з сіл Чернігівської області напав скажений вовк, залишивши їй «на згадку» рвані рани, то вони вже тероризують селян у Рівненській області, то на сіроманців скаржаться постраждалі західних регіонів, не кажучи вже про східну проблему з вовками, де їх й раніше було занадто. Що вже казати про сьогодення, коли війна жене хижаків до центру та на південь країни. А вони, розмножуючись та займаючи нові й нові території, нападають на свійських тварин, знищують на подвір’ях собак, розповсюджують сказ, тримають у страху місцеве населення. 
І ситуація погіршується з кожним роком.
 
Щільність вовків в Україні, за оцінкою мисливствознавців, перебільшує допустиму мінімум удвічі, за офіційною статистикою вовків в Україні нараховується близько 2000 особин (2015 р.). Цей хижак за рік з’їдає понад 400 кг м’яса, що рівнозначно 25 козулям, а за рік при такій чисельності вовка, знищується близько 60 тис. козуль, що становить майже половину їх чисельності в Україні, та в 10 разів більше, ніж офіційно добувається в угіддях України. Але незважаючи на це, деякі псевдоекологи ліплять з нього жертву, проти якої мисливці чинять справжній терор, наче це вони кровожерливі звірі, а не вовк, який завдає непомірних збитків мисливському господарству, з’їдаючи на рік тонни дичини, наводить страх на цілі села, нападає не тільки на свиней, корів, кіз, овець, а й на беззахисних людей, особливо похилого віку та дітей, ламаючи долі цілих родин.
 
Головного захисника сіроманців і очільника руху «за вовка» знають всі – це відомий, і не тільки в нашій країні, «природоохоронець» Володимир Борейко, керівник Благодійного фонду «Київський еколого-культурний центр». Діяльність фонду за статутом полягає у зборі коштів та соціальних послугах біженцям, інвалідам, людям похилого віку, дітям – незахищеним верствам населення. І все було б чудово, якби ця організація займалася своїми прямими обов’язками, адже нині Україна, як ніколи, потребує такої допомоги. Війна, біженці... Волонтери нині на вагу золота, але фонд В. Борейка вирішив, що це не цікаво і він взявся за вкрай необхідну діяльність – порятунок нешкідливого, на його думку, «зникаючого» хижака – вовка. Виявляється, доля вовків для нього є більш важливішою, ніж доля людей.
 
Мисливці й лісівники стали мішенями для фонду В. Борейка. Зупинити роботу лісового та мисливського господарства – ось його головна мета, про що він неодноразово наголошував у своїх незчисленних публікаціях. Слоган КЕКЦиків – «Заборонити всю господарську діяльність. Суцільна заповідність». 
 
І багато чого йому заборонити вдається. Не всі й не з першої спроби, але деякі його законопроекти розглядаються і навіть ухвалюються у Верховній Раді. Все це стає можливим завдяки підтримці суспільства, народних обранців і влади, яких він постійно годує «гарячими пиріжками» про екологічні катастрофи в Україні. На жаль, затьмарене «вигаданими екотрендами» суспільство, не завжди розуміє, де реальна проблема, а де надумана, не зважає на те, що за цими заборонами стоять долі тисяч людей, цілих галузей, на яких тримається культурна та економічна складова України. 
 
Часто рішення про ту чи іншу «екологічну» заборону приймаються, спираючись на чиїсь вигадки, без будь-яких наукових підстав і досліджень. Як от нещодавно у «лосиних баталіях», Міністр екології Остап Семерак, спочатку спираючись на «факти» псевдоекологів, безпідставно заборонив полювання на лося, потім змінив своє рішення, пообіцявши детально розібратись у цьому питанні, залучити науковців, провести ретельні зимові обліки цього звіра і тоді за результатами висновків фахівців прийняти рішення про долю сохатого. Але разом з тим, одночасно із своєю заявою, він за спинами громадськості, вів іншу роботу – внесення лося до Червоної книги. І коли всі заспокоїлись, очікуючи висновків експертів, рада червонокнижників на таємному засіданні, потихеньку, зробила свою справу. Міністр зробив вигляд, що він до цього не причетний, але підписав наказ і сказав: «...з моменту прийнятого мною рішення заборонити полювання на цих тварин, ми пройшли складний шлях, щоб вийти на сьогоднішній наказ. Пережили колосальний супротив, тиск, шантаж і брудну інформаційну кампанію, де нас не хотіли чути...». Та що вже казати – лось тепер там, а звідти ще ніхто не повертався.
 
Але повернемось до предмета нашої розмови – вовка і до його «охоронців».
Проаналізувавши аргументи та пропозиції, якими очільник КЕКЦу постійно апелює до суспільства та влади країни, хочемо показати, як непрофесійно, по-дилетантськи, щоб потішити своє марнославство, В. Борейко намагається подати «проблему» вовка в Україні, використовуючи хибні дані та перевернувши все догори дригом.
 
Ще у 2007 році «борець за охорону природи» звернувся до Міністерства екології з пропозицією припинити знищення вовків в Україні, яка починалась так: «Щорічно в країні знищується до 80% популяції вовка. В Україні, порушуючи міжнародні зобов'язання з охорони біорізноманіття, вовк відстрілюється в будь-який період року, жорстокими методами, а за його вбивство виплачуються премії...».
 
Хочемо запитати у мисливців, скільки вовків добув кожен з вас за все життя? Які жорстокі методи ви при цьому використовували? Розуміємо ваше здивування, і це зрозуміло, адже добути вовка – завдання не з легких. Знайти, переслідувати та добути вовка – ціла наука, яка під силу тільки справжнім експертам – «вовчатникам», яких в Україні можна перерахувати на пальцях. А цифра 80%, якою оперує В. Борейко – висмоктана ним із пальця, бо жодна офіційна статистика говорить про значно меншу кількість добування вовка в мисливських угіддях, натомість його чисельність, навпаки, постійно зростає і стає загрозливою. 
 
У зверненні до Мінекології «природоохоронець» вимагав ретельно порахувати вовка, розробити гуманні способи регулювання його чисельності та ввести критичну величину його чисельності для кожної області, заборонити знищення вовчих нір, вагітних вовчиць і вовченят. А також перевести вовка з категорії «шкідлива тварина» до категорії «мисливський вид», заборонити вважати «знищення вовків» службовим обов'язком єгерів та не видавати премій та патронів за відстріл вовків. На думку 
В. Борейка, мисливець не має права добувати більше трьох вовків на рік, полювання на цього звіра повинно бути дозволено у період з 1 листопада до 30 березня і без використання капканів. Ще одна вимога «еколога» – створити спеціалізовані заказники для охорони вовка.
 
Зверніть увагу, В. Борейко наголошує на забороні використання капканів, як знарядь добування вовка, але ж кожен мисливець знає, що капкани і так заборонені Законом України «Про мисливське господарство та полювання». Пояснень цьому два: або ж «зоозахисник» – невіглас, або ж, що більш вірогідно, робить це навмисно, щоб викликати резонанс у суспільстві, привернути до надуманої проблеми увагу, начебто мисливці, капканами, як первісні люди, вбивають все живе. Капкан «екологу» ще потрібен для його перформансів – прес-конференцій та круглих столів, на яких він завжди зі своїм «аргументом». Розмахуючи в усі боки ведмежим капканом він розповідає, як у нерівному бою, ризикуючи життям, відбирає у мисливців знаряддя їхнього злочину.
Тоді, на початку двотисячних, «природолюба» не сприймали серйозно, але згодом він зрозумів, як треба діяти і що «хаває піпл», почав поступово формувати громадську думку, його почали підтримувати екоактивісти, медійники звертались до нього за коментарями, як до головного експерта з усіх природоохоронних питань, у нього з’явилось лобі у Верховній Раді, він почав впливати на рішення Мінекології, а його головними ворогами стали лісівники та мисливці, які тільки нещодавно зрозуміли серйозність ситуації.
 
Впродовж кількох років КЕКЦ через своє лобі зареєструвало безліч «природоохоронних» законопроектів, частину з яких було ухвалено, що мало негативні наслідки для лісового та мисливського господарства. Великої шкоди галузям В. Борейко ще не наніс, але початок покладено. Щодо вовка, то головна мета – «хижак у Червоній книзі» ще не досягнута, тож кампанія із його «захисту» продовжується й донині. 
 
До прикладу, близько півроку тому з-під пера нашого героя вийшла публікація «Варварське знищення вовків і їх захист в Україні, Білорусі та Росії», у якій він продов­жує стояти на своєму: «За офіційними даними щорічно в Україні відстрілюється до 50% від загальної чисельності вовків. Додати 20–30% вовків, які гинуть на автошляхах, від отрут та у капканах...» Далі «еколог» наводить дані дослідження українського зоолога-слідопита Марини Шквирі (мол. наук. співробітник Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена), яка, начебто, провела дослідження 280 фактів полювання на вовків і запевняє, що 30% з них відбувалось із порушенням закону. Більше того, на її думку, 90% вовків в Україні гине від рук саме мисливців, а у деяких областях країни його знищують майже поголовно, наводячи, як приклад 2004 рік, коли за її даними у Донецькій області було винищено 99% вовків, у Луганській та Харківській – 74%, а в Херсонській – 72%, що є грубим порушенням Бернської конвенції та Закону України з її ратифікації. 
 
Щодо Бернської конвенції, на яку спираються «екологи», то вона містить зовсім інші норми, що говорить про невігластво або ж умисне введення в оману суспільства. Закон України «Про приєднання до Конвенції 1973 р. про охорону фауни» допускає регулювання чисельності вовка для запобігання його негативного впливу. Також цим документом допускається використання капканів для добування вовків. 
 
Ви запитаєте: «Якщо, на думку зоозахисників, мисливці щороку знищують майже все поголів’я вовка, то чому ж за офіційною статистикою його популяція зростає з кожним роком, а люди все більше бачать вовчі зграї біля своїх будинків?» Можливо, відповідь криється в офіційних Висновках того ж Інституту зоології?
 
ВИСНОВОК 
Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена щодо включення вовка в Червону книгу України

Інститут зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України вважає абсолютно недоцільним надання цьому виду офіційного природоохоронного статусу.
Підставою для такого висновку є його благополучний стан і наростаюча з року в рік, незважаючи на постійне винищення, чисельність. Беручи до уваги високий репродуктивний потенціал вовка, можна впевнено прогнозувати, що після повної заборони на його промисел вже через п'ять років чисельність цього хижака в Україні збільшиться, як мінімум, на порядок, і без урахування імміграцій складе близько 20 тис. особин. Це може призвести до цілого ряду проблем, серед яких, поряд з безпосередньою епізоотичною небезпекою для людини і нападами на домашніх тварин, виникнуть, перш за все, екологічні проблеми, викликані тиском хижака на популяції копитних, які й без того в цей час переживають не кращі за останні 50 років часи.

Директор Інституту 
член-кореспондент
НАН України 
І.А. Акімов 
 
Ще одна вимога пана Борейка – заборона регулювання чисельності вовка у заповідниках і національних парках. Про наслідки таких заборон, періодично повідомляють ЗМІ. Так, у 2012 році на території заповідної Кінбурнської коси (Миколаївська обл.) через заборону полювання, популяція вовків перевищила норму в 40 разів, хижаки з'їли всіх бездомних собак та взялися за худобу. Люди боялися вийти на вулицю. Зграї вовків ходили вільно селом. Тоді відомий всім біолог-мисливствознавець Микола Мироненко зауважив: «...Популяція вовків призвела до «окупації» тих областей, де їх ніколи не було, а саме: Кіровоградської, Чернігівської, Херсонської, Одеської та АР Крим. Вовки стали нагло заходити у двори, нападати на худобу і завдавати шкоди, наводячи жах...».
 
На думку старшого викладача кафедри біологічного факультету Запорізького університету біолога-мисливствознавця Володимира Вовченка, в Україні впродовж 30 років відсутні як фундаментальні, так і прикладні наукові дослідження з вивчення біології і поведінки вовка, моніторингу його популяції в країні. Сучасному мисливцеві та користувачу мисливських угідь важко зрозуміти, який реальний стан популяції вовка і наскільки актуальні заходи з регулювання цього хижака. Він вважає, що варто підготувати наукову Програму щодо вивчення біологічних особливостей популяції вовка в південно-східному регіоні України, виконання якої дасть можливість у подальшому розробити фаховий підхід до проблеми моніторингу та регулювання чисельності хижака в мисливських угіддях України.
 
А поки науковці і мисливство­знавці будуть займатися своєю справою – досліджувати та контро­лювати популяцію вовка, що ж робити «природозахиснику» Володимиру Борейку? Боротися! Але не з мисливцями, а з браконьєрами. Залишити у спокої вовка та інших хижаків, їм в Україні живеться комфортніше, ніж самим українцям.
 
Ще, «заслуженому захиснику природи», можна порадити звернути увагу на проблему знищення золотистої щурки (або бджолоїдки). Її внесено до Червоної книги, і вона нині перебуває під загрозою зникнення. Річ у тім, що одна особина цієї невеличкої пташки, яка живе у зграї, знищує за день близько 1000 бджіл (до 3% сім'ї) на пасіках. У районах медозбору 90% раціону бджолоїдки, становлять бджоли. Уявіть, якої шкоди ця пташка завдає медозбору і виробництву меду – можна сказати стратегічному продукту України. Дуже схожа з вовком проблема, чи не так? Може, знаному захиснику скривджених розібратись і з цією проблемою, спробувати врятувати червонокнижну золотисту щурку, з якою неоголошену війну ведуть бджолярі й пасічники? Але варто не забувати про бджіл та й про людей, яким потрібен цілющий мед, прополіс, маточне молочко, перга, трутневий гомоген. Володимире Євгеновичу, розберіться, кого тут треба захищати і від кого? Можливо, хтось із учасників цього «конфлікту» потребує Вашої допомоги? І обов’язково розкажіть нам про це під час чергової прес-конференції, а краще – влаштуйте пікет.

Володимир УРСУЛ,
Роман НОВІКОВ
©"Лісовий і мисливський журнал"
 
ПРЯМА МОВА
 
Іван ШЕРЕМЕТ,
начальник управління мисливського господарства та полювання:

За даними офіційних обліків тварин користувачами мисливських угідь, чисельність вовка в Україні нині стабільна і становить близько 2 тис. голів. Виходячи з цього, загрози популяції вовка в нашій країні не існує. 
 
Це підтверджують і науковці, які проводять дослідження цього пластичного виду. Більше того, вони вважають, що чисельність вовка зростає з кожним роком і реально може досягати 5 тис. голів і це не враховуючи території ПЗФ (зокрема, Чорнобильської зони), які відмовляються надавати нам результати своїх обліків. 
 
Збільшенню поголів’я вовка, в першу чергу, сприяє епідеміологічна ситуація з африканською чумою свиней. Такою ситуацією користується хижак, збільшуючи свою кормову базу і відповідно свою популяцію.
 
Найбільше страждають від цього звіра Житомирська, Чернігівська, Волинська, Київська, Донецька, Луганська та інші області. 
Нам на Урядову гарячу телефонну лінію постійно надходять повідомлення про напади вовка не тільки на домашню худобу, а й на людей. Люди благають допомогти їм врятуватися від вовків. Що вже казати, якщо нещодавно ми отримали інформацію від місцевих жителів с. Чубинське (передмістя Києва), де сіроманець ходив просто вулицями серед білого дня. 
Ще більш жахливим є те, що вовк – переносник смертельної для людини хвороби – сказу, випадки зараження яким були зафіксовані торік навіть у столиці.
 
Тому, надання цьому звіру якогось охоронного статусу, заборони регулювання його поголів’я, тим більше внесення до Червоної книги на сьогодні є, як мінімум, недоцільним.
 
На жаль, суспільство недостатньо обізнане щодо загрозливої ситуації зі згаданим хижаком. Більшість нещасних випадків за участю вовка, що стаються у сільській місцевості, не висвітлюються у ЗМІ й під впливом громадських природозахисних організацій, в суспільстві складається хибне враження про те, що популяція цього виду потребує захисту.
Реальна ж ситуація така, що чисельність хижака в Україні, враховуючи наші природно­кліматичні особливості, за розрахунками науковців повинна бути вдвічі, а то й утричі менша. В південних областях – Херсонській, Запорізькій, Одеській бажано, взагалі, обмежити його популяцію до мінімуму.
 
Так, кожен вид тварин має право на життя, але є золоті слова біологів: «Не вовк повинен управляти нами, а ми ним!». У першу чергу, треба керуватися здоровим глуздом та об’єктивними науковими дослідженнями виду, і вже потім приймати зважені рішення.