Logo

Мисливство під кулями
Як зберегти Донецьку облорганізацію Українського товариства мисливців та рибалок в умовах воєнного конфлікту на Донбасі
 
З перших днів військових дій на Донбасі для Донецької облорганізації УТМР розпочалася справжня війна за збереження Товариства. З якими труднощами зіткнулась організація і що змогла зробити у цей непростий час розкаже нашому журналу в.о. голови президії Донецької облорганізації УТМР Вікторія Севрюкова.  
 
– Вікторіє Вікторівно, розкажіть, будь ласка, трохи про себе та про те, в яких районах Вам вдалось зберегти Товариство?

– Працюю я в Донецькій обл­організації УТМР з 2000 року. До того, як виконувати обов’язки голови президії облорганізації, я очолювала секцію мисливського собаківництва та була інспектором з оргмасової роботи в нашій організації. 
Коли у 2014 році на Донбасі почалися буремні часи, керівництво нашого Товариства в Донецькій області не змогло адекватно оцінити ситуацію та розпочати її порятунок, а втекло з «поля бою». Колишній голова облорганізації втік, захопивши із собою майно Товариства, зокрема, автомобіль. Це ніщо інше, як зрада, – у той час, коли організація потребувала допомоги. У результаті рятувати організацію довелося мені й ще кільком небайдужим до долі Товариства людям. Всеукраїнська рада УТМР підтримала мої дії і всіляко допомагала нам.
 
Товариство розраховувало на нас і довірило нашій команді цю важливу роботу, але тоді ми ще не уявляли, що на нас чекає попереду.
 
Новою домівкою президії Донецької облорганізації УТМР стало місто Маріуполь. У нашому підпорядкуванні залишилась: Олександрівська, Добропільська, Волноваська, Великоновосілківська, Володарська, Мар'їнська, Краматорська, Красноармійська, Краснолиманське мисливсько-ри­бо­ловні райміськорганізації УТМР, була створена Маріупольська міська організація УТМР, а наприкінці 2017 року до нас приєдналась Ясиноватська райорганизація УТМР. Була проведена перереєстрація організації в м. Авдіївка з території, непідконтрольній Україні, проведена конференція, обрано голову, відновлено роботу організації. Нині в цій організації вже нараховується 130 членів Товариства.
Важко нам було налагодить роботу і в Костянтинівській райорганізації, де тодішній керівник втік на непідконтрольну Україні територію.
 
Нині у нас завершується дуже копіткий та важкий процес закріплення мисливських угідь за рай­організаціями УТМР та нашими підприємствами. Ситуація ускладнилась ще й тим, що до початку військових дій на Донбасі в нашій обласній організації угіддя були закріплені лише за Добропільською райорганізацією УТМР, тому нам прийшлось все починати спочатку. Додайте до цього заборону на полювання – основного джерела надходжень, та військові дії.

– З якими труднощами обл­організації прийшлося зіштовхнутись під час процесу закріплення угідь?

– По-перше, це укладання договорів з власниками землі – проблема, яку ми вирішуємо з великими труднощами, стикаючись із опором людей, які не розуміють, що ми не використовуємо їхню землю, основна наша мета – охороняти природу від браконьєрів, пожеж, допомагати тваринам пережити зиму, підгодовувати їх.
По-друге, забюрократизованість системи дозволів. 
 
Ну і, звичайно, боротьба за кращі угіддя, на які зазіхають впливові та багаті. Адже нині з’явилася велика кількість охочих на ласі шматки, які можна у нас відібрати, скориставшись закінченням терміну користування угіддями.
У 2014 році була розумна ініціатива тодішнього Міністра екології Ігоря Шевченка, – він своїм листом рекомендував до кінця проведення АТО залишити мисливські угіддя за тими, хто користувався ними до початку військових дій, але законодавчо це не було підтримано, що призвело до великих складнощів у цьому процесі. 
 
Прикладом цього є ситуація, коли в найскладніших умовах Донецька облорганізація УТМР уклала договори із землевласниками, зібрала інші документи для надання у користування мисливських угідь Маріупольській міській організації УТМР і подала на погодження. Але було отримано відмову, через те, що угіддя вже надані в користування іншій організації. За нашою інформацією ця «інша» організація погоджень землевласників не одержувала, фактично угіддя їй надано без дозволу цих власників. Тепер Маріупольська міськорганізація УТМР, голови сільських рад і керівники громад намагаються домогтись справедливості й відновлення законності з цього питання.
 
Незважаючи на ті перепони, які нам прийшлося подолати, з 2014 року ми закріпили за нашою облорганізацією майже всі мисливські угіддя на підконтрольній Україні території, їх площа становить майже 700 тис. га. Нині у нас залишаються не закріплені угіддя у Волноваському, Костянтинівському та Володарському районах, хоча всі документи та погодження вже зібрано.

– Враховуючи заборону на полювання у зоні АТО з 2015 року, скільки членів Донецької облорганізації УТМР вам вдалося зберегти та згуртувати навколо Товариства?

– На сьогодні це 2345 мисливців та рибалок. Більшість з них є мисливцями не в одному поколінні й, незважаючи на заборону полювання, продовжують підтримувати Товариство, сплачують членські внески, які нині є єдиним джерелом надходжень нашої облорганізації. До речі, вартість членських внесків у нас не зростала з 2013 року і становить 270 грн на рік.
 
Мисливці знають, що кошти, які вони сплачують, йдуть на збереження Товариства. Цих, невеликих надходжень, нам взагалі не вистачає на поточні витрати: утримання єгерської служби (більшість єгерів виконують свої посадові обов'язки на громадських засадах), роботу із закріплення угідь, паливно-мастильні матеріали. Але більшість витрат, пов’язаних з охороною та підгодівлею диких тварин, мисливці беруть на себе. Це така добровільна, благодійна та благородна справа членів нашої облорганізації. Вони вірять, що війна найближчим часом закінчиться й у них знову з’явиться можливість насолоджуватися своїм захопленням вдома.
 
Товариство теж робить все можливе, щоб підтримати наших мисливців. У жовтні минулого року, на президії ВР УТМР було ухвалено важливе для нас рішення, тепер члени облорганізації можуть на пільгових умовах полювати в угіддях Товариства будь-якої області України. 

– У новинах останній час все більше повідомлень про складну ситуацію з хижаками в Донецькій області, чи це так?

– Так. За час військових дій, чисельність вовка та лисиці у нас значно збільшилась. Частіше почали фіксуватися спалахи сказу. Вовків стало так багато, що вони бродять вулицями у пошуках їжі, знахабніли, заходять навіть на подвір’я. Їхня щільність така велика, що вони не тримаються в угіддях, почалася велика міграція вовка зі сходу на захід. Ви, мабуть, це вже відчули за численними повідомленнями ЗМІ про ускладнення ситуації у прилеглих до Донецької та Луганської областях. 
 
Незважаючи на отриманий дозвіл на проведення заходів з регулювання чисельності хижаків, проводити цю роботу дуже складно з огляду на високу вартість палива та інші витрати, не кажучи вже за якусь допомогу з боку держави. Наші мисливці готові організовувати бригади, оформлювати всі необхідні дозволи і виконувати всі вимоги, брати на себе витрати для боротьби із хижаками, але отримання самих дозволів на відстріл шкідливих хижаків нам даються з великими складнощами. Дивно, чи не так? 

– Здавалося б, у регіоні, де йде війна, силові структури постійно перебувають у повній бойовій готовності й проблем із незаконними діями цивільних осіб не повинно бути. А яка ж ситуація насправді?

– Розумієте, в мирний час, коли мисливці постійно є в угіддях, вони намагаються слідкувати за виконанням закону іншими мисливцями. Не скажу, що вони ганяють лісом за браконьєрами, але ніколи не залишаться осторонь, якщо хтось чинить протизаконні дії. Та й самі порушники лісового та мисливського законодавства не так вільно почуваються, коли в угіддях бачать справжніх мисливців. А охорона лісових та мисливських угідь не входять до службових обов’язків військових та поліції. Тим часом ситуація з браконьєрством у нас жахлива. Знаючи, що в угіддях на десять тисяч га один єгер, можна рубати і вбивати все, що трапиться на очі. Тим більше, що проблем зі спецспорядженням, у нас, у зоні АТО, немає, купити можна все, наприклад, тепловізор – «зброю» масового знищення тварин.
 
Ще одна проблема, яка, з одного боку, начебто не стосується мисливства, але з іншого – це лихо нашої області, від якого серце кров’ю обливається. Йдеться про тотальну вирубку лісозахисних смуг. Під час цих незаконних рубок знищується все, наприклад, акація і навіть вікові дуби. Причин такому свавіллю кілька: скрутна ситуація у регіоні, дорогий газ, зубожіння населення, безконтрольність та безкарність.
 
Нещодавно стався випадок: їду трасою Володарськ–Маріуполь, раптом бачу, у лісосмузі група з п’яти чоловіків із бензопилкою. Пиляють собі дерева і складають у машину. Я зупинилась. Не пам’ятаю як, на підборах, долаючи півметрові замети, опинилась біля них. Почала вимагати дозвільні документи, сфотографувала, записала прізвища... А вони, чи то не очікували такого натиску від жінки, чи то виявилися порядними браконьєрами, але почали бідкатися на скруту, що нема чим опалювати будинки та годувати родини, попросилися відпустити їх і пообіцяли більше такого не чинити... Тільки згодом я зрозуміла, наскільки це було небезпечно і чим це могло закінчитись, але тоді про це не думала. 

– Як Вам – тендітній жінці, вдається працювати у такому неспокійному регіоні та й ще керувати чоловіками, адже ця посада швидше для мужніх чоловіків та рішучих мисливців з рушницею?

– (Посміхається) Я теж мисливець, а ще громадський екологічний інспектор. Так, мені важко, але я розумію, що цю роботу повинен хтось виконувати. Звичайно, я не сама, у мене є помічники, однодумці, які працюють разом зі мною і завжди готові прийти на допомогу. Це, в першу чергу, голови наших райорганізацій. Вони всі підтримують мене, хтось більше, а хтось менше, але без них не подолала б цей тернистий шлях, за що їм дуже вдячна. Зазвичай, не замислююсь над тим, хто мені допоможе, просто роблю те, що мушу робити.
 
У нас є керівники райорганізацій з дуже великим стажем роботи в Товаристві, справжні фахівці, фанати своєї справи. Мені з ними дуже приємно і легко працювати.
 
Є й такі, яких треба стимулювати, підганяти, контролювати. Вони не розуміють, що їхня бездіяльність може дорого коштувати Товариству і мисливці – члени Товариства їхню бездіяльність просто не зрозуміють, як це, на жаль, сталося у деяких наших районних організаціях УТМР.
 
Але, на жаль, є й такі, які у цій важкій ситуації зрадили Товариство, втекли або ж перейшли на інший бік, на бік ворога. Я таких зневажаю і не розумію.
 
Хочу поставити у приклад нашого нового голову Ясинуватської райорганізації Віктора Осуховського, фахівця і дуже порядну людину. Він самотужки, за один-два місяці, відновив роботу Товариства в усьому районі. Живе Віктор Валентинович в Авдіївській промзоні, де йдуть активні бої, але це не заважає йому ефективно працювати. Його активна позиція, натхненна відданість справі – притягує місцевих мисливців до лав Товариства, чисельність яких за останній час почала зростати. Це велике досягнення на загальному тлі членства в УТМР.
 
Ще одна наша заслуга – це мисливська молодь. Багато хто вважає, що УТМР – організація, членами якої є чоловіки середнього та старшого покоління, але ми довели, що це хибна думка, нам вдалося зламати цей стереотип і залучити до Товариства молодь, амбіційну, ініціативну, яка вимагає змін на краще та створює нову генерацію мисливців нашої організації.
 
– Частина вашої облорганізації залишилась на тому боці, за лінією розмежування, у першу чергу, це члени вашого Товариства. Яка нині там ситуація, які настрої мисливців?

– Як тільки розпочалася військова агресія на Донбасі, більшість наших мисливців не підтримували те, що відбувалось і прагнули, щоб це якнайскоріше закінчилось і облорганізація знову об’єдналася. На початку війни ми підтримували зв’язок з деякими райорганізаціями, вони звертались до мене і до ВР УТМР з проханням допомогти зберегти Товариство на тій території. Кожного року, на їхній запит, ми передавали їм календарі з символікою УТМР, бо вони вважали себе членами Українського товариства мисливців і рибалок. Поступово зв’язки втрачались, а в останній час взагалі вже ніхто не виходить на контакт. Мабуть, люди втомилися, втратили надію, залякані місцевою владою, яка переслідує за будь-що українське. Є інформація про те, що там УТМР вже немає, мисливці залишились напризволяще, їм все заборонено. Приміщення нашої організації були захоплені, створено псевдомисливське товариство, яке ніякої господарської роботи не веде. Це наш великий біль.
 
Ті мисливці, які залишили свої домівки, щоб не втратити зброю у дорозі та на блокпостах, закопали її з надією, що колись повернуться додому і до свого звичайного людського життя. У багатьох ще залишається надія.
 
Багато кому це не зрозуміло, але для нас кожна добра новина – свято. Свято, коли до нас повертається якась із райорганізацій, коли закріплюємо нові угіддя і коли бачимо там дичину, коли отримуємо дозвіл на регулювання хижаків, коли до нас звертаються за допомогою місцеві жителі, коли (ред. керівники райорганізацій та МРГ УТМР) зустрічаємося на нарадах, які не маємо можливості проводити часто. Мріємо, щоб закінчилася війна, відкрили полювання і почали всі нормально працювати, насолоджуватись життям, військові дії змінились творчою працею на благо нашої рідної землі. Ми всі живемо надією і віримо у майбутнє, намагаємося триматися, прагнемо зберегти облорганізацію.
 
У мене є мисливський собака породи епаньел-бретон – мисливець зі стажем. Для Джонні будь-який постріл з мисливської рушниці – пісня, петарди на Новий рік його теж радують, але він люто ненавидить звуки пострілів, що лунають з незрозумілої для нього, автоматичної та важкої зброї. Якщо він їх чує, відразу ж ховається у безпечне місце, спостерігаючи за мною, чи я за ним йду. Собака відразу визначає зброю, що використовується в мирних цілях і на війні. 

– Вікторіє Вікторівно, ваша облорганізація переживає важкі часи, чи допомагає вам подолати труднощі Товариство?

– Всеукраїнська рада УТМР допомагала нам неодноразово, незважаючи на те, що ми не робимо відрахувань на утримання апарату, бо не маємо з чого. Що стосується інших облорганізацій, то до них з таким проханням не звертались, але впевненні, що вони б допомогли. Ми просто звикли вирішувати свої проблеми самотужки.
 
Потрапивши в таку ситуацію, зрозуміли, що Товариству конче потрібен Резервний фонд допомоги тим, хто цього потребує. Такий Фонд міг би допомагати нашим організаціям, які потерпають від різних природних катаклізмів – буреломів, повеней, пожеж, від спалахів епідемій, терористичної агресії, яка нині на Донбасі. Кошти цього Фонду можна було б використовувати на різноманітні дослідження, популяризацію Товариства тощо.
 
– Про що Ви мрієте, які плани на майбутнє ставите перед обласною організацією?

– У нас грандіозні плани, головне, аби закінчилась війна і настав мир. Головне наше завдання – зберегти цілісність Товариства. Ми прагнемо, щоб нас почули органи влади, розуміли нашу роль у збереженні та примноженні дикої фауни. Хочемо підвищити рівень мисливської культури, створити секції юних мисливців. Моя мрія, при кожній райорганізації УТМР, організувати школи для виховання у нащадків сучасного, європейського ставлення до природи і до мисливського господарства, до людей, які цим займаються. Хочеться, щоб саме мисливці проводили природничі лекції та практикуми для дітей шкільного та дошкільного віку. 

Я дуже люблю собак, багато років тримала хортих, ходила з ними на полювання і нині маю собаку, про яку я вже згадувала.
Очолюючи у минулому секцію мисливських собак, я постійно організовувала і сама брала участь у змаганнях та виставках. Тепер у нас із цим напрямком проблема, немає кому займатись, штат обл­організації ми скоротили з 15 до двох людей: бухгалтера та голови облради. Нема часу цим займатись, та й коштів не вистачає. Тому, наші мисливці їздять на кінологічні заходи в інші області, але це багатьом не по кишені. Мені тільки раз у минулому році вдалося повести на виставку свого Джонні. Незважаючи на брак часу, намагаюсь турбуватись про мого улюбленця, вивозити, коли випадає нагода, його на природу, щоб не забував свого мисливського призначення. У такі моменти ми з ним найщасливіші у світі. Тому мрію відновити змагання та виставки мисливських собак у нашій області. 
 
Коли відкриють полювання, хочемо запрошувати до нас на полювання та на обмін досвідом мисливців з інших країн, самі б із задоволенням поїхали подивитись до них. І це реально, бо у нас є чим здивувати, навіть самого вибагливого мисливця. Особливо нашим регіоном цікавляться італійці – великі шанувальники слукви, перепілки, куріпки, фазана... А цієї дичини у нас вистачає.
Ще раз скажу, що головне наше завдання – зберегти Товариство і змінити думку про нас, як про депресивний регіон, щоб ми стали візитівкою та зразком ведення мисливського господарства, принаймні в Україні. І допоможуть мені в цьому, я впевнена, голови наших райрад і рядові мисливці, бо після випробувань, через які нам випало пройти, залишилися справжні патріоти, ентузіасти, фахівці – згуртована команда, яка здатна реалізувати найсміливіші плани.

– Дякую за розмову, миру вам і здійснення мрій!

Спілкувався 
Роман НОВІКОВ
©"Лісовий і мисливський журнал"
  
АКЦЕНТИ
 
«СІРА ЗОНА»

Віктор ОСУХОВСЬКИЙ,
голова Ясинуватської райорганізації УТМР (Донецька обл.):

– Нині ми намагаємось закріпити частину мисливських угідь на які у нас закінчився термін користування, але поки що нам це не вдається. У результаті паралізована вся наша робота, у нас немає законного права виконувати свої обов’язки – охороняти угіддя від браконьєрів та регулювати чисельність хижаків. Про полювання я не згадую, тому що воно заборонено в нашій області. Звернення до влади з проханням піти нам на зустріч та дозволити хоча б проводити заходи по боротьбі зі швидкозростаючою чисельністю хижаків та браконьєрів не дають результатів. Нам відповідають: «...спочатку закріпіть угіддя!». А ми цього зробити не можемо. 
Складнощі із закріплення угідь відомі багатьом користувачам мисливських угідь – це укладання договорів із землевласниками, яких у нас аж 42,5 тисяч! Багатьох просто не можемо знайти, з деякими не можемо домовитись, бо вони не розуміють нашу роль. Все це зупинило процес закріплення. 
А тим часом угіддя знаходяться у статусі резервного державного фонду і ніякої господарської роботи там не проводиться, угіддя – гинуть, дичина знищується вовками та браконьєрами. Знахабнілі браконьєри забирають не тільки дичину, а й всі лісозахисні смуги і до цього ні кому нема ніякого діла. Ясинуватський район – сіра, нікому не потрібна зона.
Більше того частину угідь визнано, як такі, на яких необхідно провести заходи з депопуляції дикого кабана, бо були зафіксовані спалахи АЧС. Але і цього ми теж не маємо права робити з тієї ж причини.
Натомість фермери – власники землі, які гальмують процес укладання договорів, не розуміють, що невдовзі їх господарства самі стануть жертвами епідемії АЧС та хижаків.
Ще одна проблема, на мою думку, – це створення мисливсько-риболовних господарств (МРГ) на базі облорганізації УТМР. У результаті первинні мисливські колективи втратили свою значимість і потрібні тільки під час виборів в УТМР. Головна їхня функція – господарювання та охорона угідь – знівельована, тепер усім «заправляє» єгер, одна людина на 10 тис. га з мінімальною зарплатою. Скажіть, яка від нього користь, що він може зробити проти армії браконьєрів? Тим часом МРГ відчувають себе повними господарями угідь і Товариство їм тепер стає не потрібним. 
Вважаю, щоб стабілізувати ситуацію в мисливських угіддях зони АТО з АЧС, хижаками та браконьєрами, існує тільки один вихід – керівництву нашої області треба знайти можливість, взяти на себе відповідальність та прийняти рішення – до закінчення АТО продовжити термін користування мисливськими угіддями за тими організаціями, за якими були закріплені угіддя до початку військової агресії. Інакше, вже найближчого часу ми втратимо і ліси, і дичину в Донецькій області.
 
ЗАМКНЕНЕ КОЛО

Анатолій КУЧЕРЕНКО, 
голова Добропільської райорганізації УТМР (Донецька обл.):

– Я 18 років працюю в райорганізації УТМР, починав з низів. Посаду голови райорганізації займаю вже 12 років. За цей час ми досягли певних успіхів, наше мисливське господарство вважається найкращим. 
До війни з 2005 року ми займались розведенням фазана. Придбали два інкубатори і за рік вирощували до 3,5 тис. фазанят, тисячу з них випускали в угіддя, інших реалізовували. Фазани в нашому господарстві по дорогах ходять, як кури, поки що ходять... Зараз, у зв’язку із забороною полювання та падінням попиту на фазана його розведення зупинили. Але й іншої дичини поки що у нас вистачає, є й кабан, і козуля, і бабаків 12 тисяч голів... Тому і лізуть до нас любителі легкої здобичі з інших районів, де вони вже все повибивали. 
Боротися нині з браконьєрами стало вкрай важко, бо вже четвертий рік у нас закрите полювання. Це означає відсутність мисливців в угіддях, і відсутність відповідно надходжень коштів до господарства. А нема коштів – немає охорони мисливських угідь, мисливське господарство вмирає. Браконьєри на квадроциклах, снігоходах та з тепловізорами викошують все живе. І наші єгеря, на стареньких Нивах, лише на власному ентузіазмі не можуть протистояти цьому свавіллю.
З хижаками теж біда. Зараз у нас у районі нараховується 58 вовків, у цьому сезоні добули вісім, а до війни їх у нас було максимум 12–15 голів.
Дозволи на відстріл вовків «вибиваю» кожного року починаючи з весни. Три дозволи, що нам дістаються, це тільки папери. Всю організацію і витрати беруть на себе мисливці. Добути вовка не тільки дорого, а й дуже складно, тим більше коли нарізна мисливська зброя заборонена.
Раніше, коли у нас було відкрите полювання, все було під контролем, ні хто з мисливців сам не вештався угіддями без нагляду єгеря, так само, як і зараз проходять дозволені рейди з регулювання хижаків. То чому ж не можна дозволити нашим мисливцям полювати і на іншу дичину? Це дало б господарству вижити, врятувати дичину, а так, незабаром, браконьєри знищать все, що ми охороняли десятки років.
З цими проблемами ми звертались до Донецької обласної військово-цивільної адміністрації (Донецька ОДА), вони нас направляють до Штабу АТО, а ті знову до Донецької облвійськадміністрації – замкнене коло.